Тетяна Єщенко. Непомічене. Неприборкане

Хіба можна бути письменником, не маючи ран?
Хіба можна бути філософом, сховавшись за бронею?
(Володимир Єрмоленко)

Я боялась почати писати. Крок за кроком, фразу за фразою я видушувала з себе, зі скупою емоційністю лякаючись того, що, можливо (цілком напевно), зрозуміла не до кінця. Я ще не читала Фройда, хоча ця книга неабияк простимулювала мене завантажити праці пана Зигмунда на електронку (книгу, а не цигарку), і з філософських прочитаних мною творів хіба лише декілька за шкільною програмою чи політико-правового спрямування (та й то останні втрачають свій присмак і запах у порівнянні з істинною філософією). Власне, саме про істинну філософію йдеться в книзі – неповторній повсякденності дванадцяти історій.

Автор-могилянець не може не викликати захоплення. Стверджуючи, що наблизившись, можна навчитися значно більшому, що ця книжка народилась із прагнення бути близькими до далеких, він оживлював філософію через оповіді, допомагав краще зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки життя та творчості видатних філософів… і просто хороших людей. Бо в першу чергу великі мислителі залишалися просто людьми, які «мріють, щоб їх теж вислухали… щоб історія пам’ятала деталі їхніх життів, почуттів та думок».

То була надзвичайна праця. Щоб зрозуміти бодай одну людину, потрібно пройти з нею пліч-о-пліч шлях становлення. Автору це вдалося дванадцять разів. Володимир Єрмоленко подорожував темними занедбаними вуличками Парижа разом із самітником Руссо, оселився напроти вікон мадам Ф. поруч із Казановою, відвідував трактири з Гофманом після щоденної служби… Він спостерігає за сценою, як коханка жорстоко знущається над Зонтаґ, завдаючи тілесних пошкоджень, осягає деконструкційні процеси в компанії з Деррідою, продумано розкладаючи об’єкти на деталі… І поруч із тим – як сам зазначив – залишає «поза собою залишки – речі, які залишилися неосмисленими, острівець води на піску після відходу хвилі. Речі, які залишаються темними, а тому далі містять у собі інтригу, розставляють капкани, залишаються невидимими, уникають стеження».

Володимир Єрмоленко навчився пізнавати видатних, всесвітньо відомих мислителів крізь призму їх повсякденного життя, не підносити на п’єдестал слави, а просто показати, що вони є тими, з ким ми стикаємось у щоденному вирі подій. Адже всі філософи, про яких писав автор – Ґюстав Флобер, Джакомо Казанова, Мішель Турньє, Ролан Барт – вряди-годи заварювали ранковий напій і сідали працювати, ходили до найближчого магазину за рогом, переживали сімейні драми та вели щоденники. Вони розмовляли, як це робимо ми двісті років потому, і відкривали двері своїх жител такими ж іржавими ключами, задумуючись або не задумуючись, що творять дива, які залишаться актуальними навіть через кількасот(тисяч?) років після їх життя… «Не ми наближаємося до нашого майбутнього, а воно приходить до нас. І ми не знаємо, чи прийде те, чого ми справді хочемо, про що мріємо. Майбутнє не може бути повністю запланованим. Це незнайомець, що стукає в двері помешкання, якого не чекаєш, чий прихід є неочікуваним. Можливо, це майбутнє, що повернеться до помешкання тоді, коли автор уже не може повернутися. Майбутнє, яке нас пережило. Яке буде, коли нас не буде». Про їхню близькість до майбутнього, до нас, їхніх нащадків і хоче розповісти нам пан Володимир.

Сам Єрмоленко стверджує, що улюблених філософів у нього немає, порівнюючи класиків із дорожніми знаками, які лише показують множинність доріг, існуючи заради безпеки водіїв та пішоходів. Він – тридцятип’ятирічний філософ-есеїст, викладач Могилянки та експерт «Інтерньюз-Україна». Автор двох книг, кількох десятків статей. Веде активну діяльність, скажімо, виступав на презентації роману «Трас-Атлантик» польського письменника Вітольда Ґомбровича. Бере участь у дискусіях, лекціях, відкритих розмовах, відвідує різноманітні зустрічі, працює репортером і вважає, що «для філософа дуже важливо стикатися з реальністю, тримати баланс між надбаннями минулого і проблемами сьогодення, інакше ризикуєш стати або надто абстрактним, або надто поверхневим».

Презентація видання відбулась уперше в книгарні «Є» міста Львова, згодом – на V Мистецькому арсеналі 27 квітня минулого року та в червні – у стінах альма-матер філософа. А писати книгу пан Володимир закінчив у день народження своєї доньки Дарини, якій, зокрема, в одному з інтерв’ю подякував за те, що навчила його бути уважнішим до подробиць та розповідати історії. І зараз низкою дванадцяти позакадрових історій про далеких і близьких європейських мислителів різних епох може насолоджуватися кожен (не)пересічний, поринаючи в філософію живої мови. Читаючи одне, ви пізнаєте інше через багатогранність аналогій, суперечностей і порівнянь.

Чи є недоліки есеїстики Єрмоленка? Безперечно, є. Один. Необізнаність читача. Тобто моя необізнаність. Читач не зможе глибинно зрозуміти сенс і значення кожного слова в цій філософській сукупності далекоблизьких історій. Соромно зізнатись, але перш ніж відкрити цю книгу я нічого не знала про хамелеонство Ромена Ґарі (Романа Кацева) та величезну кількість його псевдо, ніколи не чула про психоаналітичні концепції єврейки Сабіни Шпільрейн і… і навіть не читала праці Фройда, до яких автор часто звертається під час своїх філософсько-есеїстичних досліджень. Ба навіть більше! Я не розуміла значення слів «палінгенесія», «еспіросис», «анахорет» чи «адюльтер», ні сном ні духом не відала про «еманацію», «референтів», «симулякр» чи «вуаєризм» та ще багато інших слів, які дозволяли відкривати українську мову по-новому, по-оновленому, по-насиченому різноманітними неологізмами та іншомовленнями. Але навіть таке поверхневе нерозуміння не зможе стати перешкодою в бажанні пізнавати, відкривати, досліджувати. І наближатися до далеких.

Рецепти для вживання.

Рецепт 1: на самоті, у тихому, відлюдному місці, де чутно легенький подих вітру, що разом із диво-книгою приноситиме свіжі думки.

Рецепт 2: у тісно-натхненному, гамірному місці, де не можна нормально зосередитися, зате можна неабияк відволіктись і, спостерігаючи за перехожими, зрозуміти, що класики таки мають рацію.

Рецепт 3: десь, де ви ніколи не бували до того, щоб, захоплюючись новими місцинами, поринати в нові історії.

Примітка! Нову частину починати з великою або невеличкою паузою після дочитання попередньої.

«А тому радикальна «деконструкція» так природно уживається з майже консервативною манією збереження, архівації, пам’яті, колекціонування свідчень. Деконструкція дістає з тексту те, що автор хотів би знищити в собі, але не знищив, бо воно виявилося сильнішим чи важливішим, ніж він думав. Вона передбачає сподівання на те, що минулі тексти і минулі ідеї залишають у собі щось не цілком прояснення, не цілком освітлене. Чорні скрині, які містять непомічений раніше заряд, несподіване джерело електричного струму».