Наталка Поклад
Поезії

***

Мета – фата-моргана?
Барикади
поливою полито – для віків.
Поняття честі і поняття зради
він у віночок традиційний сплів.

Та ще додав калини і барвінку,
щоб стиль національний був чіткіш…
Історія дописує сторінку,
немов старий поет – останній вірш.

Усе о’кей.
Минає час ідилій,
і, замість духу золотих харизм,
в усім своїм потворному всесиллі
гряде його величність – прагматизм.

***

Така висока благодать
землі й дерев у білих шатах,
а поміж них – душа хрещата
і часу чорноока гать.

Перелетиш? Переболиш?
Переснуєш пекучі гони?
…І занімієш, дива повна:
яка божественна ця тиш.

З твого високого вікна
дерева – наче віщі птахи
окрай життя німої плахи,
що вбила пісню стремена.

Та раптом ця зимова біль
згойднула – й воскресила крила,
і знов душа заговорила
тим голосом, що ІЗВІДТІЛЬ.

І бачиш світ й життя своє –
не згарище і не руїну,
а древню, чисту полотнину,
що плащаницею стає.

***

Стаєш при них – дорогу оновити .
Стаєш при них – не свічка, а свічкар.
Ти, може, не єдина чуєш вітер,
але єдина бачиш віри жар –
що заяснів, заграв, благословляє
в однім пориві корогви звести…
Нове Євангеліє – місяць над полями,
де клич відторгнення ховала вчора ти.
І ворон грав – отой, з могил розритих,
де вічно – кривда, зрада і нелад.
Та Бог веде, веде митрополита,
який на попелищі зродить сад…
При ритуалі, наче при криниці,
зійдуться три дороги – три стріли.
І ти підіймеш свічку, молодице,
щоб їхні мертві душі ожили.
А він те світло розведе в пожежу,
і древо роду дасть вогненний плід…
…Стаєш при них і поглядом з безмежжя
фіксуєш:
зорі, дзвони, білі вежі –
й пахучий – лиш народжується! – міт.

***

Це зветься – побут. Це – Сізіфа камінь.
Морока, змора, мерва, мурава –
стиснули душу грубими руками, –
вона ж, як птах, тріпоче, ледь жива.

Ще б’ється. Потім скориться. Ізрання
утома зляже поміж берегів…
Це зветься – побут.
Безконеч зривання
важкого грона, пута, кандалів.

 

МЕЖА

Серпень срібними серпами
Урожай достиглий жне…
Літо ще біжить за нами –
Та уже не здожене.

Бджілки знову повнять соти –
І для себе, і для нас.
У пташок також турботи –
Бо до ирію вже час.

Дні – як свіже сіно в стозі:
Лагідні і запашні.
Осінь стала на порозі
Й думає: зайти – чи ні?

***

Як ягнятко, як телятко,
Будь покірлива – й дві матки
Ссатимеш, не пропадеш.

…А твій світ – це небо синє!
А тебе вела гординя…
Межі? Ти не знала меж.

Нагинатись? Компроміси?
Совісті глевкі заміси?
Міжсобойчики? Лази?..

Обминала. Зневажала.
Багатьом нелюба стала.
Зимно!.. Звикла ти до зим.

Озирнешся – що позаду?
Золоті зітхання саду,
Що морози перебув

І вродив пахуче ябко –
Онучаточкам на згадку –
Й віру – встояти між бур.

***

І під куполами, і під стріхами,
У легку чи в непевну годину, –
Твоя праця, поете, Сізіфова:
У людині творити Людину.
Бо живе в ній багато усякого:
Люта буря сусідить із тишею…
Сій добро, його зернятко макове
Розцвіте колись квіткою пишною.

***

О самото, слизькі твої тераси:
Плачі нечутні та ночей огром…
Приходив, і будив, і пестив ласо…
А діти спали праведників сном.
Тож рано не питали: “Мамо, хто то?”
Бо ти й сама згубила те ім’я, –
Лише не блякне в серці позолота,
І ніч вертає – дивна, нічия.

***

…Тих перехресть дарунки,
іскри од тих багать…
Що там щити-обладунки?
Що там – ротів чужих рать?

