* * *
Мої прадід і прабаба трималися за повітря,
бо землі під ногами вже не було.
Усе, що залишилося в руках, —
пахощі сухого збіжжя
і крик у крові роду.
Коли вони йшли,
з поля здіймався попіл.
Сонце заходило низько,
наче довгий погляд предків
крізь простір, де зникають хати.
Переживши це,
вони рушили звідти так,
ніби під ногами не земля, а спогад,
порох, що сипався з пам’яті,
коли хтось промовляв назви сіл.
Я слухаю їхню дорогу.
У ній тихий гуркіт порожніх комор,
порожніх ночей, порожніх жмень.
Цей звук не зникає десятиліттями.
Він проростає в мені,
як тінь старого зерна,
що пережило холод.
Мої батьки вже з’явилися у світі,
де той ґрунт був лише історією —
не оксамит навесні,
а тінь, що хитається з боку в бік
разом із життям.
В дитинстві батьки не бачили тих полів,
де мої прабаби й прадіди
орали землю.
Їх прогнали зсередини
вогненні роки.
Викрадене покоління.
Я народилась між мовчання
із відрізаним від коріння серцем.
Я стала інакшою,
ніж мала вирости,
як дерево, що проросло у торфі,
хоч мало стояти на родючому просторі.
І все одно звучить та давня кров —
вона шукає своє поле,
торкається вітру,
слухає, як зерно дихає під землею,
але не знає, куди вертатися.
Я пишу їхній шлях,
бо він не завершився.
Він проходить крізь мене
і шукає місце,
де можна впасти в землю
і прорости хоч одним корінчиком.
Я знайшла оптимальне визначення життя.
Це відгук метелика на дотик
вогню до крил.
На стику усвідомлення,
що контакт руйнує
його ніжне тіло
і водночас дає
досвід пекучого тепла,
народжується
небезпечна штука —
справжнє життя.
А потім уникання вогню.
Політ між джерелами світла.
Пошкоджене тіло
вчиться триматися в повітрі
і пам’ятає пік життя
між довгими лініями
обережності.
ЩЕДРІВКА ВІЙНИ
Радуйся, господарю,
в тебе кнопка
“Підтвердити”.
Бо рука твоя —
міра точна,
донат твій
проростає захистом.
Ми прийшли
величати,
бо в кого рука
відкривається,
на тому світ
тримається.
Хвалимо тебе
за надмірно дане:
дав більше, ніж
обіцяв дати,
переводиш
на броню,
дрони,
такмед.
Хай примножиться
дім твій
сигналом,
тишею без тривог,
ранками без утрат.
Хай картка твоя
не знає відмови,
хай палець твій
не тремтить,
хай донат твій
летить ластівкою.
Ми прийшли
тебе величати,
бо в кого рука
відкривається,
на тому світ
тримається.
Я говорю до тиші,
і там нема судді,
нема вуха для молитви,
є тільки коріння,
що тримає світ.
Чи знаєш ти, звідки виростає
темрява
і чому світло
поводиться саме так?
Я не шукаю
стовпи творіння,
бо вони давно стали
частиною мене.
Я пишу, щоб залишати
знаки.
Не сліди болю,
не шрами втрат,
а мапу тих країв,
куди прийшла
після довгих мандрів.
Хай слова ляжуть так,
як падає зі скелі вода:
просто,
прямо,
без коливань.
Я дарую цьому світові
свою ясність,
золото, яке винесла
із глибини,
де багато хто пропадає.
Я піднімаюсь
і залишаю сліди,
що світяться,
наче зорі,
коштовні стовпи,
водоспади світу.
На язику трохи
смакує мороз,
наче спроба
промовити слово
без сумніву в серці.
У перших числах зими
тиша стоїть насторожено,
затамувало
місто тривожний подих,
і чекає, коли повітря
зміниться.
У мене відчуття застібки,
яку не вдається
зсунути вниз —
наче світ готує знак,
тримаючись на самому
краєчку зими.
Очікування в ці дні —
пульс,
бо всередині скипає щось,
що змінить густину
світу.
І я вдихаю тишу,
тримаючи її
на кінчиках пальців.
Знаки горять у моїх руках
в хатині, над дахом якої
ніч дзвенить полум’яна.
Я кладу камінці
один за одним,
і відчуваю вагу кожного:
страждання,
радість,
страх —
усі разом.
Ці камінці я винесла з вогню
всередині себе,
і тепер вони лежать
переді мною,
якимось дивом живі.
І більше не ховаються
поміж тіней кімнати
в хатині,
навколо якої
гнітючий і неясний
туман повільно повзе
до лісу
і відступає
від серця сум.
Я питаю, хто тут
адмініструє реальність,
але зв’язок сьогодні
поганий.
Записую день до пам’яті неба,
видаляю зайве,
зберігаю зміни:
життя вранці
запустилося тихо,
без сповіщень.
Просто тицьнула
кнопку дихання —
і все пішло собі саме.
Я йду між рядками
цього дня,
між прихованими хештегами —
кава, світло, тривога, поезія —
і світ обережно
перескладається під кроки,
наче чекав на мене,
наче я — його оновлення,
наче достатньо того,
що я з’явилася онлайн.
ЗУСТРІЧ ІЗ ЖИТТЯМ
І нині ти стоїш,
і зима відступає на півкроку.
Сніг тане,
відкриваючи правду —
гостру, як ніж.
Світ пропливає повз,
наче великий кит,
повільно і незбагненно,
не зважаючи на тебе.
Ані благань,
ані докорів.
Ти простягнув руку,
щоб бавитися
з його китеням,
щоб ласувати
його теплим м’ясом,
але він просто проплив далі,
такий само
невідомий,
непізнаний,
як і до зустрічі з тобою.
І нині ти стоїш.
Про авторку
Христина Воронина — поетка, перекладачка і редакторка. Народилася в Харкові в 1983 році, закінчила Харківський університет ім. Каразіна за спеціальністю «українська мова та література». Друкувалася у виданнях «Березіль», «Дзвін», «Кур’єр Кривбасу», «Євшан», «Atokios Stotys» (Литва). Поезія перекладена естонською та литовською мовами.
