Леся Олендій. Вишневі імпровізації або Те, що невидиме…

Памяті Лесі Гонгадзе

Минулої ночі спала погано: часто переверталася з боку на бік. Кілька разів просипалася. Але поміж тим їй щось снилося: якась змістовна короткометражка промайнула перед сонним зором. Напружувала пам’ять, аби згадати, що за дія відбувалася у кольоровому видінні. Марно. Ольга визирнула у вікно. Сонце, схоже, сьогодні працюватиме по узгодженому з дощем погодинному графіку. Впустила у квартиру подих нового дня, переплетений з голубиним туркотінням. За кілька хвилин напівсонну мелодію суботнього ранку розірвали гучні голоси.

“Святість біля неї навіть не проходила”, – різко засудив жіночий голос.

“Що ти кажеш?! Така побожна – кожної неділі у церкві… Матір Терезу з себе зображає”, – здивовано запищав інший.

“А бачиш, як вміє туман в очі пускати…”, – знову озвався перший.

“Ану припиніть пліткувати, цокотухи! Робити вам більше нічого?!” – Втрутився чоловічий бас.

Відклавши на тарілку окраєць хліба з маслом, Ольга встала. Обережно притягнула й причинила розкриту кватирку. Якби чула голоси вперше, подумала б – пліткарки у подвір’ї зібралися, а чоловік їх розганяє. Однак вона добре знала, що два різних тембри жіночого і чоловічого голосів належать одній людині – Людмилі, сусідці-акторці приватного театру, яка мешкає поверхом нижче. Постійними вправляннями у декламації і співах Людмила швидко опанувала зміну забарвлень голосу. Не вперше репетирувала при відкритому навстіж вікні.

“Завжди актуально, – подумала Ольга про озвучені акторкою діалоги. – Засуджування інших – одвічна хвороба людства. На язиках пліткарок земля обертається навколо своєї осі швидше, ніж стрілки годинника на міській Ратуші. А що ми можемо знати про інших, якщо самі про себе всього не знаємо?”. Від любительок позловтішатися над чужими недоліками, невдачами чи чеснотами Ольга намагалася триматися якомога далі, захищаючи власний спокій зачиненими дверима приватності. Але хіба від недобрих язиків вбережешся – чого не знають, те вигадають. Он і найближча сусідка пенсіонерка Дана така ж. Дарма, що доцент – гірша базарної пліткарки. Пліткування про чуже життя – не порятунок від старечої нудьги. Хвороблива цікавість зазирати за зашторені вікна знайомих, а чи й малознайомих супроводжує людину усе її життя. Бо то така риса яка або є, або немає. Нізвідки і несподівано вона не з’являється.

Тільки но втих голос акторки, подвір’я навскіс перетнув білий у чорні плямки кіт Васько-депутат. Хвостань зупинився навпроти вікна сусідки Марії, яка мешкає на другому поверсі навпроти, задер голову вгору і, вимогливо занявчав, вимагаючи сніданок. Свою кличку нявкало отримав за гоноровий характер – на півкроку нікому наближатися до себе не дозволяє.”У нього – депутатська недоторканість”, – жартує Марія. Після п’ятихвилинних котячих завивань до нявкала виходить огрядна добродушна санітарка, любителька чотирилапих і ставить на землю металеву мисочку з обідом для Васька. Нявкало вимальовує вдячне коло навколо Маріїних ніг. Ольга всміхається – ці двоє розуміються поміж собою лише ними знаною мовою і у своїй справжності викликають найкращі почуття.

Час покотився до обіду. Над містом розпласталося важке сіре полотно неба. Повітря повисло тягучою желатиновою масою. Автівки й міські маршрутки випльовують у довкілля збиті випари газу. Жодної ментолової свіжості бодай лінивого подуву вітру. Липнева спека обіцяє розірвати простір громовицею, вдарити блискавкою і шугонути на землю щедрою зливою. Погода прогнозована без прогнозу синоптиків.

Коли по склі забили важкі градини, жінка визирнула у вікно: від такої зливи навіть парасоля не захистить. Запалила газ, поставила на плиту чайник. Ввімкнула телевізор: “… унаслідок теракту загинуло дев’ять дітей…”. Зліва у грудях кольнуло. Вимкнула звук і потягнулася рукою до столика за заспокійливою пігулкою. Через кілька хвилин стало легше.

На кухні протікав кран і монотонне краплинчасте “кап-кап-кап” в умивальник тихенько підтримувало потужне стукотіння градин у вікно. Глянула на екран телевізора. Молоденька журналістка, нечутно ворушачи губами, веде репортаж про пляжний сезон на Трухановому острові. Перевела очі на фотопортрет, із якого радісно усміхається короткострижена молода чорнявка. Піднялася з канапи і попрямувала до шафи. Відкрила дверцята. Розвішані на спеціальних вішачках у три ряди на неї дивилися два десятки її капелюшків на різні пори року, різних кольорів і дизайнів, до різного вбрання. Вона, як галичанки 30-х років ХХ століття, не виходила на вулицю з непокритою головою ні на роботу, ні за покупками, ні на прогулянку. Взяла в руки обновку – віднайдений нещодавно в магазині уціненого вбрання з Європи елегантний мигдалевого кольору літній капелюшок. Приміряла його до світлої, з рукавом до ліктя, маринарки і довгої, у тон капелюшку, спідниці. Суворим оком окинула власне відображення у великому дзеркалі на дверях шафи. Капелюшки наділені важливою рисою – надаючи своїм власницям романтичної таємничості, відвертають увагу від віку жінки. Чоловіки до неї ще й зараз залицяються, даруючи приємність власної уваги. Вона ж лише привітно усміхається у відповідь, не відповідаючи взаємністю. Причепурюється, насамперед, для себе, для підкреслення власної жіночності. І, покидаючи поріг домівки, вбирає на уста незмінну усмішку. Ховає подалі від людських очей турботи, переживання і клопоти. Мамині уроки Ольга вивчила напам’ять.

