«Я жила Україною…»
Пам’яті Ольги Лубської

Червоні й білі мальви на сірому тлі

Ольга Пилипівна Лубська народилася 6 листопада 1925 р. в селі Войкове (до 1929 р. було Войтове) Згурівського (раніше Березанського) району на Київщині. До школи ходила в рідному селі, тоді ж відчула перший потяг до поетичного слова. З усмішкою згадувала, як школярів підводою везли в Березань на олімпіаду, й вона там здобула друге місце за декламування власного вірша. Та по закінченні школи вступила до Київського фінансово-економічного технікуму.

Ольга Лубська

А потім почалася війна. Ольгу, як і сотні тисяч українців, вивезли на примусові роботи до Німеччини. Але хоч які тяжкі були умови життя у неволі, Ольга писала вірші, читала їх дівчатам, а ті підпасовували до слів мелодію і співали вечорами. Це було в Нюрнберзі. Трохи згодом було дозволено одержувати і читати часопис «Українець», що виходив у Берліні для остарбайтерів. Ольга надіслала свої твори у видання – і в липні 1943 р. там надрукували її вірш «Думка».

Після війни Ольга навчалася на заочних курсах журналістики в УТГІ (Український технічно-господарський інститут). 1947 р. переїхала з чоловіком і донею Оксаною до Бельгії, там працювала кореспондентом «Українського Самостійника». Вірші й репортажі з’являлися у виданнях: «Фенікс» (студентський журнал у Європі), «Визвольний шлях», «Нові дні», «Авангард», «Крилаті» (нині виходить в Україні), «Наш світ», «Українські вісті», «Час» (Париж), «Шлях перемоги» (Мюнхен), «Вісті» (Брюссель) та ін.

Деякі вірші Ольги Лубської такі мелодійні, що недарма стали піснями. Музику до них писали Григорій Китастий та Олександр Білаш, хоч сама авторка навіть не знала, як до Білаша потрапили її поезії. Мало кому відомо, що саме вона – автор слів Білашевої пісні «Будь моєю мрією, будь моєю казкою…», що так часто лунала на українському радіо.

1955 р. у видавництві «Ціцеро» (Мюнхен) побачила світ поетична збірка Ольги Лубської «Колосся шелестить», а 1975 р. у США вийшла іще одна – спільна з донькою Оксаною. Це була книжка для дітей «Каруселя», її проілюструвала Оксана. На той час, проживши 10 років у Бельгії, Ольга переїхала до США, і жила там із 1958 р. Донька пані Ольги Оксана – автор цікавих віршів для дітей, ілюстратор, мистецьке псевдо – Оксана Киянка. Скажімо, її вигадливе й дотепне художнє оформлення поеми Леоніда Полтави «Котячий хор» вирізняється з-поміж багатьох дитячих книжок, і нині це видання – раритет. Твори матері й доньки включено до найповнішої на сьогодні антології діаспорної поезії для дітей «Журавлики».

В Україні вірші Ольги Лубської друкувалися в журналі «Дзвін» і в газеті «Наша віра». Хочеться вірити, що вийде друком і книжка її поезій.

Мені дуже часто здавалося, що Ольга Лубська жила зовсім близько, десь поруч. Вона все знала про Україну, все відчувала і розуміла. Природа обдарувала її витонченим художнім смаком, вона пильно дослухалася до поетичного слова з України – тоді неймовірно велика відстань їй здавалася коротшою… Пані Ольга була щиро переконана, що тут мала велику родину – ту Україну, в яку завжди вірила.

Ольга Лубська, Микола М. Аркас, Леонiд Полтава, Галина Крусь. США, 1979 рiк

Сумна звістка з Америки прилетіла вчора. Ольга Лубська померла після тяжкої недуги 30 жовтня 2018 р. 6 листопада їй мало виповнитися 93 роки.

Галина Кирпа

 

Вшановуючи пам’ять Ольги Лубської, пропонуємо вашій увазі добірку її поезій.

БУДЬ МОЄЮ МРІЄЮ

Будь моєю мрією,
Будь моєю казкою, –
Кожний носить казку у душі.
Ніч ішла стежиною,
Замела запаскою
Росяні сліди на спориші.

Будь моєю мрією,
Хоч, як рута, гіркою, –
Є у кожного своя зоря.
Ніч ішла стежиною,
Де торкнула зіркою,
Там каштани свічами горять.

Будь моєю мрією,
Будь моєю піснею, –
Птиця піснею стрічає день.
Ходить жаль стежиною
Ніченькою пізньою…
Не зустріну я тебе ніде.

 

НА ПРИЛУЦЬКОМУ ШЛЯХУ

Я не садила в кінці греблі верб
І не давала рушників нікому,
Мені у пісню виріс і живе
Прилуцький шлях.
Жнучи траву шовкову,
Знайшла в пилу золочену підкову –
Невизнаний старокозацький герб.

