Ти знаєш, я сьогодні шукав твої сліди. Блукав холодними вулицями, поміж безкінечні лабіринти самотніх будинків, що кричать химерами до безликого неба замерзлим шепотінням. Твої сліди плуталися, спотикалися, поспішали сховатися за рогом старовинного костелу, стіни якого віками манять до себе заблудлі тіні… І мою пропащу душу. Гул дзвонів розноситься порожньою площею, замітаючи твої сліди відлунням могутніх дзвонів, що відлякують пітьму, котра кружляє вирвою під захистом зграї воронів. Ковтаю жовч відрази до цього місця і повертаю назад. Холодне повітря коле боляче голками протесту. А я вдихаю в себе цей протест на повні груди в очікуванні снігу. В очікуванні весни.
З сірого неба на землю сипався густий сніг, прикриваючи наготу землі від надокучливих поглядів перехожих, що поспішали сховатися в черевах брудно-жовтих тролейбусів і зникнути в невідомому напрямку у пошуках весни. Дзвони старого костелу величним гулом ожили в тиші дня і розлетілися відлунням над малолюдною площею до здивованих химер, що звисали з фасадів давно закинутих будинків. Вони мовчки спостерігали за чорними дверима святині, в тремтячому очікуванні. Коли замовкли дзвони, запала неспокійна тиша, немов мить на долю секунди завмерла. Сніжинки нерухомо повисли поміж небом і землею. Двері костелу повільно відчинилися. Здійнявся вітер. Ожили сніжинки, закрутилися хороводом, ховаючи від чужих очей білою завіскою чорні стіни костелу і високу постать в сірому плащі, що поспішала в невідомому напрямку…
Вона стояла нерухомо посеред покручених стовбурів старих дерев і дивилася повз нього. Він не міг відвести свого погляду від її зелених пронизливих очей. З неба сипав білий сніг і віяло холодом. Та від неї пахнуло терпкою весною… життям. І цей запах п’янив, обволікав, відганяючи всі сумніви. На мить їхні погляди зустрілися. Вона дивилася просто в нього: в саме серце. Невже… не може. Ні, вона не може бачити його! Та дівчина колола зеленими очима, немов читала його сутність.
− Прийшов, − прошептала і розгублено всміхнулася пересохлими вустами, що тремтіли від холоду.
Вона простягнула до нього руку якось по дитячому наївно. Він завмер, не в силах заперечити. Її долонь, ніжно торкнувшись його грудей, пропекла наскрізь пломенем вогню. Він відчув биття сполоханого серця. Воно тремтіло, замираючи в його грудях і рвалося від болю, паралізуючи подих. Її рука пройшла повз нього і його сутність злилася з тілом дівчини в єдине ціле. Яскраве світло об’єднало їх, щоб розірвати. Страх– в’язкий, тягучий, спопеляючий. Він стиснув слизьким павутинням, обліпив зсередини сумнівами, в’ївся в серце жалюгідністю, штовхаючи до невидимої безодні. Він закричав, намагаючись опанувати себе, вирватися з лап оману, відчуваючи як горять крила…
Лукаш задихався на білій холодній землі, хапаючи ротом повітря. Вона стояла поруч обнімаючи чоловіком, старшого від неї на кілька років, судячи із сивини у волоссі. Дівчина притискала його до себе, немов хотіла сховати від усього світу у своїх обіймах і не могла стримати сліз, що котилися по замерзлим щокам.
− Припини, − посміхнувся чоловік, намагаючись витерти її сльози.
− Дякую, що прийшов…
− Що трапилося?
− Нам потрібно поговорити. Стільки часу минуло від смерті батьків! Я втомилася, − тремтіла всім тілом.
− Від чого? − посміхнувся здивовано.
− Від самотності. Я заблукала. Не можу спинитися…
− У мене обмаль часу, − зробив крок в сторону. Спинився і глянув на дорогий годинник на своєму зап’ясткуу, немов щось зважуючи:
− Може, вип’ємо по чашці кави?
