Інгвар Ант. Вибач

Знайди те, що любиш, та дозволь цьому вбити тебе
Ч.  Буковскі
“Жінки”

 

привіт…

так, ти не помилився…

пишу тобі я… нехай це звучить банально.. але …

я хочу тобі зізнатися… нічого не подумай, це не буде зізнання у якісь там зраді чи ще щось в тому роді…

але це і не буде зізнання в коханні… на жаль…

я вирішила, сама не знаю чому…

просто так відчуваю… на якомусь інтуїтивному рівні…

просто якось воно само так підходить…

ти не подумай… справа тут не в тобі…

ти – прекрасна людинка… талановита…

дуже добрий, таких добрих людей, як ти треба ще пошукати…

 ти найдобріший в світі…

справа тут просто в мені…

знаю, в тебе виникне 100–500 питань, на кшталт чому? що я не так зробив? що я не так сказав? і т.д. і т.п.

відверто кажучи, я не можу дати тобі відповіді на ці запитання…

не тому, що не знаю що сказати…

а тому, що я дійсно не знаю що саме сказати…

вибач мені за такі слова… я просто не хочу тебе мучити..

бо чим далі в ліс, тим більше дров…

я хочу побути сама… от і все…

мені так добре…

хоча з тобою було дуже крутоооо…

я пам’ятаю всі моменти – і заправку, і перший поцілунок, і квітииии, ромашки, “поляну кохання”, з якої ми повертались чергувати, і свічки, і шампанське….

і багато чого вперше…

цей список можна продовжувати і продовжувати…

я хочу в тебе попросити пробачення… реально щиро…

ВИБАЧ…. якщо зможеш…

якщо ТИ ЗАХОЧЕШ – я буду з тобою далі спілкуватись…

я перевірятиму твої оповідання, навіть якщо мені буде моторошно від прочитання деяких уривків… чим зможу, тим допоможу…

якщо ТИ цього потребуватимеш….

П.С. це все в мене в голові осіло після наших останніх розмов…

можливо, ти мені відкрив очі чи що… якось так…

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

Лист тихо примостився на стіл, а за кілька секунд відчинилось вікно.

Холодний вітер вдарив по його гарячих скронях, звідки опускались невеликі краплі поту. Куйовдив русяве волосся. У правому кутку рота стирчала незапалена сигарета, а очі наповнились вологою. Коробка сірників нервово тряслась у пальцях. За третім разом, нарешті, показався вогняний язик, який потягнувся до ментолового кінця “Marlboro”.

Ковток диму ударив в голову і вирвався глухим кашлем. Зіниці розширились. Горло стиснуло, ніби хтось затягував невидимий зашморг. Легкий трепет пробігся по тілу, заглядаючи у найменші його куточки.

Ще раз заковтнув дим всередину. Втретє уже не хотілось. Його нудило, шлунок стиха нив.  Голова пішла трохи обертом. Світ, здавалося, зійшов з орбіти, покотився на край прірви. У невідомість.

Так, перший раз він пробував палити.

Все в житті буває вперше, але не завжди вдало. Чарівно, вишукано та приємно. Як показують на блакитних телеекранах. Правда виявляється іншою. Рожеві окуляри б’ються всередину. Ранять до крові.

Жити – це боляче.

Перша сигарета здалась йому аміачним джином, випущеним з пляшки. На жаль, бажань він не виконує. Тільки дурманить свідомість. Впускає до раю, де тільки тіні.

Перша пляшка віскі – кислою поганю, із  приємно солодкуватим запахом. Алкоголь ­– не ліки, він не втамовує біль. Він приносить лиш миттєвий ефект забуття. Пізніше, реальність вдарить з подвійною силою.

Перші справжні почуття?!

Захоплення, звичка чи можливо кохання?

Найдивніша річ, яку не поясниш математичними інтегралами. Не спрогнозуєш дій та коливань. Відхилень, округлень. Вона кожного разу різна, не подібна, як всі параболи.  І не можливо вирахуєш її кінцевий результат.

Непередбачувана хімічна реакція. Вона бурлить на початку та грає барвами. Викидає дим, доки реагують елементи. Коли закінчилась – залишається лиш темний, важкий осад. І ніякий каталізатор не допоможе знову.