Глянула у бік вікна. Із-за розколиханих щедрою зливою хмар, на небі визирнуло і загосподарювало сонце. Взула напівзакриті класичні кремові мешти на широких стійких квадратних каблуках. Відчинила двері, повернула ключ у замку й енергійно застукала підборами по дерев’яних сходах униз. На сьогодні записано три дитячих масажі. Знала, що ввечері рук не відчуватиме. Із дітьми працювати непросто, але від них вона не набиралася такого мішка негативу як від дорослих.

Біля будинку зустріла п’яничку, який відпочивав на сухому під піддашшям, не торкнутому зливою, тротуарі. На газоні, звісно, надто мокро. Ото й приліг, де краще. Її дігнала прибиральниця Зеня: “Допоможімо йому встати, пані Ольго! Зле йому тут…”. Ольга повернула до Зені голову. На її обличчі читалося здивування: “Думаєте зле? Певна, йому добре. І навіть дуже добре. Подивіться тільки-но як солодко спить”, – махнула правицею у бік чоловіка, скоцюрбленого у позі зародка із блаженною усмішкою на вустах. “Не тривожмо його, бо гнів праведний на свої голови накличемо. Я вже колись одному з його однодумців із власної ініціативи допомагала. Тиждень опісля з синцями ходила. Сама винна. Бо, якщо чоловік отак собі лежить, жінка не повинна його чіпати. То його вибір і йому так добре”.

 

Літак Нью-Йорк – Київ торкнувся землі і помчав уперед, наближаючи пасажирів до Бориспільського аеропорту. Поліна впурхнула в зал прибуття. На табло мерехтіла інформація про те, що він уже приземлився на українській землі. Серце несамовито гупало в грудях. Роззирнулася навколо. Серед тих, хто зустрічає або пари похилого віку – жінки з чоловіками, які з неприхованим хвилюванням очікують прибулих, у передчутті зустрічі з найріднішими, або її тридцятирічні ровесники. Почали виходити перші пасажири. Поліна розглядала кожне українсько-американське обличчя. Виходили по одному, по кілька, по двоє. Високий, під два метри зросту, блондин із великою сірою валізою з’явився останнім. Полінині ноги ніби приклеїлися до того місця, де стояла. Молода жінка нерухомо дивилася як він, широко усміхаючись, наближається до неї. Сім років як тиждень. Ззовні у ньому нічого не змінилося.

“Привіт, мала!”. Вона всміхнулася його незмінному звертанню, дозволила стиснути себе в обіймах міцним чоловічим рукам і розцілувати в обидві щоки. За мить схопила за руку і потягла до виходу – кожна хвилина на рахунку, через дві з половиною години потяг на Львів. Аби тільки в корки не потрапити. В авто Остап поцікавився:

– Як сьогодні почувається наша красунечка Катруся? Два дні її у скайпі видзвонити не можу. Вона не захворіла?.

– Ні, ні, не хвилюйся. З донькою все гаразд. Позавчора до них у табір приїхали американці і вони готують спільну виставу. Побачимося з нею пізніше і заберемо її у Львів перед виставкою. До того ж, якби навіть Катруся мала змогу зустрітися з нами сьогодні, ми не встигнемо мотнутися до неї за Київ.

– Добре… – І через хвилю: – Як тобі тут, Полько?

– А тобі, Остапе, як… там? – Запитанням на запитання.

Помовчав, торкнувшись її руки. Не відсторонилася.

– Поговоримо потім, гаразд? – Стиснув її пальці у своїх.

Відповіла таким же ж потиском – у кожного з них давно своя життєва дорога, але усе ж – не чужі. Ніколи чужими не були. І Катруся – найкращий дарунок їхніх найтепліших взаємних почуттів.

– Ой, я ж маму про приїзд не повідомила! – Спохопилася.

– Про мій приїзд? Чи про наш спільний?.

– Взагалі нічого не повідомила, – зізналася винувато. – Закрутилася на телебаченні…

Остап знову помовчав – вона не змінилася: така ж з головою у роботі і, як дитина, зворушливо неуважна. Багато років тому телебачення їх розлучило. Пропозиція шефування в новому ток-шоу вплинула на Полінине рішення відмовитися від вже отриманої грін-карти. І від нього. Бо він свій шанс імігрувати в Штати втрачати не бажав. Серце прагло залишитися з нею і з донькою. А холодний розум говорив, що тут, на Батьківщині, він не дасть їм того, що з-за океану. Заховав свої почуття глибоко всередину і залишив Поліну в Україні реалізовувати власні амбіції. Вона, заховавши власні почуття, відпустила його в Штати. Відлітаючи, нічого їй не обіцяв. А вона ні про що не запитувала. Кожен із них розумів – як тільки но він ступить на трап літака, їхнє подружнє життя назавжди перегорнеться у минуле. Так неофіційно припинила існування їхня сім’я. Офіційно ж вони й досі чоловік і дружина. Хоча той штамп у паспорті, що давно втратив свій термін придатності нічого ні для неї, ні для нього не означає. Їх тримає не він. Їх єднають Катруся, теплі спогади про минуле кохання і ще якісь інші, глибинні почуття, що народилися поміж ними у далекому дитинстві. Чи їхнє кохання справді залишилося в минулому? А чи не самообманюються хоча б тому, шо верх над почуттями взяли фізіологія і життєві реалії: у нього там – робота й інша жінка. У неї тут – робота, Катруся і мама.

