Малярчук Т. Говорити. Х.: Фоліо, 2007.
Бувають книжки, які читаєш задля задоволення, релаксації, відпочинку. Коли щовечора після важкого виснажливого робочого дня сідаєш на улюбленому домашньому дивані, огортаєшся ковдрою і береш до рук одну з таких книг. Ти навіть не просто читаєш, ти занурюєшся в читання, але не через скажений карколомний сюжет, незвичайні фантастичні події чи героїчні подвиги персонажів. Просто, тому що так хочеться. Просто легко читається. Просто написано від душі. Найкраще, якщо книга написана у вигляді окремих оповідань чи розповідей, в які легко влитися і збагнути, коли не встигаєш звикнути до героїв і вони, у свою чергу, не встигають набриднути тобі.
Такою є книга молодої української авторки Тані Малярчук «Говорити». Книга такого ж формату як і «Ґудзик» Ірен Роздобудько – того ж видавництва, розміру та форми. Напевно тому, «Говорити» з перших хвилин викликала в мене якусь теплу приязнь до себе. Я вже тоді була впевнена, що отримаю задоволення від процесу читання. Так і сталося. Життєствердна та нестандартна, вона налаштовує читача на позитивне сприйняття світу, віру у власні сили та бажання діяти, творити та прагнути.
«Говорити» поділена на три розділи – Говорити, Замаґурка та Батарея Муравйова – кожен із яких складається із 8-10 окремих оповідань. Усі вони прямого зв’язку один із одним не мають. Та є відчуття наявності спільних героїв, їхніх несхожих думок і, найголовніше, присутності в одному і тому ж проміжку часу.
Перший розділ – під назвою «Голоси» – до неможливості точно відповідає назві самої книжки. Говорити – різними голосами. Говорити – різними словами, думками, можливо, не завжди правильними чи конкретними, але, найголовніше – своїми. Так і є. Говорять різні голоси різних людей, незнайомих між собою, або ж навпаки найближчих – членів однієї родини. Та цей розділ просякнутий, перш за все, якимось життєвим розчаруванням, розпачем, безвихіддю. Коли читала, здавалося, що написаний він письменницею літнього віку, із величезним багажем власного досвіду, особистих провалів та розчарувань, але аж ніяк не молодою тридцятилітньою жінкою. Напевно, найточніше передати ці настрої можна лише словами самої авторки.
«Світ людей треба відгородити від решти світів колючим дротом, як величезну божевільню» (Три речі).
«Люди великі егоїсти, і дуже страшно кохати більшого егоїста, ніж ти сам» (Родимка).
«В місті так багато людей, але всі вони окремо» (Несправжнє).
«Кінець світу вже давно настав. Тільки ти, Степане, його проґавив» (Оцет столовий 9%).
«Осіннє сонце оманливе, несправжнє, таке, як усе восени» (Несправжнє).
Надзвичайно гостро постає у книзі питання любові. Малярчук вірить у неї, і водночас, зневажає.
Відчуває потребу в її рятівній силі, але, водночас… ледь витримує її «надлишковість» в сучасному світі! Саме така антитеза постає у двох сусідніх творах першого розділу. Авторка пише: «У цьому світі забагато любові» (Три речі); «Любов не має сенсу. Бо любов не може старіти як людина. Любов вічна. Напевне, єдине, що є вічне тут, на цій страшній землі» (Родимка).
Таня Малярчук роздумує про безсмертя та форми його існування в нашому житті. Для неї безсмертя – в народженні дітей. Авторка обстоює думку, що діти – це своєрідне продовження своїх батьків, їх жива пам’ять та спадщина їхніх вірувань, переконань та думок. Малярчук вірить в їхню душевну чистоту та благородність. Вона поєднує три поняття і робить їх нерозривно пов’язаними: діти – любов – безсмертя.
«Ти будеш пам’ятати моє життя, я тобі все розповіла. Це і є безсмертя» (Біс голоду).
«…і я зрозуміла, що насправді ніхто не вмирає остаточно» (Смерть, якої нема).
«Бо діти на те й діти, щоб їх любити незалежно від того, чи заслужили вони на любов» (Сім’я).
«Усі дорослі люди зіпсуті, а серед дітей нормальні ще де-не-де зустрічаються» (Гаражик).
У третьому розділі «Батарея Муравйова» Тетяна Малярчук шукає відповідей до ще багатьох важливих запитань. Всі її безцінні думки обрамлені текстом та описами сцен зі звичайного життя пострадянської дитини. Вона розповідає про буденні сцени її дитинства та, водночас, прагне донести високі філософські ідеї. «Багато думаю, але чомусь не маю своєї думки. Не вмію оцінювати, що відбувається зі мною і з людьми, яких я знаю» (Біс голоду). Вона пише про природу і її стосунки з людиною, а точніше, про «їхню несумісність»: «…люди, навіщо ви обгортаєте землю панциром, якщо і вам доведеться рано чи пізно у неї повертатися?!» (Перша вода).
Попри те, що книга читається досить легко та невимушено, вона спонукає задуматися над багатьма важливими речами, досить часто філософськими. Та напевно, саме у такій формі варто нагадувати людям про найдорожче. Закликати їх вчитися цінувати чесність, щирість стосунків та правду. Та, говорячи словами самої авторки, «обирати між справжнім та несправжнім».