Найбільше розчарування, що дарує життя.

Кохання – це яскрава коробка з бантиком, а всередині – вибухівка. Один момент і… Детонатор закладений, дроти під’єднано. Відлік пішов. Але, всередині зламаний годинниковий механізм. І ти чекаєш, не знаєш коли твоє серце розірве на друзки? Розлетиться.

Кохання – це лише питання часу.

Він обперся об підвіконня та важко дихав.

Погляд застиг. Занімів.

Думки плутались. Слова не виходили назовні.

Обривки. Тільки обривки прочитаних слів із листа. Речень та абзаців.

Вирвані спогади його життя перенесені на папір.

І більше нічого. Самотньо, як в пустелі.

Жива душа серед ночі міського кладовища.

Перші слова-спогади вдарили електричним розрядом.

привіт…

так, ти не помилився…

Після третього прочитаного десятка, вони глибоко осіли у пам’яті.

– Привіт, так… – повітря вийшло із ржавим звуком, – так-так, ти не помилилася.

Слова важко вилітали у травневий вечір.

Лиш недавно небо було синім, а за кілька секунд вкрилось багряною тінню. Заблимали вогні малого міста. Автомобілі порозбігались та заспокоїлись. Шнурками потягнулись люди, заповняли кафетерії, ресторани та просто присідали на лавочки.

Із вікна вечірнє місто йому бачилось, ніби з картини Далі. Трохи змазаним та нестійким. Віскі давалось взнаки.

– Так, це я зараз з тобою говорю… Я…. – пауза. Йому важко було знайти потрібні слова. У важливі хвилині вони завжди кудись діваються. Вивітрюються із пам’яті, наче з подихом вітру.

– Ні, не перебивай мене, – він, все ж таки, дивився у пітьму, – Це не занадто, і не банально. Почуття не бувають банальними.

Вулицею проходила молода пара. Сіре легке пальто сплелось із сукнею кольору стиглого персику. Солом’яні кучері, ледь-ледь, торкались високого плеча. Жилава рука обіймала стрункий дівочий стан, а іншою він тримав букет відтінку крові. Почувся легкий сміх.

– І не кажи, що досить. Понад міру! І скільки можна? – він лиш повернув голову вбік. – Про кохання не говорять занадто багато. Його відчувають. Переживають, знову і знову… Навіть, коли і дуже боляче.

Троянди. Так, він таки розгледів.

Коли парочка проходила повз дрімаючий ліхтар, тьмяне світло вихопило із темряви букет квітів.

і перший поцілунок,

і квітииии, ромашки…”

Його очі, мимоволі здавалось, надибали цей текст на мокрій бруківці.

Він повернувся. Спустився плечима по холодних батареях. Присів.

Погляд втупився у центр кімнати.

відверто кажучи, я не можу дати тобі відповіді на ці запитання…

не тому, що не знаю що сказати…

а тому, що я дійсно не знаю що саме сказати…

– Чому? Чому ти так не змогла мені відповісти?

Його голос надривався. Скреготав, як потерті шестерні старого механізму.

– Чому ніколи не говорила зі мною, – пауза, – щиро і до кінця?

Кімната віддавала луною.

– Ти розумієш як, розумієш? Відверто! Довіритись, розкритись!

Із його скроні потекла цівка поту. Чорна сорочка, із розстебнутим зверху гудзиком, прилипла до тіла. Босими ногами він пройшов по білих листках, розкиданих повсюди. Залишав, ледве примітні, сліди.

Присів, обхопивши коліна руками. Схилив голову. Мовчав.

Знову піднявся, зробив коло, повернувся до вікна.

Відкрив його навстіж.

Людей на вулиці прибавлялось. Травневий вечір дарував тепло та спокій. Огортав ароматом, наділяв відчуттям полегкості та затишку.

Під вогні ламп, видихав галонами воду центральний фонтан. Годинник міської ратуші вибивав одинадцятий раз. Захоплювала погляд вежа стільникового зв’язку, що вигравала синьо-жовтими кольорами.  Романтичної атмосфери додавала тиха скрипка. Її голос звучав лагідно та сумно.