“Мамо, їду до тебе з Остапом. Так, так, прилетів. Що? Катруся? Катруся не з нами. Вона – у таборі. Ми її через два тижні привеземо. Звичайно… не хвилюйся. Все буде добре. Завтра побачимося. Цілую!” – Поліна покрутила на середньому пальці лівої руки мамин подарунок – родинний оберіг: золотий перстень із рожевим агатом. Бабусин спадок. Колись його носитиме її Катруся.

 

Ледь добігла до однієї з бокових від площі Ринок вуличок – назви ще не запам’ятала, як із неба ніби трубу прорвало, шугонуло дощем. Аби перечекати зливу, минаючи готель, нирнула у книгарню. За двадцять хвилин її блукання поміж книжкових стелажів у відділі літератури іноземними мовами, небесний водопад стишився. Вийшла на вулицю і, повернувши ліворуч, відчинила сусідні двері – кав’ярні “Смачні штучки”. Слухові перетинки приємно залоскотав блюз, у ніздрі проник запах свіжої випічки. За столиком біля барної стійки сиділа закохана пара. Лише на їхньому столі стояла тоненька ваза з єдиною оксамитовою трояндою. Вони розмовляли притишеними голосами, майже пошепки. Решту столиків – порожні: вибирай який більше до вподоби. Прилаштувалася на дивані із дзеркальною стіною за ним. Глянула на щасливо пару і потай пораділа за них: вона свого кохання ще не зустріла. Кельнер приніс меню і поцікавився, можливо, відразу щось хоче замовити. Що вона могла тут хотіти замовити, завітавши у цей заклад вперше? Подивилася на кельнера, кивнула головою, запитала, що у них є з холодних напоїв.

“Із холодних напоїв можемо запропонувати коктейлі в асортименті і смузі”.

“Мабуть, я замовлю у вас смузі… смузі… ягідне?”

“Готуємо смузі “Лісова ягода”. Підійде?”

“Так, так. Добре. Смузі “Лісова ягода” і ще… щось солодке? Що з солодкого?”

“Можу порекомендувати вишневий штрудель. Зараз саме сезон вишень. Морелі свіженькі, соковиті…”

“Хочу!” – Миттєво погодилася, ковтаючи слину від слова соковиті, не знаючи, однак, що таке морелі й що саме замовляє. Кельнер записав замовлення, забрав меню, якого вона не розкрила і пішов у бік кухні.

Двері закладу розчинилися. Вона повернула голову до входу. Усередину ввійшла шістдесятирічна худорлява жінка в довгій мигдалевого кольору легкій трикотажній спідниці, світлій льняній з напівдовгим рукавом маринарці та елегантному капелюшку. Задумливо ковзнула поглядом по її капелюшку, зауваживши, що жінка вбрана просто і зі смаком. Витягнула з торбинки таблет і заглибилася в інформаційні пізнання.

“Штрудель – традиційна страва не лише для Австрії, але й для Галичини. У кнайпи Львова потрапила практично того ж року, що й у віденські ресторани. Традиційними для Львова вважаються вишневий штрудель та штрудель із картоплею та грибами…”

Кельнер приніс замовлення. Винирнувши із всесвітньої павутини, глянула на тарілочку з вишневим смаколиком, политою шоколадом й посипаною горіховою стружкою кулькою морозива. Поклала у рот відкавальцовані шматки. Смакуючи кислуваті вишні, примружила від задоволення очі. Повернула голову ліворуч і побачила, що жінка в капелюшку з неприхованою цікавістю дивиться на неї. “Це через штрудель, – промайнула в голові миттєва думка. – Авжеж, через штрудель. Завжди хочеться більше довідатися про людину, яка має схожі з твоїми смаки. Вона ж не знає, що сьогодні я куштую його вперше”.

 

Ні в Україні, ні у Львові Нана раніше не бувала. В українське історичне місто приїхала на запрошення львів’янки, з якою познайомилася під час її фототуру у Тбілісі. Після загибелі рідних, Нана жила сама у чотирикімнатному помешканні. Рік тому Нанина подруга і співзасновниця клубу дешевих мандрів, організувала фототур Грузією для українців. Нана, за невелику платню, надала для закордонних фотографів дві кімнати своєї квартири – вітальню і кімнату для гостей. Батьківську спальню тримала зачиненою і заходити всередину не дозволяла нікому. Але замість десяти приїхало одиннадцять фотомайстрів. Одиннадцята – жвава фотограф Юля одразу ж повідомила, що, оскільки вона в групі як п’яте колесо до воза, аби Нана не турбувалася, де розмістити її на ніч. Спатиме на підлозі вітальні у власному спальнику. Як господиня, Нана з пропозицією гості не погодилася. І запитала Юлю, як сприйме запрошення переночувати разом із нею на розкладному дивані. На такому позитиві і зародилася їхня дружба.

– Нана, у мене для тебе гарна новина, – хитро всміхнулася Юля, нарізаючи куплений грузинською подругою у “Смачних штучках”, засмакований нею, щедро нашпигований морелями, вишневий штрудель.

– Зачекай з новиною. Дай мені насолодитися делікатесом. Я його ще добре й не розпробувала. – Попросила Нана, смакуючи морелями з заплющеними від втіхи очима. Здавалося, що кислуватий смак цих соковитих ягід вона знала усе життя. Із задоволенням доївши другий шматок штруделя, зацікавлено подивилася на Юлю.