 

ЛИПНЕВИЙ ДЕНЬ

Перемайнувши села,
Липневий день
З-за пояса сопілку висмикнув і грає
Вітальні гімни небу,
Немов чабан веселий,
За чередами стовбурів іде.

А сонце сипле в листя золоті монети.
На дубі горлиця
Жиру свою пряде,
Когось оплакує на всю околицю:
– Ой де ти, де ти, де ти?
Ой горе-горенько, нема тебе ніде.
Цікаво, чи й у птиць, як у людей,
З очей скорботу вичитати можна?
На вухо шепотить їй гілка кожна:
– Через тебе
Цього урочища не охрестили раєм.

 

ЗЕЛЕНОСВЯТНЕ

Не рубай, не ламай осокорів,
Вибирай щонайкраще гілля,
Щоб розквітла Зелена Неділя
Спогаданням у хаті й надворі.

Сплять молодці під гаєм, під бором,
Сплять на Недрою, над Супоєм.
Зрине привидом вершник, як ворон,
Коло броду коня напоїть.
Хто загинув, пропав без вістки, –
Пом’яни в чебрецевій згадці.
Осипається цвіт акацій –
Таємниче знамення звістки.

 

ВІД КАШТАНІВ

Від каштанів, що край села,
Пролягає стернистий шлях.
Це ізвідти в ясир я ішла…
Заворожений синню шлях…

Від каштанів, що край села,
Прилітає на легіт-крилах
Спити тугу з мого чола
Материнська молитва біла.
Хай моїх думок голуби
Захистять тебе від журби,
Поки сонце веселку витче.
Богоматері обличчя
Усміхнеться з небес голубих.

 

ЗГАДКА ПРО РІДНЕ СЕЛО

Зелена пісне, кучерява мріє,
Твоє тепло нерідний обрій гріє,
Упасти не дає і помага нести
Розлук тягар. Крізь буднів ліс густий
Ти сни бентежиш. І мета зоріє,
І пахнуть полином тополі і хрести.

 

ПРИСВЯТА

Моїй Матері

«Ти одірвалася од роду, як камінь у воду»
(З материного листа)

Як високе сонце у зеніті,
Я веселочку після дощу,
Я ношу в душі по білім світі,
Тебе, рідна земленько, ношу.

Як тумани скотяться в долину,
Як розквітнуть вишні у саду,
Я до тебе піснею прилину,
Я до тебе піснею прийду.

Прилечу вітрами на світанку,
Сколихну простори голубі,
І горіння серця до останку
Подарую, матінко, тобі.

Стану на прозі на коліна,
Молитовно в хату увійду…
Там живе любов моя нетлінна,
Схожа на зірницю молоду.

Опадають роси на калину,
Догоряють зорі у саду.
Я до тебе піснею прилину,
Я до тебе піснею прийду.

 

ЯК СТАНЕ СЕРЕД НЕБА

Як стане серед неба
Велика Ведмедиця,
Піду, бо серцю треба,
Піду, бо так годиться,
Піду далеко звідси,
На батьківське подвір’я,
Де вишні, як сузір’я.

Шукатиму ключа старого
Від нашої старої хати.
Піду до бога, до Сварога,
За тим ключем питати.

Тієї хати вже немає,
І ключ пішов у землю.
Там тільки день цвіте розмаєм
Та ніч пряде куделю.
Там тіні прадіда і діда,
Убрані в полотняне,
Нечутно вміють так ходити,
Що й місяць не догляне.

Вони ласкавити уміють
Легкими теплими руками.
Візьми, Свароже, сірий камінь
І оберни і шавлію!

 

КОЛЯДУЮТЬ ЗОРІ

Пахне в хаті медом, і снується ладан…
Прийде тітка в гості у свитині білій
І розкаже казку про чарівну Ладу,
Що живе по той бік снігу-заметілі.
Відчиню я двері широко-ширóко…
Ой, коли було це – стежечка біліла…
Колядують зорі на Різдво щороку,
Чим раділо серце, чим душа боліла.

Освіти стежину, зоре святвечірня,
Освяти пшеницю на кутю багату.
Хоч нема і сліду з давнього подвір’я.
Прийде рід у гості, прийде Бог у хату.

Колядуйте, зорі, накликайте щастя,
Хай ніде не буде ні душі у горі.
За вікном калина стала до причастя
І біліє стежка… Зорі мої, зорі…

 

АКАЦІЇ

Акації, акації, у сонці золотому
Вас можна порівняти з білим раєм.
Ви стали мені різними і кличете додому,
До серця, що горить і не згоряє.

Акації, акації, солодкі та веселі,
Ви пахнете весняними медами.
Ведіть мене, акації, до рідної оселі
Стежками, незабутніми слідами.

Акації, акації, під ваші мрійні віти
Приб’ється птах обвіяний вітрами;
То шлють мені лани мої загублені привіти,
То шлють мені привіти буйні трави.

