Іванна Савицька • У гостях у Гемінґвея

Літературну молодість мого покоління важко уявити без Гемінґвея. Саме в той час побачили світ його «Сніги Кіліманджаро», «Під річкою, в затінку дерев», «Прощавай, зброє», «Старий і море», «По кому подзвін»…

Ім’я Гемінґвея було мало не в кожного на вустах. Без нього не можна було уявити світу людських почуттів і переживань, а персонажі його творів оселялися в твоєму серці й мовби починали жити заново. Його слово мало якусь магічну притягальну силу.

Українську письменницю Іванну Савицьку, уродженку Лемківщини (1914 р.н.), доля закинула в далеку Америку. Ми познайомилися з нею, коли упорядковували збірку поезії української діаспори для дітей «Журавлики», де й надрукована її добірка. Тоді ж вона надіслала і цей свій спогад із циклу «Пережите і передумане». Мені захотілося, щоб його прочитали ті, хто відчув на собі магічну притягальну силу Гемінґвеєвого слова.

Галина Кирпа

= = = =

Іванна Савицька

У гостях у Гемінґвея

Цей удостоєний нагороди Нобеля (1954) гігант відомий у світовій літературі новаторським способом писання, названим «гемінґвеївським стилем», що полягав у точній і стислій образності, прикметниковій скупості й відсутності зайвих прикрас, а проте цей самий стиль володів надзвичайною силою вислову, при цьому ту рідкісну могутність слова випромінював не лише текст, але й у не меншій мірі підтекст його творів.

Деякий час письменник жив у Кі-Весті на маленькому острові на південь від Маямі. Там його знайшло й міжнародне визнання, великою мірою пов’язане з успіхом повісті «Старий і море».

І саме тоді примхлива доля закинула мене до Маямі, і лише якихось 165 миль віддаляло мене від прославленого автора. Побачити його, торкнутися тієї знаменитої руки, почути його мову – було моєю великою мрією, та чи захоче він говорити зі мною отак, без попередньої згоди на зустріч?

Кі-Вест – останній острів, найдалі висунений на південь. Місцевість бідна, неприваблива – переповнені пляжі, переважання чорного населення, залишки військових баз підводних човнів. Темношкірий підліток пропонує свої послуги носія, я віддаю йому свої речі і йду за ним, аж врешті зупиняюся перед старосвітською віллою, що ховалася у тропікальній гущавині. Тут живе і творить Гемінґвей.

Серце моє б’ється частіше, брак відваги надолужую заповзятістю, упертістю, непереможне бажання побачити лавреата Нобелівської нагороди додає просто таки незвіданої досі рішучості – і я натискаю ґудзик дзвінка на великій залізній брамі. Стою і, забувши про все на світі, чекаю.

Старша, огрядна жінка, член домашньої прислуги, тяжко розчаровує мене: письменник тепер на Кубі, у своїй літній резиденції…

О, Боже! Приголомшена несподіванкою, я опускаю голову, ховаючи сльози в очах.

– Ви плачете? Не треба, – каже Клара. – Тут повно сліз і без ваших. Чотири розлучені нещасливі подружжя, а скільки сліз жінок, безнадійно закоханих! Мій пан сліз не любить, він звеличник бадьорого духу, світлих стремлінь до висот, переможних тріюмфів, здобутків недосяжного, а сльози – це поразка, слабкість, якими він погорджує. Оце і є справжній Гемінґвей.

Жінка зненацька добрішає:

– Ходіть зі мною на другий поверх резиденції. Там скрізь великі вікна, побачите Гемінґвея без прикрас, з пляшкою пива, і не з одною, побачите його пасій, і ту найважливішу, у білому очіпку медичної сестри, що забрала Гемінґвеєве серце аж до Англії. Знайте, що великі люди, великі митці – завжди незрозумілі для оточення, дивні, і саме це є їхнім невід’ємним привілеєм.

Ідемо вузькою алеєю – і от я вже ступаю на скрипучі сходи, якими недавно ступав Гемінґвей. Ми вже на другому поверсі. Клара з ентузіязмом каже:

– Це фотель мого пана. У ньому він кожного ранку все сидів, сидів, тримаючи в руках свою книжку «Старий і море»…

Мені заперло подих. Старий, розхитаний фотель із трощі. Велика зім’ята подушка запрошує сісти, і Клара запрошує теж. Я потопаю у фотелі. Кладу руки на витерті часом поруччя, заплющую очі, і вже не шкодую, що письменник на Кубі. Дух його тут, біля мене, говорить зі мною особливою мовою, якої чужі не розуміють, навіть не розуміє Клара…

Крізь віти пальм, що мовби парасолі, оберігають мене від сонця, пробивається відблиск хвиль, що збурюються, піняться, гомонять, раз у раз вдаряючи об затінені береги.

Там, у тих хвилях, живуть риби, тисячі різних риб, аж до зовсім маленьких, проте Гемінґвей їх ігнорує. Великі баракуди, акули іноді стріляє з рушниці. Риболовля і література змагаються за першість, та перо перемагає.