– І яка вона, твоя гарна новина?

– Мій родич-фотограф із Америки, колишній львів’янин Остап Швець запросив нас із тобою у п’ятницю на відкриття персональної виставки, присвяченої двадцятиріччю фотодіяльності.

– Оце так! Двадцять років фотодіяльності! Поважно! Але… як він міг і мене запросити, якщо я з ним незнайома?

– Усе дуже просто. Він запросив мене. А я йому сказала, що прийду на його виставку зі своєю грузинською подругою, яка у мене зараз гостює. Остап відповів, що не бачить жодних перешкод до того, аби я взяла тебе з собою.

– Чудово! То він вже двадцять років знимкує. Скільки ж йому зараз?

– Тридцять сім…

– Тридцять сім? І як довго він живе в США?

– Сім…

– Ага. То він ще тут розпочав свою фотодіяльність…

– … тут… у юності Остапова світлина “Бешкетниця” перемогла в міському фотоконкурсі “Львівські леви”. ”

– Ого! Цікаво як! Треба б приготувати йому гарний подарунок! Я візьму пляшку “Сапераві”. Але ж цього, мабуть, недостатньо?

– Авжеж, достатньо! Я для нього у місцевої майстрині зі створення мистецьких солодощів торт у вигляді великої фотокамери замовила.

– Оввва! Фантастично. – Тільки й спротоглася на вигук Нана.

 

Ольга думала про дівчину в “Смачних штучках”. Незнайомка, звичайно, відчула, як уважно вона її вивчала. Кілька разів навіть глянула на неї, приязно усміхнувшись. Зустрівшись з нею поглядом, жінка, вказівним пальцем показала дівчині на штрудель, після чого в захопливому жесті здійняла вгору великий палець правої руки. Дівчина її зрозуміла, радісно закивала і піднесла вгору два великих пальці. Ниточка контакту поміж ними зав’язалася. Й тоді Ольга зважилася і підійшла до її столика.

– Любите вишневий штрудель? – Запитала, хоча насправді відповідь була очевидною.

– Сьогодні спробувала вперше. І відразу ж полюбила… ммм… смакота!

– Сьогодні спробували вперше? – Ольга щиро здивувалася.

– Так! Але, знаєте, мені здається, що цей смак я знала ще до свого народження, – привітно всміхнулася дівчина.

– Ви не львів’янка? – Запитала Ольга для певності. Зовнішність і мова дівчини видавали її грузинське походження. Але це зовсім нічого не означало. Вона могла мешкати й в Україні, в Ольжиному рідному Львові.

– Ні. У Львові я також уперше.

– Звідки ж ви до нас приїхали, чарівна дівчинко?

– Із Грузії… з Тбілісі…

Від вимовленої незнайомкою назви грузинської столиці в очах жінки несподівано потемніло. Ноги затремтіли і вона безсило сповзла на стільця.

– Що з вами? Вам погано? Води, кельнере!

Дівчина миттю зіскочила з дивана і кинулася до барної стійки, біля якої офіціант вже наливав у склянку воду. Ольга тим часом витягла з торбинки заспокійливу. Запиваючи її водою, винувато глянула на дівчину:

– Не хвилюйтеся. Зі мною все буде добре. У мої роки негода стан здоров’я визначає.

– Може вас додому провести? – Запропонувала.

– Ні, ні. Дякую за турботу. Але не варто аж так сильно за мене хвилюватися. До того ж, у вас, мабуть, власні справи в місті. Неспроста ж ви у Львів приїхали.

Несподівано для себе самої Ольга злякалася. Дівчина лише непевно здвигнула плечима:

– Неспроста… я переконана в тому, що випадковостей у житті не буває. Бережіть себе!.

Вона швидко підвелася. Взяла у руки парасольку. Поклала на стіл стогривневу банкноту і, не чекаючи на здачу, вийшла. Кілька днів Ольгу непокоїла тривога, що невідомо звідки з’явилася й клубочилася біля серця. Думки про другу доньку, що довго дрімали в її голові, прокинулися як бурий ведмідь після зимової сплячки і заметушилися, збуджені сонячним промінням. Не забувала її ніколи. Вірила в ірреальне – однієї чудової днини вони зустрінуться. Хоча… де? Чи могли вони зустрітися ось тут, в українському Львові? На таку вдачу жінка не надіялася, тому іноді й присипляла свої марні сподівання.

Пологи проходили важко. Вони з’явилися на світ із різницею у двадцять хвилин. Ольга бачила обох донечок. Першою про своє народження голосним плачем сповістила та, яку б назвала Анною. Обидві виглядали здоровими немовлятами. Однак через кілька годин після пологів їй повідомили, що одна дівчинка-близнючка померла. Не вірила. Мала причини не вірити. Материнське серце не могло помилятися, воно їй підказувало, що її дитина жива. Захищалася від суворої реальності самонавіюванням – із кимось іншим, але не з нею. Вона ж також працює у медичній сфері, а чоловік її – знаний грузинський художник. Просила показати документи про доньчину смерть. Не показали. Облаяли, образили, вигнали з лікарні. Через півроку у столичній газеті вийшла велика стаття “Вовки” у білих халатах”. А невдовзі головного лікаря пологового будинку, у якому Ольга народжувала, засудили.

Полінці виповнилося п’ять років, коли її батько, Ольжин коханий чоловік Рустам, помер від серцевого нападу. Шість років раніше задля нього вона залишила рідний Львів. Поїхала з ним у Тбілісі. Роки життя з чоловіком-грузином згадує як найщасливіші у своєму житті. Після смерті Рустама ні на хвилину не припиняла його любити. Але залишатися в Грузії без нього не бажала. Разом із донькою приїхала у рідний Львів.     