На тих ланах жита-жита і юність моя світла,
У трава тих ромашкою любов моя розквітла;
Ой, леленько, ромашкою любов моя розквітла.

 

КУПАЛЬСЬКЕ

Полюби назавжди, полюби довіку,
Як голубку голуб, ніжно полюби,
Голубине щастя на кленову гілку
Дзьобиками носять білі голуби.

Полюби так чисто, як світанок роси,
Як вітрець березу рано навесні, –
Чеше, заплітає ще й цілує коси,
Їй одній співає всі його пісні.

Полюби незрадно, коли в ніч Купала
Папороть вогнисто в лісі спалахне;
Щоб серця горіли, щоб зоря не впала,
Бо весна, як чайка, в далечінь майне.

 

КАШТАНИ

Ось уже і травень. і цвітуть каштани;
І прийшли до мене із далеких літ,
Наче гості рідні, рідний світ жаданий, –
Київські каштани в сонці і теплі.

У чужій чужині і зима застане,
Холодно зустріне вічність у землі…
Та й тоді насняться, як весна настане,
Київські каштани в сонці і теплі.

 

ВИХОДЬ ДО ВОРІТ

Найглибше зворушують прості слова.
Найдалі віддалює нещирість.
Підкував моїх коней сільський коваль,
А вони літати навчились.

Їм у гриви вплету чебрецевий цвіт
І пучечок холодної м’яти.
Хто сказав, що далекий до тебе світ,
Що втомилась душа пам’ятати?!
На зорі
Ти виходь на поріг до воріт,
Зустрічай моїх коней крилатих.

 

ПІСНЯ ПРО БАНДУРУ

Гудуть вітри, торкають віщі струни,
І солов’ї співають навесні.
Люблю, люблю, люблю тебе, бандуро,
Люблю, люблю, люблю твої пісні.

Ходила ти в походи з козаками,
Літала буйним вітром на коні,
Козацьку волю славила віками,
Козацьку волю в рідній стороні.

Ходила ти із кобзарем у парі,
Де в боях щербилися мечі,
І не одні козацькі очі карі
Китайкою покрила уночі.

Цвіте розмаєм слава на могилі,
І грає, грає дніпрова вода.
Летять літа, неначе гуси білі,
А ти, бандуро, вічна й молода.

 

СВІТАННЯ

Схитне півонію – світає,
Удруге – напина вітрила,
Утретє – берег обгортає
Намітка сизокрила.

Повільно котять берегині
З-за лісу, із-за пралісу золочену діжу.
Усім голодним буде по хлібини,
Всім подорожнім – по книшу.

 

КАЛИНО, ЧЕРВОНА КАЛИНО

Калино, червона калино,
Приклич солов’я з України;
Маленьку-малесеньку пташку,
Бо жити без неї тут важко.

Маленьку-малесеньку солов’їху
На щастя, на радість, на втіху.
Хай буде гніздечко на гіллі,
Хай будуть пісні на весіллі.

Калино, червона калино,
Зозулю приклич з України,
Щоб долю щасливу кувала,
Щоб довгі літа накувала.

А ти прихилилась до дуба,
Калино, калинонько люба,
І житимуть близько-близенько
Зозуленька і соловейко.

Калино, червона калино,
Ти щастя моє з України.
Ти щастя моє з України,
Калино, червона калино.

 

КОЛИ УМИРАЮТЬ ЛИЦАРІ

Коли умирають лицарі,
Сонце згасає червоно,
Як жива рана.
Озера, річки і долини
Густий заливає багрянець.
Скорбота тиняється в чистому полі,
Шукаючи стежку між люди.

Аж вечір, немов порятунок,
За поли оселі ховаючи,
М’яко ступає землею,
Скидає кирею гаптовану,
Плесами стеле.

Тихо в зеніті, де Божі ниви,
Ходить сівач байдужий,
Сіє іскристі зернини –
Лицарські душі.

 

Я ПАМ’ЯТАЮ

Я пам’ятаю, пам’ятаю всіх,
Кого життя забрало і роки.
Втомилася Земля, схилилась на осі.
Втомилася і я на березі ріки.

А час летить.
Не плакати.
Не думати
Про вчора, завтра, днесь, –
Іти, іти, іти…
Там буде кладка десь,
Щоб Лету перейти.

 

РОЗІЙШЛИСЬ ДОРОГИ

Розійшлись дороги, розійшлись дороги,
Розійшлись дороги в далину,
Кину євшан-зілля на старі пороги,
Кину євшан-зілля – полину.

Прилітайте, птиці, ранньою весною,
Відлітайте пізно восени.
На чолі проляже туга борозною,
Виростуть високі ясени.

Полетіли птиці за небесні луки.
Розійшлись дороги і путі.
Все розлуки і розлуки, і розлуки,
Зустрічей так мало у житті.

– – – – – – – – – –

Чільне фото: “Мальви”, © Оляна Рута

  • 40
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    40
    Shares