Тишу перебиває Клара.

– Саме час годувати котів, вони в мого пана – нарівні з приятелями. Тільки шість залишилося, а бувало, що й тридцять їх тут товклося. Отой чорний – улюбленець пана, а цей ось білий – наша недавня приблуда. Котів нам дарують старі люди, яким пора вже «в дорогу». Мій пан усіх їх пестить, годує і лікує. Мій пан добрий.

Клара запитує:

– Ви, либонь, хочете пити? Я принесу вам солодкого соку з Гемінґвеєвих помаранчів. Наша вода має запах риби, ми її ніколи не п’ємо.

Клара почовгала на кухню, а я тим часом метнулася до вікон. Тут, скраю, спальна кімната. Велике ліжко з однією лише подушкою, біля ліжка – валіза, готова до наступної подорожі. Під ліжком кинуті у безладді капці, велика ведмежа шкура, килимочок і оленячі роги на стіні. Це все, що я встигла побачити. Заважала тяжка страросвітська фіранка. Переходжу до вікна, яке не має фіранки. Бачу великий старомодний стіл, скатертина на столі ручно гаптована. На стінах, на шафці – безліч жіночих фотографій… Осібно – фотознімка англійської медичної сестри у білому очіпку, яка довго займала панівне місце в Гемінґвеєвому серці.

Останнє вікно – робітня письменника. Велика стара кімната. Туди не можна заходити навіть прислузі. Під стіною – книжки, книжки, стоси паперу, друкарська машинка дуже давньої моди. В куті на столику – великий керамічний кіт (дарунок Пікассо), пляшки пива, і знову вона, ота у білому очіпку.

Мене опосідають ревнощі, звичайні жіночі ревнощі, і я відходжу від вікна, вертаюся до фотеля на розмову з Гемінґвеєм, але він не приходить – він не любить ревнощів; а я сиджу у фотелі одна, аж поки не з’являється Клара з помаранчевим соком. Сік справді добрий. І я прощаюся з Кларою…

Тяжко збагнути химерну долю. Тридцять літ минуло з тих пір, як я Гемінґвея і бачила, і не бачила. У 61-му він несподівано пішов добровільно з життя, легко залишивши по собі всю свою славу, всі поклони, всі нагороди й успіхи, забравши з собою нерозгадану таємницю свого відходу.

А доля тим часом водила мене безконечними Гемінґвеєвими дорогами – по Італії, Еспанії, Франції, Англії – і скрізь там блукав Гемінґвей у ролі воєнного репортера або водія амбулянсу Червоного Хреста. Але він був на тих шляхах задовго до мене, бо коли я народилася, він уже редагував шкільну газету «Табуля», відтак працював у «Кензас-Ситі Стар»… А роки пливли й пливли…

При кінці життєвої мандрівки я зупинилася у гарній дільниці Овк-Парк, у передмісті Чикаґо. А доля – за мною. Змусила розглянутися кругом трохи пильніше – і я просто заніміла: переді мною, за яких десять кроків – вілла вікторіянського стилю з написом на камені: «Тут народився і жив Ернест Гемінґвей». Сама не своя, біжу тією доріжкою, що нею колись бігав малий Гемінґвей, піднімаюся на сходи, що тихо скриплять, і входжу в коридор, в якому юрмляться туристи. Я виразно, майже на фізичному рівні, відчуваю присутність гемінґвеєвої душі у цих кімнатах і, не слухаючи старшого пана, який говорить так сухо, ніби читає з енциклопедії, іду слідами маленького Ернеста. Ось на другому поверсі – його колиска. Тут його мати співала щось подібне на нашу «Ой, ходить сон біля вікон». Поруч – мамине ліжко, на долівці – жіночі черевики з попелястої замші, біля дзеркала – старосвітські «рурки», що ними дами накручували «пейси».

У батьковій кімнаті – лікарська валізочка, чорний твердий капелюх, в куті – рибальська вудочка, бо теж був завзятий рибалка. У цій же батьковій кімнаті – продірявлена кулями синова уніформа.

Гемінґвей був людиною газарду, неспокою, вічний мандрівник і шукач пригод. Тому й увиразнив Гоголя, автора «Тарса Бульби» – тієї повісті, зі сторінок якої дихає дужий дух волі. На обгортці Гоголевої повісті є напис: «One of the ten greatest books all times» – Ернест Гемінґвей.

Яка ж примхлива людська доля! Нобелівський лавреат Гемінґвей жив і творив у достатках, у вигодах, у щасливій родині, а наш Поет, вартий усіх нагород на світі, разом узятих, коли йому тринадцятий минало, пас ягнята за селом…

Недавно я ходила поклонитися на Чернечу гору, стояла на колінах, а сльози заливали лице…

2001

  • 15
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    15
    Shares

Підписатися на телеграм-канал

Читайте наш телеграм-канал!