Відганяючи спогади, правою долонею поплескала себе по щоці. Карталася за слабодухість. Як же ж вона злякалася, коли та незнайома грузинська дівчина запропонувала провести її додому. Бо що, якщо вона знайома з її зниклою донькою? Тбілісі – місто велике. Але вони ж приблизно одного віку – її дитя і молода грузинка, яку зустріла у “Смачних штучках”.

Підвелася з канапи і попрямувала на кухню ліпити пироги з морелями. Вчора сусідка Марія їй ціле відро принесла. І ані гривні не взяла: “Їжте на здоров’я, Олечко! Цього року добре вродило, то й з вами від щирого серця ділюся. Ви ж також зі мною ділитеся. Пирогів собі з вишеньок наліпите, штруделя до доньчиного приїзду спечете, варенячка на зиму зробите чи у власному соку у банки накрутите”.

Її доньки. Одну Ольга виколихала, вигодувала, вивчила. Поліна виросла дуже самостійною. За професію обрала журналістику як фах, що допомагає боротися з суспільною несправедливістю. Після закінчення вишу, отримавши диплом, опустилася перед нею на коліна, обійняла, поцілувала руки: “Мамусю, самостійно я б цієї вершини не здолала. Дякую тобі, моя люба, за те, що завжди поруч. Вибач за твої недоспані ночі і за усі хвилювання“.

З дитячих років донька дружила зі старшим на два роки сусідським хлопчиком Остапом. Разом уроки вчили, легкою атлетикою разом займалися, слідом за ним й на журналістику вчитися пішла. У столицю разом працювати поїхали. Туди Ольгу й на весілля своє покликали.  

Поліна багато пише у різні видання. На телебаченні власну дискусійну програму веде. Більше клопоту з того має, аніж заробітку. Але такою вже вродилася. Ольжин характер успадкувала: вона також страждання нужденних безкоштовно на себе забирає. Поставить на ноги неходячого, а потім сама від болей у ногах потерпає. Чужі гріхи у Преображенській церкві відмолює, аби власне здоров’я до неї повернулося. Часто заходить у храм на вулиці Краківській посеред дня. Свічки за здоров’я ставить. Посидить на лавиці, поговорить пошепки з Господом, попросить, аби допоміг їй нести крізь життя біль втрати незнаної доньки. Рік після пологів жила стражданнями, переплетеними з ненавистю до тих, хто вкрав у неї її дитину. Смерть малечі не приймала. Сама себе вмовляла: “Ольго, маєш пробачити. Насамперед, для себе. Лють знищить тебе. Ти лікуєш людей і повинна нести світло в собі”. Щодня вбирала на обличчя усмішку, змінювала капелюшки, аби сторонні не бачили й не здогадувалися, який біль розриває навпіл її материнське серце. Із власних капелюшків могла б створити експозицію – стільки їх мала на різні пори року, під різний одяг. Спершу купувала за повну вартість, відкладаючи з кожної зарплати на улюблений аксесуар. Коли в гаманці оселилися вітри, порятували магазини “Одяг із Європи”, більш знані як секонд-хенд, що повідкривалися в різних районах Львова. Капелюшки – товар не надто ходовий. Але, якщо їй вдавалося серед свіжозавезеного  війднайти бодай один для себе, то вже такий, у якому і з англійською королевою не соромно було б зустрітися.   

– Остапе, ти навіщо світлину зі мною на афіші надрукував?

Вони сиділи у невеличкій вітальні маминої квартири. Наминаючи морелі, Поліна роздивлялася свіжовидруковані афіші і вдавала що сердиться. Зрештою, могла б й посердитися – розповідаючи про виставку, він ні слова їй не сказав, що фото з нею вибрав центральним у своїй експозиції.

– Бо саме ця світлина дала мені зелене світло в професійне життя, – відповів, нічого не вигадуючи.

– І що? Перемога юнаком у міському українському конкурсі аж так дуже допомогла тобі торувати фотошлях у США? До тебе відразу ж вишикувалася черга голувідських зірок? – Іронізувала.

– Можеш насміхатися, скільки тобі заманеться, мала. Мене твої голки не діймають. Ти ж знаєш, – усміхнувся. – Тільки нагадаю тобі те, що ти, мабуть, за сім років нашого поокремого життя викреслила зі своєї пам’яті – саме ти допомогла мені набути впевненості, що я – на правильному шляху. І що за своєю мрією варто слідувати. Дякуватиму тобі за це, поки житиму.

– Та ну, не перебільшуй, коханий! – Зворушена його сентиментальністю, звернулася до нього так як тоді, коли жили подружнім життям. – Не було б у тебе наполегливості і певних навичок до втілення в життя власної мрії і нічим я б тобі не допомогла.

– Насправді, Полько, все взаємопов’язано. Ти ж не заперечуватимеш, що не я цю бомбову сцену з морелями вигадав. Я лише правильний ракурс наставив. Успіх поєднує в собі кілька складових. І ти – одна з них. Ех… скільки б ми ще з тобою могли зробити разом. Даремно ти від грінкарти відмовилася.

Поліна відвернулася, аби він не вловив тіні, що затьмарила її обличчя.

