КУКУТІСОВІ СЛОВА
Чому там ніхто не ходить,
не бігає жодна дитина?
– Кукутісе, там роблять слова
й навчають самих зрозуміти,
що вони означають.
Чому там і двері не скрипнуть,
ніхто не дивиться у вікно?
– Кукутісе, там роблять для тебе слова,
там їх навчають,
щоб і ти мав що говорити.
Кажеш, вони там зайняті дуже
і не приймають нікого?
– Кукутісе, там сторожують твої слова
від твого розпущеного язика.
МІШАНИЦЯ ЗНАРЯДДЯ,
СЛІВ І ЛЮДЕЙ
У КУКУТІЇ
Коли горіли Расяйняй,
гукаючи
Родовим пасовиськом
бігла Кукутісова сокирка,
а з кишень її –
сипалися тріски.
І пустились бігти люди
слідом за сокиркою,
тягнучи все,
що могли підняти.
І почалася така мішаниця,
така мішаниця,
що люди стали не відрізняти себе
від слів і знаряддя,
стали одне одного
боронувати,
тнути косою,
садовити в землю.
І стали
не відрізняти себе від сокир,
від вил,
чоловіки – від жінок,
діти
стали не відрізняти себе
від стареньких.
Одне одного вони пізнавали
тільки з письма,
із друку,
з ваги зерна,
з номерованих коней.
І була така мішаниця,
така мішаниця,
що досі схопивши за бороди
сміються два Кукутіси –
як дві нагострені сокирки.
ПІСНЯ КУКУТІСОВОЇ ЛАСТІВКИ
Весно,
чи тобі – не весна,
чи тобі не гарно,
коли гарно,
коли весна?
Як гарно, як гарно,
коли гарно,
навіть негарним
як гарно,
коли весна,
коли відтає сонце
у вікнах!
Як гарно бути травою
або димом
над батьківщиною,
навіть померлому
як гарно
в землі!
Як гарно, весно, тобі,
коли весна,
коли гарно,
коли в поле з плугами
по довгій зимовій неволі
вертається вся Литва!
КУКУТІС РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ
Одночасно
Кукутіс розплющує очі
В Жувялішках,
у Варшаві
й Парижі.
Розплющивши очі –
в Жувялішках бачить
ворону,
у Варшаві – бачить –
та сама ворона піднялася,
а в Парижі – летить.
І не на жарт перелякався Кукутіс:
чи він один і той самий
розплющив очі
і бачить ту саму ворону
в Жувялішках,
у Варшаві
й Парижі?
І взагалі:
чи припустимо так
одній людині
одночасно проснутися
у Жувялішках, у Варшаві й Парижі?
МОГУТНІСТЬ КУКУТІСА
Слухає Кукутіс –
чує Кукутіса.
Говорить Кукутіс –
і розуміє,
що говорить Кукутіс.
Сидить на лавці Кукутіс
і відчуває,
що сидить на лавці Кукутіс.
Ступає Кукутіс,
і те ступання
іде
з нього самого,
і бачення йде з нього самого,
і думання.
І ось так живе Кукутіс
і знає,
що живе Кукутіс,
що він увесь –
повний Кукутіса.
КУКУТІС НАВЧАЄ ХЛОПЦЯ,
ЯК ПОГЛАДИТИ ЛОСЯ
– Треба почекати зими,
коли снігу буде багато,
коли блукатимуть лісом
голодні лосі.
– Тоді можна буде гладити?
– Ні, треба сіна покласти,
петлі поставить
і ждати –
терпляче, довго…
– І тоді можна буде гладити?
– Що ти! Треба чекати,
поки лось попадеться…
– І можна буде гладити?
– То небезпечно!
лось таки – звір:
битиметься він до крові.
Голову його треба притиснути до землі
і міцно зв’язати ноги.
Коли, втомлений, він важко дихатиме,
дитина може підійти
і ніжно погладити…
КУКУТІСОВА ПІСНЯ
Кукутіс заспівав: – Яке щастя
жити і бути живим само собою!
Їхати ось, щасливим бувши собою
навіть і тоді, коли покидає щастя!
На браму зіпершись пісня Кукутіса слуха
про його щастя бути найщасливішим.
Підійде пісня і по плечі поплеска:
– Правдиво і гарно, вуже, співаєш!..
І пригорнувшись йому підспівала –
само собою вітер віє, скуба солому.
Кукутіс коней підігнав і поїхав,
а пісня далі саменька співала.
НЕЩАСЛИВИЙ КУКУТІС У КАРТОПЛІ
– Що мені робити,
де подітись:
коли нема грошей –
а є хліб.
Виросла картопля –
бадилля пов’яло.
