Нещодавно одна болгарська письменниця (дуже підтримує Україну й засуджує російську агресію) написала мені, що не розуміє, за що українці знесли пам’ятник Булгакову. Мовляв, це ж письменник, він видатний культурний діяч, а проти України воює путін, а не російська культура.
Спочатку я почав пояснювати, що пам’ятника ще не знесли, і зносити ніхто не збирається, просто його перенесуть у менш публічне місце, бо якось дивно в центрі столиці вшановувати того, хто ненавидів українців. Так, він народився у Києві, але це не робить його ні українцем, ні українським письменником. І його писання — не частина української літератури, як і сам Михаїл не представник української культури.
А якщо говорити про сьогодення, то носії культури Пушкіна, Достоєвського, Булгакова й Ахматової (так, вона родом з Києва) свою культуру українцям несуть танками й ракетами. І вже саме це нівелює усі цінності їхньої культури (якщо вони там є).
Мої благенькі спроби щось довести не мали успіху, тож зрештою я спитав: скільки в Болгарії пам’ятників турецьким письменникам? Бо як я зміг встановити — жодного.
Звичайно, з’ясувалося, що єто другоє. Болгарія, бачте, була частиною Османської імперії давно. На той час, бачте, в тій імперії не було світської літератури. І — головне: османи були окупантами й гнобителями.
Згоден, 35 років з часу відновлення незалежності — не так багато на перший погляд. Але й не мало.
Довелося болгарській письменниці прочитати-прописати коротеньку лекцію про турецьку літературу та її світських представників. Болгарська письменниця здивовано дізналася десятки нових для себе імен письменників османської доби.
І довелося спитати: а хто зараз росіяни стосовно України та українців? Не гнобителі й не окупанти?
І довелося нагадати: Болгарія у кінці ХХ ст. змушувала своїх громадян турецької національності змінювати імена з турецьких на болгарські та забороняла користуватися турецькою мовою у всіх сферах. А хто відмовлявся — заарештовували, судили, або просто виганяли за межі країни.
І ніхто за це досі не відповів, і ніхто навіть не перепросив і не заявив, що сучасна демократична Болгарія шкодує про такі дії.
Разом з тим в Україні ні раніше, ні зараз — під час страшної війни, розпаленої росією, росіянами і їхнім божевільним очільником — ніхто не змушує Іванових ставати Іванченками, ніхто не контролює, якою мовою батьки говорять з дітьми, ніхто не виганяє любителів булгаковщини з України. І вони самі чомусь не їдуть. Парадокс.
Ми просто приберемо з центру Києва автора блазенських побрехеньок про «кота і кита». Як на мене — це надзвичайно м’яко. Перешукайте всі історичні свідчення — ніде ви не знайдете такого м’якого, якщо не сказати — ніжного ставлення до окупантів і їхньої культури, як в Україні.
Болгарська письменниця сказала, що від українців вона чекала духовної вищості. А ми виявилися не настільки вищими, як їй хотілося.
Що ж… Чомусь ніхто в світі не тільки не вимагає, а навіть не чекає духовної вищості від тих, хто почав цю війну, хто кидає бомби на пологові будинки й ракети на дитячі лікарні. Ніхто не закликає до духовної вищості російських солдатів, які канцелярськими ножами каструють українських військовополонених. Уже давно на росіян навіть не накладають санкцій за ракетні удари по теплових станціях і евакуаційних поїздах. Їм можна все.
Українцям можна тільки надягнути білі рукавички й смиренно здохнути. Тоді всі болгарські письменниці будуть задоволені.
* * *
1994 року, під час війни в Боснії, австрійський політик Гуґо Шановскі написав вірш:
Якби боснійці
були дельфінами,
захисники тварин зробили б все,
аби від вбивства їх порятувати.
Якби боснійці
були морськими черепахами,
оборонці розмаїття видів вперто
боролися б за їхнє виживання.
Якби були боснійці хоч китами,
що викидаються чомусь на берег,
у світі вал здійнявся б допомоги.
<…>
Та позаяк боснійці — лиш боснійці,
всі можновладці світу
день за днем вмивають руки — ми не винні!
Зараз у ролі цих боснійців — українці. Заради справедливості треба сказати, що Україні допомагають значно більше, ніж у 1990-х допомагали Боснії та Хорватії. Та на рішучі кроки задля покарання агресора ніхто не зважується. І навряд чи зважиться.
Володимир Криницький
