***
Ще світ у сонці, в росах, у колоссі,
Ще в серці – квіти літечка й весни.
І діти ще не знають сивини,
Що спалахне у маминім волоссі.
Так звично й рідно: в хаті голос мами.
Від спогадів ще пам’ять не болить.
І вічністю пропахла кожна мить,
І діти вкупці, ще не йдуть світами.
Вони не знають, що вони – щасливці,
Бо мама розворожує біду…
За мамою по теплому сліду
Біжать гуртом веселі чорнобривці.
…Пахучу душу приморозить м’ята,
Як літечка останній день мине.
Від подиву угору підійме
Поблідлий чорнобривець бровенята.
– Повечоріло, квіточко сумненька… –
Зітхне матуся в німбі сивини.
Світами діти… Самотіє ненька…
П’ють гіркоту осінні полини.
***
Снігів нерозкриті конверти
Вітрами покидані ниць.
…Так хочеться серцю зіпертись
На звабне плече таємниць!
Тихцем туркотіли б до вуха,
Що знімуть з мовчання печать…
Душа аж навшпиньки – так слуха,
Однак таємниці – мовчать.
Та хмелем вибагливих трунків
Вже повниться березень знов,
Жагучі тюльпани цілунків
Жбурляє в застояну кров.
І що вже там лютий упертий!
Ще день – і впаде долілиць.
…Снігів нерозкриті конверти
Лоскочуть вогнем таємниць.
ВІДЛИГА
Жартує лютий. Упіймав на око
І цілиться бурулькою в чоло
Приблудного плюса, що ненароком
Сюди його нещастя занесло.
Де ж пан мороз, що з небесами разом
Світ ошляхетнив сяйвом білих руж?..
Йому б снігам, які тікають плазом,
У плечі запустити «аніруш!»
Пропаща справа: нидіє в куточку
Зими старої, сам собі незрим…
Продерла прози гамівну сорочку
Кипуча кров передвесняних рим!
Рядок строфі клянеться у коханні…
Від зграї надокучливих примар
Листочком відгризається останнім
Худесенький лютневий календар.
КАМІНЬ
Сидить на лаві часу здавна,
І сивиною – пил згори.
Така прийшла пора безславна,
Що хоч котися в тартари!
Довкола – самосійні дурні
І суєта суєт одна…
Розвісив словеса ажурні
По вухах, наче по тинах,
Безликий час. І дні пропащі –
Горохом об старечий лоб.
…Він мріє блискавкою з пращі
Летіти знавісніло, щоб –
На друзки, на дрібну полову
Цей простір вдавано живий!
…І впасти срібним пилом знову
В ріку весняної трави.
КОМОРА ПАМ’ЯТІ
Комора пам’яті, де на полицях –
В суліях, бутлях, жбанах, пляшечках, –
Палахкотить, прозориться, іскриться
Вода життя – бентежна і терпка:
Любовей давніх вистояні вина,
Од браги днів хмільніші у стократ,
Наливка весен – молода, жасминна,
Цикута чорна підлості і зрад…
Шухлядки, скриньки, кадіби, коробки…
В них, Боже мій, чого тільки нема!
Здавалось би, життя таке коротке,
А всякої різноти в ньому – тьма!
Тут поглядів ясних тоненькі свічі
І срібний пил невимовлених фраз…
Ще – запахи, які й на тому світі,
Заплющившись, вдихатимем не раз…
Тони – високі, вищі і найвищі…
Але понад усім – осінній сад
І влежаних у сіні на горищі
Антонівок найтонший аромат.
СТАРІ АЛЬБОМИ
І пам’ять, як суглоби, ломить, –
Вона то ниє, то болить…
Я дістаю старі альбоми –
І воскрешаю давню мить.
Минулого безтямна злива
На серце бухає – гуде!
… Ось мама – молода, вродлива –
Малих нас тулить до грудей…
Пливуть плечима русі коси –
Їх сяйво в душу заплива…
Он тато за потічком косить –
І пахне скошена трава…
Не зможу далі погортати,
Щоб озирнутися назад,
Де на ослінчику край хати
Сидить зсутулена сльоза…
ШЛЯХ НА КАНІВ
Лежиш собі, простоволосий,
І тишу слухаєш щодня.
Вже чайка в пісні не голосить
І не виводить чаєнят…
І навіть перебендя босий,
З яким запанібрата ти, –
Сліпенький дощ, – і той не просить
Ні підвезти, ні підвести…
Ото лежи – і кроку бійся.
Життя-буття твоє гірке:
Розбіглись по сільських обійстях
Всі спориші, мов бурсаки.