− Ні. Не сьогодні. Краще завтра…
− Не можу завтра. Робота. На вихідні зустрінемось. Нам давно час поговорити… Про спадок. Минуло ж вже півроку…
− Гаразд.
− Якщо в тебе нічого важливого, то я мушу бігти, − посміхнувся без вибачень.
− Нічого важливого, − опустила голову, ховаючи правду.
Він торкнувся губами її щоки і поспішив в сторону бульвару, за яким в кількох метрах знаходився його офіс, в якому повинна була сидіти вона. Та не змогла. Відмовилась від спадку батьків на користь брата. Хотіла тільки однокімнатну квартиру на окраїні міста, в якій колись жили її мрії. Та, мабуть, померли разом з батьками в тій автокатастрофі. Чому ж тоді не загинула і вона. Вижила на здивування всіх. Хто ж так вирішив поглумитися?Вона повільно рушила в протилежному напрямку. Немов поміж ними щойно не було цієї зустрічі і вони− двоє випадкових незнайомців… Лукаш відчував як боляче стискається її серце, смак сліз, що котилися холодними щоками, холод нинішнього дня і бажання зникнути назавжди.
− Я ж просто хотіла з ним поговорити. Як колись. Невже це так важко було, просто мене вислухати, – говорила в тишу простору перед собою.
Лукаш тільки накинув на голову сірий капюшон, відводячи погляд. Софія дістала сигарети. Хотілося самотності і спиртного, щоб без жодних думок, без жалю і страху, щоб, просто, розчинитися в цій зимі прозоримо-білим снігом. І так хотілося спати… Депресивна втома давала про себе знати. Софія важко опустилася на вкриту грубим шаром снігу лавочку. Сигарета продовжувала диміти, затиснута поміж пальцями, немов ключ до спасіння, якого не було… Чи вона не хотіла бачити.
Лукаш присів поруч. Йому веліли допомогти цій дівчині. Та він вперше не знав як, бо залишилося так мало часу і так багато в’язкої байдужості, так багато зневіри і болю. А вона не хотіла дихати. Зафіксувала погляд в сірий простір неба. Вона і не помітила, як до неї підійшов один з тих брудних бездомниххатьків, що полонили вулиці міста і борються за це жалюгідне життя своєю присутністю.
− Допоможи… − протягнув порепану чорну руку з обгризеними нігтями до самої м’якоті.Софія глибоко вдихнула морозного повітря. Зазирнула в сиві очі, що сльозилися від холоду. Від нього несло спиртним і брудом. Знітилася, відводячи погляд.
− Дякую, − розгублено старий на пом’яту купюру, що без зайвих слів дістала з кишені пальта і протягнула.
− Іди, − слабо відповіла.
− Скоро, мабуть, весна, − всміхався старий на диво білосніжною посмішкою. Софія підвелася і рушила в сторону залізничного вокзалу. Потрібно повертатися додому. Вже ж скоро стемніє. По дорозі повернула до аптеки. Довго стояла, вивчаючи вітрини, вагаючись. Лукаш мовчав поруч.
− Дівчино, вам чимось допомогти? – усміхнулася мила брюнетка з маленького віконечка у вітрині.
− Так. Темазепам.
− Одну хвилинку, − зацокала високими підборами.
