Я вийшла в ліс.
І був ранковий приз —
зозулин голос
в затінку беріз.
Струнких доріг
необережний лет.
Я зупинюся…
На якій з планет?
* * *
Дощ
не веселий
і не скорботний.
День захлинувся
за мокрий ажур.
Дощ
від суботи
і до роботи.
Знову від себе
у дощ
біжу.
Клен підставляє
під дощик лапки.
Я притуляю
до лапок лице…
Є у кишені вологий клаптик —
жаль, що розмилось
на клапті слівце…
* * *
За півкроку до позначки «нуль»
світ уже не такий, як був.
Заговорена я від куль,
бо приречена — на юрбу.
Пережито, здається, сто зим.
Не один полював тут лис.
Піднялася з найнижчих низин,
озирнулася — знову низ.
І щоночі земля пахкіш,
і щоразу пухкіша ніч.
Хоч звучить у душі Париж,
та чутніший бездушний сич.
Я тобі залишаю сад,
і квітник, і нічник, і стіл.
Коли я повернуся назад,
цей папір перетліє на пил.
* * *
Що таке Україна, розказали стрижі
(я неждано відкрила дорогу),
на прозорому небі писали вони віражі,
а внизу степ хитав мотоцикл, неначе пірогу.
І тополі, тополі, тополі! — здалі,
кілометри гарячого вітру.
Мамо, я не Бетховен і я не Далі…
І тому — лиш віршовані титри.
РІДНИЙ КИЇВ З ЧУЖИМ ОБЛИЧЧЯМ
Легкодухими чи легкотілими
нас не роблять часи божевільні.
І коли України хотіли ми —
мали голод і чорні війни.
Тут немає звичайного рішення —
обмірковуй і зважуй усоте.
Стануть душі невинні вишнями.
Стануть грішників душі осотом.
Ти не будеш для кожного всесвітом,
навіть сонцем. Не згаснути всує.
Відлітає життя з Телесиком.
Назавжди. Хоч воно пасує —
до сльозинок в очах, до бісиків,
капелюшків, машин і дороги,
до калюжі, що вранці висохне,
до каштана, що стане розлогим.
…Я давно не була на Хрещатику,
що пронизливо пам’яті личить.
як свій біль, я його захищатиму —
рідний Київ з чужим обличчям.
ПАМ’ЯТІ МАЛЕНЬКОЇ НА ІМ’Я САПФО
…А крізь мушлю у равлика билося серце.
Ми жили собі вдвох без тривоги.
Ми жували гарбуз і пили із відерця,
золотили мовчанням дороги.
Ми зітхали, що день такий скороминущий,
та до літа запасів удосталь.
І що вогко — та й добре це! — тут от, у Пущі,
і такий зазеленений простір.
Я не гірша од вітру, від сонця, від листя,
від свого існування земного.
У людей різні душі й однакові лиця —
Так і скажеш усім за веселкою, в Бога…
* * *
Осінь дощиста набила оскомину.
Неба повільного хвилі — ні руш.
Я виростаю з розбитого спомину,
наче двірник серед сірих калюж.
Я верховоджу в цім місті аскезою —
вимрію снігу лапатого нам,
білу югу з крижаними дієзами,
світлий мотив запорошеним снам.
Вісті несуть зачаровані вивірки:
не перескочити мурів зими.
Може, не варто.
А може, повірити:
нам не звільнитися звідси самим.
* * *
Пелюстка впала, немов «ля»
згубила скрипка в червіньковій тиші.
Напевне, тут дихнуло немовля
чи хтось роздумав написати вірша.
Пішов шукати в сутінкову суть,
чим звершилась непочата драма.
Його доконче похапцем спасуть
і куплять віршів, мов якогось краму.
Таке буває — мудрий опісля
візьме перо і стисне його чіпко.
Летить пелюстка, та не чути «ля»
розбитої об мить старої скрипки.
* * *
І слухає час із цікавістю вбивці,
як дихає Бог між ударами серця.
Д. Лазуткін
Є життя між ударами серця.
Є весна у торішньому листі.
Ти заснеш — і почуєш, як б’ється
водогоном пульсація міста.
Перебиті хребці твого звіра,
але він виповзає назовні.
Поділивши цей світ на чотири,
ти живеш у своєму вазоні.
Ночі стали холодні й підпухлі.
Мерзнуть вуха, і руки, і ласти.
Утоплюсь у великому кухлі —
між ударами серця… То щастя.
Фото Мирослави Маслової
