Іноді так хочеться отримати якусь звістку, листа чи повідомлення про щось зовсім шалене, що цілком змінить твоє життя, зробить його краще. Але навіть якщо такий шанс дійсно випадає зазвичай треба ще прикласти власні зусилля, щоб бажання почало здійснюватися. Тому найчастіше попри всі мрії адресат повідомлення спочатку не дуже йому радіє.
Міс Поллі Гаррінгтон отримала свого листа, а разом із ним і звістку про те, що її небога залишилася сиротою і потребує опіки. Дівчинка була для неї чи не єдиною родичкою, бо всі інші вже давно померли, а своєї сім’ї вона не мала. До того ж почуття обов’язку не давало їй зробити інакше, як дати свою згоду. Вже багато років міс Гаррінгтон сама клопоталася про велику садибу та чималий спадок, вела тихе й розмірене життя, яке було їй цілком до вподоби. Не важко здогадатися, що дівча виявилася повною протилежністю своїй тітці – була розважливою, енергійною та занадто балакучою. Тож не дивно, що у власному домі тітка розмістила небогу якнайдалі від себе – у задушливій маленькій кімнатці на горищі. Ще й насварила у перший же день приїзду, коли та запізнилась на вечерю, за що і була її позбавлена. Таке ставлення до маленької сироти будь-кому могло видатися несправедливим і навіть жорстоким. Проте сама Полліанна (дівчинку назвали на честь її тіток – Поллі і Анни) на це не зважала. З собою, окрім декількох убогих сукенок вона привезла свій найцінніший скарб – невгасиму здатність радіти усьому, що траплялось, або мало трапитися. Слово «радість» взагалі не сходило з її вуст і повторювалося мало не кожної хвилини.
Грати у радість дівчинку навчив її батько. Справа в тому, що сім’я мешкала у страшенній скруті, зводити кінці з кінцями їм вдавалось в основному завдяки пожертвуванням. Тож, коли замість ляльки Полліанні прислали милиці, батько запропонував їй зіграти у гру – просто порадіти з того, що милиці їм не потрібні. Далі вони продовжували грати і чим важче їм було – тим цікавішою ставала гра.
Коли шукаєш чому би порадіти забуваєш усі життєві прикрощі – головний урок, який можна винести з цієї історії. Власне вся ідея повісті складається довкола гри у радість. Ця історія побудована на простій істині – іноді щоб сталося щось хороше варто лише почати його помічати. Зазвичай знаходиться багато поціновувачів таких книжок, адже вони не нав’язливі і легкі до прочитання. Тож не дивно, що Елеанор Портер продовжила історію у другій книжці «Полліанна виростає». Навіть після смерті авторки ще три письменниці бралися оповідати пригоди цієї дівчинки. Їх спільні зусилля призвели до появи цілої серії «Радісних книг Полліанни», а саму героїню почали називати найоптимістичнішим літературним персонажем. А ще Полліанна дуже схожа на іншу дівчинку з Зелених Дахів, що мала таку ж нестримну вдачу. Але це вже інша історія.