Софія дістала потрібну суму з поношеного гаманця. Спіймала свій притуплений погляд у вітрині. Може, варто зупинитися? Може… Ліки сховала до кишені. Висунулася на вулицю. З-за хмар самотній промінь сонця. Не зважала. В голові пустота. Тільки б на потяг встигнути. Та ноги не поспішали. Немов хтось тримав за руку. І було затишно і геть не самотньо. Лукаш посміхався, не відпускаючи її долонь, а з ним посміхалося і сонце. Невже весна! Враз, без застереження…
Не помітила як її потяг показав хвіст, зникаючи в павутині рейсів. Наступний буде аж завтра вранці. Нервово озирнулася. Дістала з кишені ліки. Завтра буде пізно, завтра, може і передумає. А сьогодні вже все вирішила. Сьогодні…Покрутилася в різних напрямках. Куди? Небо протикав гострий дах старого костелу. Туди. Завзято перестрибнула через дві платформи і побігла через вузькі провулки до площі. Сутінки м’яко опускалися на місто. Химери здивовано вивчали дивну дівчину, що бігла в сторону старої святині. Повз з шумом мчали жовті трамваї в сторону темряви, запалювати ліхтарі. Так хотілося туди з ними. Та ноги вели все ближче і ближче до старих воріт з похиленим хрестом. Софія потягнула на себе старі двері, що з рипом відчинилися. Всередині панувала тиша і пустота, в якій тріскотіли свічки. Пахло ладаном і воском. Нікого, тільки лики святих суворо дивляться звідусіль. Не зважала. Спинилася біля статуї святого Михайла, що застиг із важким мечем в руках, охороняючи ворота раю. Біля його ніг стояв графин наповнений водою, а поруч стакан. Сполохано оглянулася навколо. Ні душі. Прикро якось зробилося на одну коротку мить. Чомусь виступили сльози. Гнівно труснула головою. Порившись в кишені плаща, вийняла коробку з ліками. Швидкими рухами діставала пігулки одну за другою з алюмінієвої пластини аж до останньої. Наповнила стакан водою. Скривилася. Ще раз оглянулася для певності. «Чудове місце для останніх хвилин», − майнула страшна думка.
Без поспіху висипали пігулки з долоні до рота і запила крижаною водою.
− Так буде краще, − боязко всміхнулася до статуї архангела. Той Михаїл мовчав, дивлячись кудись в сторону.
− Тобі вирішувати? – голос поруч різко розрізав тишу. Від несподіванки впустила склянку на сіру підлогу. Звук битого скла відлунням пролетів святинею. Оглянулася. Висока постать в сірому пальто, капюшон якого приховував обличчя чоловіка.
− Ти хто? Що тут робиш?
− Спостерігаю…
− Я піду, − рушила до виходу.
− Ти поспішаєш? Куди?
− Це тебе не стосується…
Незнайомець своєю високою статурою заступив вихід. Софія сполохано оглянулася через плече. Нікого.
− Що ти хочеш? Я буду кричати.
− Кричи, − відкинув капюшон.
На мить завмерла в німому захоплені красою чоловіка. Його голубі очі дивилася крізь тіло в саму душу, кололи світлом. Чорні пасма волосся спадали на високе чоло. І від нього пахло фіалками.
− Мені час, − спробувала оминути незнайомця.
− Тоді я з тобою.
− Що тобі потрібно від мене?
– Ходімо.
− Куди?
Він торкнувся її руки. М’яке тепло розлилося холодною долонею по всьому тілу. Змушувала себе вирвати руку і втекти. Та чомусь боялася ворухнутися.
− Чи ти боїшся?
−Ні, − мов під гіпнозом.
− Ходімо.
Вони вийшла із старої святині. Уже стемніло. Ліхтарі неоновим світлом гралися із темрявою. Химери хижо посміхалися кривими мордами, нездолані часом у всій своїй іронічній красі й загадковості, спостерігаючи за двома постатями, що зникли у чорній пащі одного з тих старих будинків з віковою історією, про яку продовжують мовчати сірі потріскані стіни.
Софія обережно ступила до квартири, в яку її привів, мов малу дитину, за руку незнайомець. Тут пахло м’ятою і фіалками. Дивували картини, які виділялися на білих стінах. Кожна з епізодом завмерлого часу. Незнайомець запросив рухом руки до вітальні, а сам зник за одними з важких дубових дверей.
«Мабуть, викликає «швидку», − з острахом оглянулася навколо.
Дивувало, що і досі ліки не діяли. А мали б вже. Може, якщо вона опуститься на цей білий диван, то вже не зможе підвестися : засне… Та сон чомусь не йшов. Навіть не відчувала втоми у повіках. Дивина! Може, пігулки підроблені, як ото показують в новинах?!.
Підвелася. Підійшла до великого вікна на цілу стіну. І що тепер? Виглянула на світ божий, шукаючи там пояснення. Тільки безлюдна площа в яскравому світлі і чорне небо без зірок.