Світ великий,
картопля – маленька…
Усе перевертається
на другий бік:
мошка множиться –
корови яловіють.
Стільки літаків
у небі тепер,
і іншого року
– може й не буде.
Як була зима –
не було літа,
прийшло літо –
зими нема.
Коли була любов –
не було жінки,
є ось жінка,
а любові – нема!
Як ниє серце,
коли дерева щебечуть:
літаки літають,
картопля – ні.
КУКУТІС ЇДЕ
ЖЕМАЙТІЙСЬКИМ ШЛЯХОМ
От їде Кукутіс і каже:
– Як схожа Литва на Литву!
Берези! Як схожі вони на берези!
А небо! Завжди таке литовське,
зовсім як небо,
що над Литвою!
Й чого ото вся Литва
схожа отак на Литву?
Що лиш подумаю, що лиш згадаю –
схоже усе на Литву!
Кукутіс,
шукаючи схожості тої,
цідить між пальців зерно,
кришить грудки,
оглядає розколотий камінь:
– В якому ще краї
є така схожа
уся Литва
на Литву?
Нікому не знищити схожості тої:
хоч би які були війни –
лишається небо,
схоже отак на Литву.
Хоч би куди ти поїхав,
все, про що б тільки подумав,
буде схоже усе на Литву:
на небо,
на зерно,
що тече поміж пальцями,
на бурякове поле,
що зацвіло жіночками.
ЖЕМАЙТІЙСЬКИЙ КУКУТІС
РОЗМОВЛЯЄ
З ДЗУКІЙСЬКИМ КУКУТІСОМ
– Помер Жувяліс…
– Ох, помер Жувяліс!?
– Добрий був Жувяліс…
– Добрий був Жувяліс!
– Так дорого їв…
– Так дорого їв!
– І помер…
– І все-таки – помер!
– Таку він шапку мав…
– Таку він шапку мав!
– І помер?
– І помер!
– Такі чоботи мав…
– Такі чоботи мав!
– І не помогло?
– І все-таки – не помогло!
КУКУТІС ЇДЕ
ПЕРЕПОВНЕНИМ ТРОЛЕЙБУСОМ
Затиснутий із усіх боків,
Кукутіс міркує собі:
– Як оце зручно:
їдеш, і всім байдуже,
чого це ти їдеш,
хоч, може,
ти щось і недобре бовкнув,
чи грошей у тебе немає,
чи премію одхопив.
Ніхто й не погляне,
скільки тобі літ,
звідки й чого приїхав.
І взагалі:
чи ти живий,
чи так собі їдеш?
І ніхто не помітить,
коли якогось дня ти зовсім не поїдеш.
І ніхто не примчить додому,
не звелить пояснити:
– Чого ти не їдеш тролейбусом?
ПИСЬМОВИЙ ЗАПИТ КУКУТІСА
ДО ВІЛЬНЮСА
– Порадьте, що мені робити:
я вишу в літака на крилі!
Ледве-ледве тримаюсь
закляклими пучками.
Бачу,
ось-ось упаду
на свинарник у Жувялішках!
Р е к о м е н д о в а н а в і д п о в і д ь
і з В і л ь н ю с а :
Кукутісе,
без паніки!
Тихо!
Не поспішайте!
Не розгинайте пальців,
поки не прокинетесь!
А як прокинетесь,
розімніть закляклі пальці
та й спіть собі далі
і не бійтеся на свинарник упасти!
КУКУТІС РАДІЄ,
ЩО ЖИВЕ НА СВІТІ
Як мені було б темно,
якби мене не було,
все, що мені належить,
взяли б собі інші –
не мав би я навіть слів
комусь пожалітися.
Хтозна, чиїми були б мої діти,
навіть не знали б,
що вони мої.
Хто б це робив,
носячи мого картуза,
роботу, що я задумав?
Як гарно, що я є,
що беру я собі,
нікому не поступаючись,
те, що належить
моїм рукам, очам, голові.
КУКУТІС СПОСТЕРІГАЄ СОНЕЧКО,
ЩО ПОВЗЕ ШЛЯХОМ
Мені не жаль,
мені так не жаль,
мені так не жаль найвищих гір
ані води,
мені так не жаль,
мені так не жаль
літаків і всієї Америки –
як жаль мені сонечка,
що повзе асфальтом,
під ногами, колесами – асфальтом.
Таке ж мале воно та слабеньке,
день і ніч – асфальтом.
І немає у світі сили,
і немає у світі сили,
яка б його розтоптала –
таке мале воно та слабеньке,
менше за мале.
Під ногами, колесами –
на таку малечу
немає у світі сили!
З литовської переклав Дмитро Чередниченко
Фото: ©DELFI/Audrius Solominas