Та Боже, тільки б того лиха! –
Минуле гостро дошкуля.
Лиш подорожник вірний стиха
Мугиче про чумацький шлях…
Достойний приятель і лік твій –
Наприкладався – слів нема.
Гризеш тепер з досади лікті:
А може, рятував дарма?..
За вітром пустиш біль і втому –
Вони назад біжать бігом.
…Це ти Шевченка ніс додому –
На кручу ту, що над Дніпром.
***
Так, місця під сонцем собі не нагріли,
Бо, схибнутим, в серце нам вгризлася вись.
При кволім каганчику сивої віри
Латаєм судьбу, як латали колись, –
Лукавством Москви, єзуїтством Варшави…
Півмісяцем в небі висить Анкара.
…Сорочку вкраїнську вже так полатали,
Що хрестиком чорним душа прозира.
***
Ну й часи! Сіроманці голодні
Люто шастають, шамкають, ша…
На долоні – поглянь-но – Господній
Аж тремтить сполотніла душа.
Глечик дня перекинутий денцем –
Краплі сонця застигли в траві,
І питає цікавий хтось: – Де це
Поховалися мертві й живі?..
Не сидять на родинному древі?!
З глузду з’їхали люди, ачей…
Повипурхують ранки рожеві
З чорних гнізд неласкавих ночей.
Посідають на дріт горизонту,
Защебечуть таке щось своє,
Що розбудять Мазепу і Ґонту.
І упевнишся: бýли – і є!
***
Рушаєм. В безвість. В бездоріжжя.
Десь там – дорога і мета.
І висипається, мов збіжжя,
У ніч тривога золота.
Ми довго йтимем. Зіб’єм ноги.
І там, де й ворог нас не жде,
Над пругом битої дороги
Хтось тихо зіркою зійде.
Чужинські ватрища не зваблять,
Дасть Бог, приб’ємось до коша,
І щоб при нас – щербата шабля
І непощерблена душа.
***
Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами.
Корівка спить. Піч пахкає димами.
Пес віддано спинається до віч.
Та знають всі: розказую байки.
Не все так рівно-гладко: ще душа є!
У білі ночі ходить і ридає,
Бо світ довкола – їй такий гіркий…
Піч видиха розважливо: смішна!
Було так завше, що душа – в облозі.
Щоб легше стало у путі-дорозі,
Ковтни тепла чи спогадів вина…
– Так-так, це правда! – пес хвостом крутне. –
Ми подорожні з досвідом – бувалі…
– Ну що ж… – покірно мовить, – підем далі, –
Душа пригорне крилами мене.
А зранку все закрутиться само:
Корівка, пес і піч – і так до ночі.
А потім із душею – очі в очі –
Тихесенько собі гомонимо.
ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР
Повис на павутинці і завмер
Хитрющий павучок. Вдає: помер…
(Повірте, прошу, ради бога, люди!)
Ці «трюки» знає вже не відтепер
Потертий віник. Нині ж бо, в четвер,
Він каже твердо: – Злазь! Кіна не буде!
В бувальцях побувалий, завше він
Всім тілом тулиться до теплих стін,
Та варто вчути: – Що ж бо ти накоїв?! –
І вже летючим списом навздогін
За паном Коцьким, що (побий го грім!)
«Автограф» свій залишив у покої.
Зіщулились під ліжком порохи,
Та вчує баби ніс тонкий: апчхи! –
(А віник з нею – на коротку ногу),
Як тут же він, безпристрасно-сухий,
На пальчиках скрадеться і – кахи! –
Шановні, вимітайтесь на дорогу!
Ну все. Порядок. Вкотре носа втер
Долівці-дівці з полиском озер,
Що воском сяє від самого рання.
Бо ж то не просто звичний день – четвер…
Собі за вушком радісно потер:
На паску замісила баба Ганя!
Про авторку:
Любов Проць — українська поетеса, педагог. Закінчила філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка, працює вчителькою української мови та літератури.
Вірші Любові Проць друкувалися в обласних та республіканських газетах, журналах “Жовтень”, “Дніпро”, “Дзвін”, “Березіль”, “Ранок”, в альманасі “Поезія”, газеті “Свобода” (США).
1990 р. вийшла її перша поетична збірка “Дубляни”, після чого її прийняли до Спілки письменників України й нагородили літературною премією імені Василя Симоненка. 1995 р. побачила світ збірка поезій “Горобина ніч”, 2008 р. — “Група крові”. Була депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання.
Фотоілюстрації Оляни Рути
