БЕЗМЕЖЖЯ
Половину життя подаюся у світ, половину – вертаюся зі світу,
половину життя пишу на дорозі свої імена,
половину – закреслюю написане,
половину життя росту від землі, половину – росту з землею:
і все менш у мене мене, і все більше безмежжя.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ
Я ще здатний боліти,
я ще здатний страждати,
я ще здатний померти,
я розбиваю душу і руки об камені й стіни, які мене обступають.
Я пориваюся з минулого в сьогодні, з безпеки в свободу.
– Але ми твоя оборона, – заперечують мені камені й стіни, – ми твоє зовнішнє тіло,
ми рятуєм тебе від спеки і стужі, від вогню і води, від кулі і шаблі,
бо ти іще не здатний не боліти,
бо ти іще не здатний не страждати,
бо ти іще не здатний не померти.
НАВПОМАЦКИ
Ми рухаємося навпомацки.
Коли настає день – ми помічаємо, що нам світло,
коли настає ніч – помічаємо, що темно,
коли відхиляємося з дороги,
коли забігаємо наперед або коли відстаєм – тоді неминуче вертаємось на попереднє місце.
Ми рухаємося з однієї теперішності в іншу і як свою долю приймаємо те, що є.
Наша дорога проходить через наші серця,
кожний наш крок – це крок за небокрай,
і в кожній нашій миті вміщується ввесь час.
ТАБЛИЧКИ
На деревах – таблички.
На них написано, скільки якому дереву років, як воно називається, яка його товщина і висота.
Люди проходять мимо дерев, не помічаючи їх, – вони читають таблички…
А свідчення дерев так і лишаються непочуті,
а письмена дерев так і лишаються непрочитані.
У КОЛІ
Світ безмовно допитується в мене, куди я іду.
Але хіба я знаю свою кінцеву мету?
Я тільки виконую те, на що здатний, чого вимагає від мене життя:
заспраглий – п’ю воду,
голодний – їм хліб,
знеможений – відпочиваю,
відпочивши, пориваюся вперед – і опиняюся на своїх слідах.
Я в колі, де слово шукає Слова, а людина – Людину.
ДРУГЕ СОНЦЕ
Загорається в небі друге сонце.
Я ховаюся від нього за стару шкарубку дичку, але сонце просвічує її наскрізь;
ховаюся за стіну хліва, але тінь від неї прозора, як день;
ховаюся за валун, що лежить біля криниці, але він як сито;
ховаюся в хату, а в хаті звичний спокій, а в хаті ні темно, ні світло…
У хаті сидять, мов на святі якімсь, батьки,
у хаті сидять свояки,
і так мені жаль, що я не з ними…
А мати – на диво молода – гладить мене рукою по голові, дмухає мені на обличчя…
– От і все добре, – каже вона. – Я погасила друге сонце.
* * *
На моїй дорозі пагорби й западини.
Але це моя дорога: вона рухається, вона міркує, вона розмовляє, вона уточнює мою ходу.
Поруч, неподалік, – асфальтовані траси: на них усе рівне, на них усе певне, про них усе наперед відомо: звідки вони й куди…
По них мчать автобуси й автомобілі, обабіч них упевнено ступають пішоходи, але самі траси стоять.
Я опускаюся в нову западину – і мене опановує сутінок, якого немає ще на землі,
підіймаюся на новий пагорб – і зустрічаю ще раз сонце, що вже на землі зайшло.
МИ, ЛЮДИ
На виднокрузі, в самому кінці покрученої довгої дороги – сонце,
а на дорозі, на всю її довжину, – ми, люди…
Коли ми лічимо одне одного на пальцях – нас багато,
коли ми лічимо одне одного по душах – нас мало:
нам ще треба побачити в інших себе, у собі – небо, у небі – сонце, а в сонці – сонцелюдей.
Спинившися на дорозі, одні з нас будують на ній житло. Ми вже знайшли, – вони кажуть, – місце своє під сонцем.
Другі, побоявшися, що їх у кінці не стане, подаються назад, у все більший затінок.
Треті, віддавши дорозі, що їх затримувало й темнило, увіходять, мовби у браму нового світу, у сонце, і самі стають сонцем, і в людях землі угадують сонцелюдей.
ОБШИР
Поки сягає мій слух і зір – поти мій обшир. Він моє продовження, мій поступ, моє завоювання.
Я винаходжу все могутніші телескопи, все чутливіші гучномовці – я весь час поширюю свій обшир. Він уже займає не тільки землю, але й велетенські галактики й усесвіти.
Однак іноді я чую, як на межах мого обширу перемовляються голоси: “…Неборака, він усе ще на місці… Він усе ще ніяк не може переступити свого обширу…”
* * *
Пробуджуюся і засинаю,
а все неповний мій сон, усе неповне пробудження…
А по вулиці туди-сюди походжає, мовби щось вона шукає, жінка:
у плюшевім жупані, в перкалевій хустці, з уламком серпа в руках…
Усі на неї озираються,
усі їй дивуються,
усі стараються упізнати, хто вона,
і всі бояться, що справді упізнають.
ДО КІНЦЯ
У ліву руку мені дають поразку, але в праву я встигаю взяти перемогу.
Тоді в праву руку мені дають радість, але я простягаю ліву руку – і беру скорботу…
У мене питаються: хто ти? – і хочуть спинити.
Я не відповідаю і не спиняюся.
Зосередженою душею я намацую тряскý лінію сенсу, по якій мушу іти до кінця.
ОТАВА
Кошу траву, яку косив перед цим, – отаву.
Дихає осінь.
Туманиться літо.
Торкає дзвони далечіней туга.
Непомітно росте трава, непомітно міняються пори року.
З одного краю лужка прямую у другий край лужка.
Час, як траву, мене ростить і час, як траву, мене косить, і смерть стає народженням, яке нічого не пам’ятає про те, що було перед ним.
Поспішай рости, траво,
поспішай, одна половина миті з’єднається з другою половиною, –
щоб справдилося колись диво,
щоб устигли всі народитися і не встигла смерть анікого скосити косою.
З білоруської переклав Дмитро Чередниченко
На світлині: Олесь Рязанов біля рідної хати в селі Селець
Фото Олени Козлової / lit-bel.org