− Візьми, − тихий голос за спиною змусив підскочити.
Незнайомець протягував велику жовту кружку, в якій парував чай з гібіскуса.
− Це мені? – розгублено всміхнулася.
− Твій улюблений.
Сіли на м’який білий диван в центрі вітальні. Софія стривожено блукала поглядом кімнатою, ковтаючи чай, і мовчала. Не знала, з чого розпочати. А, може, просто отак встати і піти без зайвих слів, і більше не згадувати цього незнайомця ніколи.
− Як тебе звати? – зважилася порушити тишу.
− Це неважливо.
− Чому ми тут?
− Бо надворі холодно і скоро буде падати сніг…
− Ти бачив в костелі, як я… − замовкла, міцно стиснувши жовту кружку.
− Тобі треба відпочити. Завтра буде новий день. Ходімо, я проведу тебе, − простягнув руку.
Софія збентежено потиснула плечем:
− А ти не викликав «швидкої» чи поліції?
− А вони тобі потрібні? Ходімо.
Дівчина пішла слідом, немов знала цього чоловіка все своє життя. Він відчинив двері поруч з гостьовою і рухом запросив увійти. Невеличка кімната з каміном, в якому потріскували дрова і виходом на балкон. Усміхнулася, адже завжди мріяла мати таку кімнату. В кутку стояв мольберт з натягнутим білосніжним полотном.
− Ви художник? – вмить ожила.
− Всі ми художники. З талантами і мріями. Тільки не у всіх стає сили, щоб відкрити себе світові.
− Навіщо? Всім байдуже…
− Та ні. Тобі байдуже.
Чоловік вийшов. Софія сіла на ліжко. Навпроти мольберт біліє чистотою. Поруч баночки з фарбами, пензлі. Підвелася. Дрова в каміні потріскували, пахнули хвоєю. Мить дивилася на полум’я, що танцювало танго. За вікном блиск нічного міста пульсує у тиші. Невеличкий столик з розкиданими білими аркушами на його поверхні. Вслухалася. Звуки піаніно зовсім поруч. Торкнулася пензлів. Затремтіла. Пригадала собі власні заборони ніколи більше не торкатися фарб. Та щось рвалося із середини до того мольберта. Може, один разок іще перед смертю. Глянула на чисте полотно і, вже не стримуючи себе, потягнулася до фарб.
За вікном давно вже розвиднилося, та Софія далі стояла біля мольберта, плавними рухами змішуючи на палітрі кольори. Мазки лягала рівно, не залишаючи на полотні жодного вільного місця. Дівчина писала свою історію: без зайвих слів, метушливих рухів. За вікном падав сніг і пахло фіалками, пахло весною, і так хотілося жити. Вперше за стільки років…
За стіною замовкло піаніно. Завмерла. Здивовано витріщалася на картину. Немов невидима омана спала. Тиша різала слух. Швидко витерла руки об ганчірку. Їй потрібно іти. У двері постукали. Напружилася. Хотіла спочатку швидко заскочити в ліжко і удати, що спить. Та двері повільно відчинилися. Чоловік з посмішкою розглядав розгублену дівчину з перемазаним фарбами обличчям.
− Вибачте, − пробурмотіла, ховаючи брудні руки за спину. – Сама не знаю, що на мене найшло. Я поверну гроші за зіпсуте полотно…
− Хіба воно зіпсуте? – увійшов до кімнати. – Талант не підкорити байдужістю. Він буде пускати парості, навіть коли всі втратять надії.
− Ви про що? Я, мабуть, піду.
− Куди? Тебе ж ніхто не чекає.
− Та вам звідки знати? – проштовхнулася повз чоловіка до дверей.
− Можеш залишитися тут. Поки біль не стихне…
Софія знічено оглянулася на чоловіка, який продовжував стояти навпроти мольберта, вивчаючи картину. Затамувала дихання. Клубок із не виплаканих сліз підійшов до горла. Лють на мить затуманила погляд дівчині. Хотілося кричати, учепитися руками в плечі того незнайомця і дерти поламаними нігтями, аж, доки не побачить кров.