– Грінкарта було не моє рішення, а твоє, Остапе… і тоді я сліпо йому піддалася. Бажаючи зберегти нашу сім’ю, майже вмовила себе, що зможу покинути Батьківщину і жити на чужині. Але… добре, що до від’їзду така гарна пропозиція роботи нагодилася… вчасно схаменулася… і ще мама… Для неї і однієї втрати на все життя вистарчить. Не мала права ще й власним рішенням її добити. У мені й Катрусі – все мамине життя.

Він помовчав, а потім спробував заперечити:

– Навіщо ти це робиш, Полько? Навіщо вигадуєш причини? Навіщо прикриваєшся мамою? Твоя мама – жінка з дуже сильним характером. До того ж, вона тобі лише щастя бажає. Не страждань…

Не сказав їй того, що хотілося сказати – він добре знає і розуміє: не через маму, а з-за власних амбіцій вона з ним не поїхала. Поліна не дала йому закінчити, гнівно випаливши:

– Я й не страждаю! А за сильним характером часто ховається вразливе серце. Цього ти не знаєш? Пригадуєш, як у десятому класі школи, тебе пограбував той румун, із яким ти на травневі свята на Високому Замку познайомився? Ти не роздивився злодія у добре вбраному юнакові, який спершу приділив увагу тобі як фотографові. Потім він, ніби між іншим, розповів про те, що на запрошення приїхав у гості до друга. А той залишив йому у дверях записку, ніби з батьками відвідує бабусю в горах і у Львів повернеться лише завтра в обід. Ти, наївний і довірливий, гостинно запросив його до себе переночувати. Твоїх батьків тоді також не було в місті. І чим все закінчилося, не пригадуєш? Не образишся, якщо я тобі нагадаю? Поки ти спав, він добряче проревізував твоє вбрання і спакував у наплічника троє твоїх найновіших джинсів, кілька футболок і навіть один светр. А потім повернувся у своє ліжко, аби зранку спокійно попити з тобою чаю з канапкою і, ввічливо подякувавши за гостинність, піти геть. Я добре пам’ятаю, як потім, коли ти ввечері виявив зникле вбрання, не знав, що сказати батькам і цілий місяць не міг прийти до тями. Є таке слово “безповоротність” – неможливість виправити те, що сталося. Тобі було кепсько тоді, еге ж, всього лиш із-за вкраденого одягу. Із-за шмаття! А в моєї мами вкрали новонароджену дитину, мою сестру-близнючку. Як думаєш, яких зусиль коштує жінці жити з цим, усміхатися і поводитися так, аби ніхто зі сторонніх не здогадався про внутрішній біль, який не минає так само як образа за поцуплене вбрання? Тому я хочу, аби ти знав, Остапе, у мене все гаразд. І годі про це!

Полінина відповідь вибила у нього з язика всі слова, що ще кілька хвилин тому на ньому крутилися. Він лише спромігся з почуттям провини видусити з себе:

– Але звідки така певність, що твоя сестра не померла, Полько? І… ми могли б…

– Не могли б, Остапе! Крапка! Наше подружнє життя – у минулому і наші спільні фотопроекти – твоя ілюзорна мрія. До того ж, ти зобов’язаний поважати почуття жінки, з якою живеш там… в Америці. Чи ти хочеш зі мною посваритися?.

– Не за цим я сюди приїхав…

– От і правильно. Ти приїхав гарно влаштувати свою першу ювілейну виставку. То ж давай обійдемося без суперечок.

Поліна підійшла до законного чоловіка і, цмокнувши в щоку, примирливо згодувала йому морельку.

Нана провела гарний день: побувала в Етнографічному музеї, подивилася експозицію давніх народних строїв різних регіонів України. У Палаці мистецтв потрапила на відкриття виставки дизайнерських капелюшків. У велелюдному жіночому натовпі відвідувачів виставки зауважила ту жінку, з якою розмовляла у кав’ярні. Сьогодні її волосся прикрашала літня бірюзова шапочка-таблетка. Пішла їй назустріч, щоб привітатися. Однак несподівано потрапила в коло журналістів і фотографів, які з мікрофонами, диктофонами й фотоапаратами обступили авторку виставки. Поки вирвалася назовні, своєї нової знайомої у великому експозиційному залі не віднайшла.

До зустрічі з Юлею залишалося півгодини. Небо весь день бурмосилося. Від Палацу мистецтв попрямувала в протилежний центру бік. Перейшла дорогу і, повернувши праворуч, пішла уперед. Неспішно рухалася у напрямку парку Франка. У парку пройшлася алейкою у пошуках вільної лавиці. Із однієї встав і пішов геть сивоволосий зсутулений чоловік. Всілася на його місце. Витягла з торбинки і розгорнула свіжий номер купленої зранку місцевої газети “Новини львівської бруківки”. Ковзнула поглядом по світлині на сторінці культури і затерпла з несподіванки. Із незнайомого фото усміхалося добре знайоме їй з дитинства обличчя. На ньому веселе дівчисько осідлало одного з кам’яних охоронців Порохової вежі. Зазираючи в очі царя звірів, вона, вказуючи пальчиком униз, намагалася розворушити його віковий спокій двома морелями. Вишеньки бешкетниця поклала у звірячу напіввідкриту пащеку. У грудях кольнуло і враз зробилося дуже гаряче. Нана рвучко зняла маринарку аж молодий чоловік, який сидів на іншому кінці лавиці, здивовано поглянув у її бік. Залишившись у картатій сорочці на короткий рукав, похапцем розстебнула два верхніх гудзики. Опанувавши собою, прочитала інформацію під фото “Виставка-звіт українця з Америки, колишнього львів’янина Остапа Швеця, присвячена двадцятиріччю творчої діяльності. У розмові з нашим кореспондентом фотомайстер зазначив, що головна світлина експозиції, яка відкриється завтра у галереї “Паралелі” – “Бешкетниця”. Саме ця робота, що принесла тоді вісімнадцятирічному юнакові перемогу у фотоконкурсі “Львівські леви”, визначила його подальшу долю…”. Нана уважно вдивилася в обличчя “Бешкетниці”. Дівчині на світлині не більше шістнадцяти-сімнадцяти. Як вона виглядає зараз? Чи дуже змінилася відтоді? А що, якщо… якщо вона й зараз живе у Львові і прийде на відкриття виставки? Чи хотіла б Нана з нею зустрітися? Без сумніву. Що вона їй скаже? Якщо вони зустрінуться, ситуація підкаже, що казати. Навіщо наперід гадати про те, що може й не відбутися?