і багато чого вперше…

цей список можна продовжувати і продовжувати…

– Чому ти не хочеш все повернути, як було?

я хочу побути сама… от і все…

мені так добре…

– Ти завжди говорила, завжди, – погляд в центр кімнати, –  що тобі було дуже добре. Найкраще житті, що з тобою траплялось.

хоча з тобою було дуже крутоооо…

– Навіщо, навіщо тоді ти пішла? Залишила мене самого?

Сльоза скотилась з його очей.

– Навіщо?

я вирішила, сама не знаю чому…

просто так відчуваю… на якомусь інтуїтивному рівні… просто якось воно само так підходить…

Рукавом витер очі. Вдихнув гарячого повітря.

Схопив віскі. Влив всередину. Гарячково ковтав пекучу рідину.

Не витримав довго. Шлунок знову завив. По тілу прокотилась хвиля тремтіння. Його струсило.

За кілька секунд, вирвало.

Він схопи пляшку і якнайсильніше пожбурив її. Прямо у відчинене вікно.

Зробив зусилля, його обіцяло ще раз вирвати. Минуло.

Тіло заспокоювалось, розум поплив.

Тепер кожне наступне слово вилітало мляво. Кострубато та не завершено. Він взагалі сам розумів, що марив? Можливо.

вибач мені за такі слова… я просто не хочу тебе мучити…

– А ти, ти розумієш…

Вимовляв він із закритими очима. Видавлював кожне слово, як тюбик зубної пасти, що давно закінчився.

– Ти розумієш, як мені зараз погано! Як ти зараз мене мучиш? Мучиш тим, що тебе немає поряд! Що ти…

справа тут просто в мені…

– І справа в іншому. Ти пішла, а я, – цівка на скронях переросла у джерело, – я так і не зміг тебе відпустити. Не можу, розумієш?  Не можу!

Його голос ревом вилетів із кімнати.

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

– І вибачити, – широко відкрив очі, поглянувши на Неї, – вибачити – значить відпустити.

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

– Просто не можу, – він піднявся і попрямував до вікна.

Заскочив на підвіконня. Подих травневого вітру.

Його ноги тремтіли, відчуваючи висоту.

Серце гупало перед наступним кроком.

Дихання то уповільнювалось, то знову, мов востаннє, легені всмоктували вечірнє повітря.

Він повернувся плечима до нічного міста, вперся поглядом у центр кімнати. Дивився на Неї. Спокійну, тиху. Беззвучну, наче примару з іншого світу. Немов життя тихо покидало Її.

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

–  Просто не можу тебе відпустити!

Його очі налились свинцем, втратили життєвий вогник. Помутніли. Два крижані айсберги травневої ночі.

– І вибачити, – погляд опустив, набрав повітря та поглянув, – і вибачити, теж не можу!

Його руки легко відштовхнулись від вікна. Ноги, більш не тремтіли. Вільно бовваніли у повітрі. Босоногий, вирвався полетіти.

Єдиний раз в житті. Єдиний, як справжні почуття.

Його політ видався фатальним.

Не лише для нього.

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

 

Вона навіть не ворухнулась.

Прив’язана посеред кімнати до стільця, мовчки плакала.

Сльози змочували кляп та скоч, замотаний навколо її рота.

Шнурок, боляче, понатирав їй ноги та руки. Вгризся в плоть.

Найгірше було не це…

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

Вогонь бив у скроні. Пальці німіли.

Тіло хололо. Ледь трясло. Її морозило.

Вона втрачала свідомість.

Із глибоких ран на руках витікало життя. Секундами та червоними струмками. Годинник повернув назад.

Одна по одній, біля ніжок стільця, її кров падала в калюжі. Краплями…

На підлогу встелену листами. Білими, загубленими острівцями посеред нічної пітьми. Посеред втоми та відчаю. Тиші.

Коли занадто пізно – кричати теж не вихід.

Білу футболку вкрила крива рана. Столовий ніж, мов одинокий маяк, стирчав із правого боку. Глибоко всередину всмокталось лезо.

як зможеш колись, то ВИБАЧ…

Він кохав Її, тому не міг відпустити. Віддати в чужі, не його руки.

Померти і залишити Її саму.

І вибачити, теж не міг…