− Ходімо пити чай, − повернувся до неї чоловік, проколюючи голубими очима.
− Мені потрібно іти, − ледь чутно.
− Ще встигнеш. Ходімо. Бо вистигне.
Пішла, дивуючись сама собі. А в голові одні запитання лізуть на другі. Та не наважується видати хоча би звук, щоб не почути правду.
У просторій кухні пахло ваніллю. Мов колись у іншому житті, коли ще була мама. Стиснулася у кутику біля вікна на канапі. Чоловік простягнув їй жовту кружку.
− Чому я тут? – наважилася спитати.
− Ти заблукала.
− Ти хто? Маніяк?
− Я схожий на маніяка? Я – Лукаш.
− Дивне ім’я − Лукаш. Я можу піти?
− Так. Тільки візьми з собою,− протягнув ключ.− – Може, тобі знадобиться повернутися сюди.
− Не треба. Я, мабуть, все ж піду,− повільно підвелася, не зводячи занепокоєного погляду з усміхнених очей навпроти.
− До зустрічі, Софіє! – промовив, відпиваючи ковток чаю із своєї кружки.
«Звідки він знає моє ім’я?», − майнуло в голові. Швидко вхопила свої речі, потягнула на себе вхідні двері, які, на здивування, були відчинені.
Оглянулася з острахом через плече, немов за нею зараз кинеться цей дивний чоловік. Та ніхто не поспішав навздогін. Тільки пахло фіалками і сосновими дровами. Завагалася на порозі кілька секунд, перш ніж ступила крок до холодного і похмурого під’їзду.
Софія лежала на старому дивані у тісній однокімнатній квартирі і дивилася в павутину тріщин на стелі. В голові пульсувала біль, паралізуючи будь-які думки. Вголос застогнала, намагаючись підвестися. Коло дивана розкидані пляшки в основному від бренді. Облизала пересохлі губи. Задзвонив телефон. На екрані світилося ім’я брата.
− Слухаю, − втомленим хриплим голосом.
− Ти вдома?
− Так.
− Я підіймаюся. Відчиняй.
Повільно підвелася, намагаючись зібратися з думками. Ковтнула з чайника кілька ковтків води. Неначе прояснилося. Оглянулася. Розкидані журнали, одяг, порожні пляшки заповнили тісний простір кімнати. Сива завіса із тютюнового диму доповнювала « затишну» атмосферу.
− Що ж… Буде весело,− пробурмотіла, поспішаючи до дверей, в які уже дзвонили.
− Привіт, − намагалася всміхнутися, потрісканими губами.
− Привіт, − скривився Максим, заходячи до квартири.
− Ти мав подзвонити на вихідні, − немов виправдовуючи безлад в квартирі.
− Не дивно, що ти втратила рахунок дням, − відсуваючи носком черевиків пляшку від вина, що валялася коло столу.
Софія здивовано звела брови. Адже тільки вчора була середа. Чи ні… Коли вона зустріла того дивного незнайомця? Скривилася від головного болю, що розвалював усі намагання зібрати головоломку в єдину картину.
− Що сьогодні за день? – дістала сигарету із погнутої пачки.
− Неділя! Що за безлад ти розвела в квартирі? Софіє, що відбувається? Ти все це випила? – провів поглядом по пляшках, що виглядали з усіх кутів, прикриті розкиданими речами.
− Так. А ти прийшов мене посварити? Не варто. Дівчинка виросла. Дівчинка сама вирішує, як їй прожити жалюгідні дні. Чого прийшов?
− Знаєш, я ще хотів тебе пожаліти. Знайшов тобі житло в центрі міста. Навіть заплатив передоплату на місяць. Та бачу, що дарма, − намагався стримувати гнів, ховаючи стиснуті кулаки до кишень пальта.
− Ти про що? – глибоко затягнулася сигаретою.
− Минуло півроку з дня смерті батьків. І згідно заповіту квартира переходить у мою власність. У тебе тиждень, щоб звільнити помешкання,− зневажливо палив поглядом.