– Привіт, Наночко, – Юля чмокнула подругу у щоку і зручно вмостилася поруч. – Про що задумалася? – Поцікавилась, вловивши Нанин відсторонений від реальності погляд. Грузинка дивилася не поперед себе, а кудись увись.

Нана мовчки подала Юлі газету, розкриту на сторінці культура.

– Ооо, про Остапа і його виставку вже написали! Круто!

– Ця дівчина на світлині…

– Ну… “Бешкетниця”. Цікава, до речі, світлина. Я її й не бачила раніше, – зауважила Юля, уважно розглядаючи знимку. – І модель – справжня бешкетниця. Невипадково Остап світлину так назвав. Де він її таку знайшов?!

У юнці на світлині Юля не впізнала родички.

– Ти її не знаєш? – У Наниному голосі почулося розчарування.

– Ні! Звідки?! Я тоді ще у Львові не жила…

– Ага… А де ти тоді жила? – Задумливо протягнула грузинка.

– У Яремче. На Івано-Франківщині. В українських горах… у Карпатах.

– Гарно там, мабуть…

– Гарно. Але Львів… знаєш… я полюбила його ще коли маленькою дівчинкою разом із батьками приїздила у гості до Остапа та його батьків. Пригадую, як лякалася тоді левів біля Порохової вежі. Мені здавалося, що вони ось-ось оживуть… дитячі фантазії нерідко породжують монстрів… – Юля всміхнулася.

Подруги вмовкли, думаючи кожна про своє.

 

Жовтневий вечір упарі з вітром жбурляв в обличчя краплини холодного цяпотливого дощу. Коли в обід вибігала з квартири, небо вже хмурилося і ще тоді подумала, що добре було б вернутися за парасолькою. Не вернулася. Звички тричі плювати через ліве плече, аби вимушене повернення у щойно залишене помешкання, не обернулося лихом, не мала. Жила за власними переконанням “У що віриш, те й матимеш”. Дощ заляпотів аж під вечір. Вмисне їхати за парасолькою, коли з запланованого на день, не виконаним залишався лише один пункт, не хотіла. Нехай згадає її такою якою була в день їхньої останньої зустрічі – щедро вмитою сльозами уперемішку з дощем.

“Мамо, це – Нана!” – Ольга вклякла з несподіванки. Поліна привела до них молоду грузинку, з якою вона запізналася в улюбленій кав’ярні “Смачні штучки”. Дві жінки спантеличено дивилися одна на одну. Ольга першою витисла з себе усмішку: “Проходь, Нано! Яка приємність приймати тебе… вас… у нашому помешканні”, – плуталася у звертаннях. Кинулася на кухню, одразу ж запалила газ під чайником, нарізала на кльош вишневого штруделя. У голові паморочилося: вона ще не знала, яку новину принесла у їхню домівку своїм візитом грузинка. Інтуїтивно відчувала – сьогоднішнього вечора у її житті відбудеться щось незповоротне.

Як у мареві слухала розповідь Нани про історію життя її вкраденої донечки. У пологовому будинку малечу купила сім’я знаного у Тбілісі політика. Про це Наниній мамі-перукарю розповіла його дружина, її клієнтка й найкраща подруга зі студентських років. Наниній мамі та жінка особливо довіряла. Й не завжди замислювалася, що озвучує інформацію, за яку, при наданні їй публічності, можна не лише майна позбутися, а й у вязниці опинитися. Після двох невдалих вагітностей власних дітей дружина чиновника народити  не могла. Відчай і бажання мати дитину зміюкою оплутали її почуття й, випустивши отруту, затьмарили здоровий глузд. Вмовила чоловіка на злочин – купівлю немовляти від померлої при пологах породіллі. Рідним медики подали б цей випадок як смерть матері разом із немовлям. Чиновникові її думка сподобалася. Але він розумів –  породіллі помирають нечасто. І вирішив питання на власний розсуд: домовився з медперсоналом про купівлю дитини з перших новонароджених близнюків або двійнят.

Ольжину дитину назвали Тінатін – сильна. Малеча підростала гарною і розумною. Прийомні батьки їй ні в чому не відмовляли. Коли депутат із дружиною пізнього вечора поверталися додому, шестирічна дівчинка спала у своїй кімнаті. Біля будинку політика розстріляли на очах у власної  дружини. Від пережитого жінка збожеволіла. Нанина мама забрала Тінатін у свою сім’ю.