Плавились знаки дорожні,
брами зривав буревій, –
дарма кричала сторожа
про чорні кублиська змій…

Пристрасті-солоду валом
ті затопило дні…
…………………..
Тіло запам’ятало.
А серце – ні.

***

Матірбожу траву, льон, васильок
Продає вона біля собору.
Невеличка, як вузлик, – а сила
Ув очах. Сила – і непокора.

Колосочки в пучечках, варення
В півлітрових… «Беріть, добрі люди!..»
І надії, надієчки жменя,
Що – владнається, що – якось буде.

***

…Перед світанком сон бере в полон,
і дзвонів мідь м’яка, мов силікон.
Уже не до вождів, не до бравади,
і кожен сам собі шукає ради…

Перед світанком небеса важкі,
і звір чуткий, і страх з усіх боків,
і темінь, наче бітум, світ вгортає…
Нова Небесна Сотня підростає…

***

Сірою мишкою слухаєш грудень –
як же він тяжко бреде
і розсіває випроби й маруди,
мітки печальні кладе.

В герці пекельному – світло і темінь,
ринг йому – душі людські;
падають ідоли, нишкнуть тотеми,
істини – надто гіркі…

Слухаєш грудень і ловиш Господні
знаки… А час… Час іде, –
й десь в непроглядній космічній безодні
Сонце росте Молоде.

***

Полонез Огінського – це юність:
Балта, педучилище, дівчата…
А на домрі – неслухняні струни,
І уроки музики – не свято.

Пан Микола – педагог суворий:
«Ну, яку, яку береш ти ноту?!
Чом твоя душа не заговорить?
Ти твори, а не роби роботу!..»

І по пальцях ляскає указка,
А слова летять рясною зливою:
«…Це ж – Огінський! Зрозумій, будь ласка!
Полонез – прощання з Батьківщиною!»

Ну, а нам – п’ятнадцять. Ми – «за домом»:
По квартирах. Наші сни хрещаті…
Нам іще нічого не відомо,
ЯК це – з Батьківщиною прощатись.

Значно згодом обпече нам серце
Той пекельний біль, і туга, й розпач, –
І ми рватимемо струни: скерцо!!!
Гратимемо незнайомі ролі…

Бо життя з усіх боків наляже,
Й не завжди спроможемось на опір…
Вечір листопадовий… Шулявка…
Полонез Огінського – як допінг.

***

Знов нарікати? А на кого?
На скрегіт жорен світових?..
Діждися сонця молодого,
Діждися гуку золотого,
Діждися тих,

Що зірвуть чорне запинало
І являть серця світлу суть –
Із вірності й любові шалом…
Прислухайся – їх вже немало,
Вони вже йдуть.

Ідуть не гинути – змагати
І завтрашній творити день.
Ідуть, аби – перемагати!
І світ ізнов стає крилатим
Від тих пісень.

***

Вже за північ… В Жулянах сідає літак,
І знов поїзд видзвонює срібне «так-так»;
Липень душу солодким дурманом вгорта…
Зачиняє вікно самота.
Проминуло. Усе проминуло давно,
Розлетілося доль палахке доміно,
Небо пам’яті міцно тримають стовпи…
Спи.

***

Дощ вгамувався аж над ранок –
Холодний дощ зі ста морок.
Берези струшують багрянець, –
Отож зима уже за крок.

Намокле осені вітрило,
Переколочені жалі…
Те, що учора серце гріло, –
Сьогодні гноєм на землі.

Тримайся, душе, бо далека
Дорога через холоди…
Та залишив гніздо лелека,
Щоб повернутися сюди.

***

Вже майже минула… Вже майже забула.
Ріка увійшла в береги.
Вернулась додому душа-сомнамбула…
Зітхають сніги навкруги.

Цей світ дивовижний: недобрий – і добрий.
А в долі – обранці свої;
і ключ золотий ти шпурнула за обрій:
там юність, любов, солов’ї…

Збираєш валізу – потроху збираєш.
Не треба спішити. Є час…
Іще завесніє, цей світ стане раєм, –
і доля згадає про нас.

  • 23
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    23
    Shares