Літній вечір. Саме та пора, коли вже не спека, від якої паморочиться в голові, і ще не прохолода, від якої хочеться сховатись у теплій, нагрітій за день неймовірної спеки, хаті. Саме у цю пору любили вони вийти за ворота та сісти на стару, ще дідівську, лавку. Давним-давно, ще як вони почали дівочити, і щоб далеко не ходили, то дід Степан по замовленню баби Афії злагодив ту не хитру, але добротну, лаву. І як стояла півстоліття тому, так і тепер стоїть. Але на відміну від цілунців та дівочих слів-зітхань, чує старечі “Ох!”, коли вони важко всідаючись та вишукуючи на дубовій лаві мякше місце, бо ж ноги крутить та в попереку болить, совгаються для вечірнього кіносеансу.
Баба Катря та баба Варька виходять і всідаются отак щовечора. Попоравши нехитру господарку, замкнувши на щиколоду курей, гусей та кроликів.
Всідаються, щоб погледіти, як до клубу біжить Світланка-сусідка, яка, за словами баби Катрі, ще вчора у пелюшках так дзвінко верещала, як повагом, ніби павич, проходить вдівець Василь, він йде на інше село на вечорниці до такої ж Ольги-вдовиці, як повільно, припадаючи на праву ногу, повзе дід Тимофій, він йде до клубу грати шахмати. За ним пробає Тимофіїв пес Сірко, біжить на вечорниці до Василевої сучки. Вони тільки й чекають, коли хазяї розійдуться по своїх вечірніх справах. А баби ж нікому не скажуть, вони ж свої. Отак лише курява здійнялась за тим Сірком, як уже й корови прийшли з пасовиська. Вони минають їх двір, бо ще навесні сестри продали свою останню Маруську і тепер, проводжаючи сумним зором, нехитру череду, бо ж лишилось яких там десяток тих корів, голосно мукають, сповіщаючи про своє повернення хазяїв. А далі… тихо. Лише вітер шелестить липовим листям, час від час, скидаючи вже перестиглий пилок на баб. Сестри відмахуються від нього та чекають.
А на екрані вечірних новин — антракт. Де-не-де у сусідніх дворах засвічують світло, бо сутеніє, за греблею шумить Збруч. Все, як колись, як півстоліття тому, коли Катря виходила заміж та родила дітей, коли Варька не діждалась свого нареченого Миколу, бо поїхав на заробітки на схід, та й не повернув, чи іншу віднайшов, чи загинув, хто його зна. Отак такі різні, такі протилежні долі у сестер. Бо ж одна прожила все життя бігаючи-догоджаючи, працюючи не покладаючи рук, а друга тільки те й робила, що у віконце гляділа, коханого вичікуючи. Жили нарізно, одна у сусідньому селі, а інша — у батьківській хаті, щоб бува, як вернеться Микола, щоб одразу ж відшукав. А на старості знову зійшлись, бо у хаті, яку побудувала Катерина з чоловіком і так місця не має — діти, внуки, правнуки, а Варьці уже й сумно самій, та й виглядати, певно, не має кого.
Отак і сидять, попоравши нехитру господарку, чекають допоки Сірко не буде бігти до своєї буди, поки дід Тимофій не награється у шахмати, поки Василь не закінчить посиденьки. Світланку не чекають, бо та буде пізно. Знають, самі були молоді. Півстоліття тому.