“Мені було чотири роки, коли з нами оселилася Тінатін. Імя відповідало її характеру. Я називала її Тіна. Замкнута у своїх думках і почуттях, вона видавалася надто дорослою дитиною. За недовгі роки свого життя дівчинка встигла пізнати і радість, і гіркоту життя, і ціну втрати. Мене приваблювала її загадковість і я намагалася подружитися з нею. Передарувала їй всі свої м’які іграшки, які вона приймала від мене, ввічливо дякуючи і назад відносила їх у мій ігровий куток. Але я до них більше не торкалася, вважаючи, що тепер вони належать їй. Я сумувала, бо мої подарунки нас із нею не зближували. У мене залишилося лише моє найулюбленіше каченя “Кря”. Коли Тіна зрозуміла, що його я їй не даруватиму, сказала: “Тобі шкода для мене цього каченяти? То як ми можемо породичатися, якщо воно відгороджує нас одна від одної?”. У мене на очі навернулися сльози, я відчувала себе ображеною, вважала її себелюбкою, яка хоче забрати в мене мою найулюбленішу іграшку. Мої губи тремтіли, але я не промовила жодного слова. Тоді вона підійшла до мене, вперше міцно притулила до себе і розплакалася. Ми плакали в обіймах одна одної, розуміючи, що з цієї миті стали ріднішими за рідних.

Історію про те, що батьки Тіни не рідні, мама розповіла мені незадовго до її двадцятиріччя. Мама радилася зі мною, чи повинні ми розкрити їй цю таємницю. І як це зробити, аби не завдати страждань й не викликати негативних почуттів. Не розповіли, бо де шукати її сестру і вас не знали. А слова, не підтверджені фактами, часто видаються вигадкою.  

Ольга випила заспокійливу – непростою буде її власна зустріч із дорослою донькою, яка виросла без неї і вихована не нею. Як сприйме Тіна інформацію про свою біологічну маму, котра зникла з її життя з невідомих їй причин?

“Нано, ти маєш світлину Тінатін?”

“Звичайно, пані Ольго, – грузинка витягнула таблет, провела пальцем по дисплею і передала його жінці. – Ось тут гортайте вліво“.

Вдивлялася в рідне, знайоме і водночас незнайоме обличчя. Тіна – Полінина копія. Тільки, на відміну від Польки, яка обтяла свої коси накоротко, у її сестри волосся пишною волосяною зливою падало на груди. А в усміхнених глибоких очах Тіни ховалися сотні приватних таємниць.

“Хто вона за професією, Нано? І як ти нас розшукала?”

“Фармацевт… Я вас не шукала, пані Ольго. Поки не побачила світлину Поліни у львівській газеті. І Тіна не… “

“Не знає?”

“Не знала…”

“Тепер знатиме”, – всміхнулася Ольга. – “Як усе гарно… “

Нана відвела погляд убік: “На жаль, ні… не знатиме… – помовчала – Мої мамаТіна… її Вахтанг… їх забрало ДТП… чотири роки тому...”

“О, ні! – Беззвучно прошепотіла Ольга  – Ні!” – І втратила свідомість.

Куталася у капюшон куртки і у тьмяному світлі вечірніх ліхтарів шукала старий будинок на Чупринки, у якому вона замешкала. Усередині наростало хвилювання – точнісінько таке як переживають школярі й студенти перед іспитами. Перед під’їздом спинилася – забула цифри кодового замка. Потягнулася у торбинку за телефоном, аби набрати її номер. Тієї ж миті двері зсередини відчинилися, з під’їзду вийшов п’ятдесятирічний пузань. Ольга нирнула у розчинені двері. На останньому поверсі, перш, ніж натиснути на дзвінок, кілька хвилин намагалася вгамувати надмірне хвилювання. За мить вона вперше побачить свою досі незнану внучку – Тінину доньку.

Обійнялися з Наною. Пройшли у вітальню і до них з іншої кімнати вибігла і радісно застрибала на одній ніжці п’ятирічна Софіко – маленьке відображення своєї тітки Полі і мами Тіни. Софіко зупинилася навпроти Ольги і, зазирнувши їй у вічі повідомила: “Нана сказала, що ти – моя бабуся. І що в мене ще є мама Поліна і сестричка Катруся. Це так кльово, що ви в мене знайшлися! А де мама Поліна з Катрусею? Їх тут немає?” Ольга геть розхвилювалася. Очі її зволожилися. Погладила малечу по голівці, сльози спазмом стисли горло. Простягнула малій пластикову коробочку з вишневими тарталетками: “Це тобі, Принцеско! Так, я – твоя бабуся. А з мамою Поліною і сестричкою Катрусею ти побачишся завтра. Зараз вони в дорозі до нас із Києва. Вони обидві передають тобі ніжний поцілунок”. Дівча вихопило з коробочки одну тарталетку, відкусило і радісно заявило: “Мені подобається! Мені дуже смакує! Звідки ти знала, що ось це мені засмакує?!” Ольга ніжно пригорнула до себе дівчинку, яка відкрила для неї свої обійми. Захоплена хвилею нових приємних почуттів жінка не зауважила як Нана поставила на кавовий столик велику коробку, обв’язану вишневою стрічкою. Коли Софіко знову застрибала по кімнаті, грузинка звернулася до неї: “А це – мій вам подарунок. Відкрийте і подивіться, чи сподобається”. Ольга неспішно розв’язала стрічку, відкрила коробку і щасливо засміялася: усередині лежав чорний фетровий капелюшок. Обережно взяла його в руки, одягла на голову і повернулася до Нани: “Ото вже ти мені вгодила, люба! Він мені пасує?”. Обійняла і поцілувала грузинку.

“Бабусю, ми тепер – удвох модниці!” – Софіко принесла з кімнати і вбрала на маленьку кучеряву голівоньку свій дитячий капелюшок на зав’язки.

У квартирі на верхньому поверсі будинку по вулиці Чупринки Нана знимкувала вбраних у капелюшки бабусю з онучкою.