– І чого ж вона, тая лотра, учепилася?! Сухої гілляки вчепися!
– Та, кажуть, хотіла дитину від нього!
– Еге, ніби ж це так просто… Люди онде роками живуть, а дітей – нема.
– Ой, та, мабуть, женити його хотіла!
– А тепер, бач, із нею другий оженився. А цей ні в тих, ні в сих. Ходив, як ніч темна. Та й наклав на себе руки – утопився…
– Ну та певно ж! Отаке хлопцеві поробила!..
– Вона самашеча якась. І хвойда ж хвойдою! Щоб отако усі за нею мерли!
– Та, бач, заміж її взяли – то й поважна стала…
– Йо-йой, яка там поважна! Вона щось же там пише. А тії писаки – завжди несповна розуму!
– Відьмака, не інакше – відьмака…
– Розказують, від неї у людей зуби починають боліти, хто лиш на ту відьму гляне…
– О! Іде! Заплющ собі очі!
– Ти диви, яка свята та божа! З-під поїзда її витягли – най би переїхав! А то ж витягли…
– А тепер же нема їй ані життя, ні смерти!..
* * *
Молода жінка повільно переступає поріг і замикає за собою двері. Опускається просто на ящик для взуття, що в коридорі під вішаком. «Ані життя, ні смерти…» – слова лунають і лунають, дрібними молоточками видзвонюють у скронях. А її душа десь заблукала між землею і небом… І тепер вона тут, біля малої донечки, співає колискових і розказує казок, а душа літає і шукає того, чого вже немає і не буде ніколи. Ніжний погляд, палкий потиск рук, тепла вечірня розмова, тонкий запах матіоли… Поверни мене, Господи, на землю! Або забери до себе! Можливо, там, у твоїх садах, ми й побачимося ще раз… Не треба, не треба так думати, не треба жити оцим подвійним життям – однією ногою тут, біля дитячого ліжечка, а другою – десь у напівсні чекання чогось давно неможливого… Повернення з того світу немає! Господи, ти ж є, не дай мені загинути! Порятуй мене, Боже!
…А ти допускаєш, Господи, життя моє таким, як воно є – з болем і муками. І щодня наполегливо вчиш любити – така непроста наука. Любити ці дерева за вікном, їхній шум – зелений і закличний, любити хмари, що затуляють сонце, квіти, що виблискують ранковою росою, отих он безхатьків, що із самісінького ранку псують усю ту гармонію затхлим духом свого затруєного існування… Хтозна, а, можливо, саме в тім і є гармонія: у єдності несумісного, де красиве і потворне, добре і зле, живе і мертве тісно переплелися…
Господи, навіщо у житті цьому біль, що нікуди не зникає?! А біль душевний, коли навіть очей не заплющиш, – стократ сильніший за будь-яку фізичну недугу? Господи, дай мені усе це витримати, не покинь мене в скорботі моїй, у втраті моїй, у моєму житті, гіркішому за полини моєї землі… Кожна ніч моя – тортура, бо сон відносить у минуле, де ще всі живі, де тиха усмішка робить найщасливішою, а ранок, мов кат, без жалю губить твоє щастя, нищить твою надію… Господи, подивися в мої очі, зазирни мені в душу, хіба хто може витримати карання такі пекельні?! Коли ти, Господи, даєш любов, то не давай мук! Чи в цьому теж велика твоя таїна, якої ми неспроможні осягти, нездатні збагнути глибокого її сенсу?
І як мені вибратися із цієї чорної ріки, Господи, на якийсь із крутих її берегів? Як бодай перепочити на котромусь із її каменів, вишліфуваних вітрами, вимитих зливами, вибілених часом? Господи, хай ці води стануть соком цикути – і повільно, ніби до Сократового серця, піднімаються до мого горла, із якого вже не вилетіти жодному звуку! Жодному! У цій ріці я знайду забуття – і вже не буде тих вічних тортур, які не дають ані життя, ні смерті…
Не вдихнувши повітря, пірнаю якомога глибше, дістаю ногами кам’янистого дна, розчиняюся в темній рідині, яка поглинає з головою, накриває товщею багнистої каламуті, огортає зусібіч, заходить у кожну клітину безборонного тіла, серця, набубнявілого, мов велика насінина, – і вже, здається, без болю відносить знетямлену душу кудись… Кудись далеко – у незвідане, незнане, небачене…
– Мамусю! Мамцю! – білоголове янголятко торкається руки, обіймає за шию, тулиться до грудей. – Ти спиш? Не спи! Усміхнися до мене! Чуєш?! Ти жива! Я знаю, що ти жива!.. Діти все знають…
27 серпня 2018
Фото Дмитра Чередниченка