− Але ми ж домовилися. Квартира мала залишитися мені, а натомість ти отримав заміський будинок і родинний батьківський бізнес.
− З якого ти отримуєш дивіденди на своє розпусне життя! Квартира моя згідно усіх документів. І я збережу її, як пам’ять про батьків, яку ти так ганьбиш!
− Ти не можеш, − зблідла.
− Ні. Це ти не можеш тут знаходитися. Тиждень!
Максим з огидою оглянувся навколо, перш ніж рушити до виходу. Голосно тріснули вхідні двері. Запала тиша, в якій наростав нестримний розпач і бажання зникнути назавжди.
Закурила іще одну сигарету. З вікна віяло холодом і сірістю. А, може, вийти у вікно і розчинитися в цій сірості, якщо більше нема куди подітися?
Підвелася з брудної підлоги і виглянула у двір. Високо і лячно. По низу пливуть автомобілі, снують люди поміж брудні барикади із снігу, блукає весна. Їй би віднайти ту весну. Запахло фіалками. Гра уяви. Вдихнула глибше. Солодкий запах висів в сірому просторі. Зачинила вікно. Перед очима голубі пронизливі очі. І гостре бажання малювати. Гостре бажання жити. Відчинила шафу. В якій зберігала всі свої полотна і фарби. Вдихнула запах бережно, без поспіху, смакуючи кожний міліметр, щоб бува не пропустити щось дуже важливе, щось таке рідне і водночас далеке.Софія стояла перед старими дверима і налаштовувалася, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Та що вона скаже? Чому тут? Бо більше ніхто її не запрошував, більше нікому вона не потрібна. Загублена поміж простором і часом. Вигнана з рідного дому найближчою людиною. Ось так: без зайвих пояснень… Але тут на неї теж ніхто не чекає! Повільно розвернулася. Знову в аптеку по більш дієвий засіб. Двері несподівано відчинилися.
− Привіт,− розгублено дивилася в голубі очі.
− Заходь, − запросив рухом руки до квартири.
− Вибач. Мені не було більше куди піти, − опустила невелику спортивну сумку, в якій вмістилися всі її речі з батьківської квартири.
− Чай уже остигає. Заходь до кухні.
Софія сіла біля вікна, ховаючи погляд в простір міста, що лежало, мов на долоні. Лукаш налив їй гарячий чай до великої жовтої кружки. Стало затишно, мов на мить повернулася до початку усіх начал, мов віднайшла на мить втрачену себе.
− Я не знаю, як мені далі жити. Не знаю, куди йти, кого шукати і в кого просити допомоги.
− Ти вже тут, − посміхнувся.
− Але ж я зовсім не знаю тебе.
− А тобі й не треба. Живи тут, скільки тобі знадобиться.
− Я тільки на кілька днів, доки підшукаю помешкання.
− Гаразд. Можеш не поспішати…
Якось непомітно підкралася весна. Софія писали картини без пояснень і докорів сумління. Вона малювала яскравими фарбами життя з пронизливими голубими очима. Лукаш кудись зник без зайвих слів. А вона навіть не намагалася відшукати його. Просто чекала, що одного дня двері відчиняться і вона зможе піти. Та, мабуть, не час. Ці стіни не відпускали. Вона пила чай з м’яти і слухала звуки піаніно, вдихала запах фіалок, що ніколи не виводився з цих стін. Спогади стали легкими, немов літня павутина. Вже не пекло біля серця. Відчай став спокоєм. Тільки запитання, чому вона тут, інколи нав’язливо відволікало від споглядання нічного міста з вікна просторої кухні…
Ми вже ніколи не зможемо зустрітися. Наші дороги розійшлися в домі з химерами, що став твоїм спокоєм і моїм болем. Дотиком свого серця ти забрала моє світло. А без нього я тільки тінь. Подихом своєї душі ти забрала мої крила, щоб більше не загубити свою весну. Час зітре мене із твоїх спогадів, розвіє мої сліди, щоб ти змогла відкрити серце для любові, для життя…
