Харків культурний, різдвяно-новорічний

Різдво у прифронтовому Харкові цього року видалося по-справжньому зимовим: сніжок, морозець. Де-не-де стоять вбрані ялинки — але скромні, як гімназистки, адже до лінії бойового зіткнення з росіянами звідси приблизно 40 кілометрів.

Харків, куди цього разу доля привела мене всього на один святковий день, — чистий і охайний. У центральних будівлях помітно чимало вибитих вибухами вікон, але вони закриті фанерою чи деревостружковими плитами. Навіть монументальний Держпром зіяє такими дерев’яними щитами. І, звісно, немає жодного живого вікна в обладміністрації — її бомбардували неодноразово. «Макдональдс» на вулиці Бекетова теж стоїть із фанерними вікнами, зачинений. Деякі будівлі, втім, маскують свої рани плакатами на кшталт «Харків — світова столиця свободи». Або ж на дерев’яній вітрині біля Дзеркального фонтану написали вірш Вікторії Амеліної — поетеси, яка загинула від російської ракети в Краматорську.

На площі Свободи, на вулиці Сумській ретельно працюють снігоприбирачі, двірники в муніципальній уніформі. Водночас снігом укутаний, як хутром, оригінальний пам’ятник Володимиру Вернадському в саду ім. Шевченка: вчений ніби зійшов із купюри в тисячу гривень і… готує борщ, а поруч стрибає його песик.

Людей на вулицях небагато, зате в метро пасажирів — повні вагони. Можливо, через те, що інтервал між поїздами чималий як для мене, киянина, — 7-8 хвилин. А ще, мабуть, тому, що проїзд безкоштовний — як і у всьому міському транспорті Харкова. На деяких станціях — вернісажі дитячих малюнків. Під егідою мера Ігоря Терехова напередодні свят проводили конкурс, а метрополітен став майданчиком для залучення масового глядача.

Ще одна прифронтова особливість — тут немає регулярних відключень світла. Лише екстрені, після ворожих прильотів. На запитання, де подивитися графік вимкнень, харків’яни показують на небо: мовляв, це залежить від Бога або від російських КАБів.

Культурні заклади Харкова, втім, самовіддано працюють попри все. Я побував у галереї імені Генріха Семирадського на нещодавно відкритому вернісажі «Теплиця» (триватиме до 17 січня) і у філармонії — на виставі за музикою Антоніо Вівальді. Галерею показувала глядачам Марина Конєва — кураторка цього виставкового проєкту, скомпонованого з чималої колекції родини Гриньових. Ідея виставки якраз і римується з тими деревостружковими вікнами, яких нині так багато в Харкові. І виникла, за словами Марини Конєвої, під гуркіт російських атак на енергетичну інфраструктуру. Теплиця рятує тендітні рослини від холодів і снігів, однак її скляна конструкція вкрай крихка. Тож вернісаж промовляє про нашу потребу в захисті, у взаємному обміні турботою і теплом.

Ми побачили тут цікаві роботи — від класиків авангарду ХХ століття до художників, які нині живуть у Харкові. Експонуються всесвітньо відомі Василь Єрмілов і Марія Примаченко, сучасні класики Олександр Бабак, Станіслав Волязловський, Дмитро Дульфан. І, можливо, поки що менш знані — як харківська мисткиня родом з Луганська Оксана Солоп, яка творить статуетки із соняшникового насіння.

А ввечері того ж 25 грудня я пішов у філармонію на виставу «Пори року». Повний зал, аншлаг. Попри воєнні пертурбації очевидно: харківська публіка жадає мистецтва. На випадок повітряної тривоги будівля має глибокий підвал, тож бігти далеко глядачам не доведеться. Зазвичай там гардероб, але наразі одяг не приймають. У залі не опалюється: сидимо в пуховиках і пальтах. Атмосфера зігрівається сценічним дійством.

Культурний шок: на сцені — жодної скрипки, якими уславився в «Порах року» Вівальді. Скрипкові партії перекладено на вокал. Академічний хор Харківської філармонії, яким диригує заслужена артистка України Тетяна Герасимчук, тримає в руках електронні планшети з партитурами й співає музику венеціанця. Згори хористів делікатно підтримує філармонійний орган. За клавіатурою-мануалом, серед блискучих труб, вивищується під стелею заслужений артист України Станіслав Калінін.

Загальну режисуру вистави здійснив Костянтин Пономарьов. Він відомий як фешн-дизайнер, і суміжний фах, вочевидь, дозволяє дивитися на сцену розкуто. Режисер вмикає снігову гармату під склепінням філармонії й притрушує паперовим «снігом» перші ряди перелякано-зраділих глядачів. Так він фігурально ілюструє відповідну пору року у фінальній частині циклу — «Зимі». А коли після «снігу» зі сцени зазвучали дитячі голоси, це теж було несподівано й водночас радісно. Вокальний ансамбль «Сонячні промінці» Харківського музичного ліцею виконав «Щедрик», нагадавши, що класична зима в Україні — це не лише ковзанки й різдвяні пряники, а й завжди Микола Леонтович.

Такого синтезу мистецтв навколо Вівальді ще не робив ніхто. Не раз під час вистави глядачі не лише аплодували, а й згадували традиції Леся Курбаса, які 100 років тому культивувалися саме тут, у Харкові. Це місто мистецького авангарду — художнього, літературного, театрального. І знову на сучасній сцені з чергового класика струсили нафталін. Класика доречна завжди, тому її так охоче переосмислюють мистецькі експериментатори. І навіть найсміливіші експерименти нікого не лякають, коли є реальні кошмари російського вторгнення.

Звертає на себе увагу й організаційний момент. У філармонійному проєкті виступили митці різних інституцій — філармонії, Будинку органної і камерної музики, театру «Березіль», музичного ліцею. Знаємо: чимало артистів із прифронтового Харкова роз’їхалися по закордонах. Але ті, хто залишилися, певно, особливо цінують спільні проєкти.

На жаль, я не встиг відвідати напередодні 24 грудня лекцію «Святвечір у традиції українців» професора культурології Харківського політехнічного інституту Михайла Красікова. Що ж, як писав у вірші «Мадонна-стюардеса» Іван Драч, у кожного — своє Різдво. Цього разу було в мене воно у Харкові аж ніяк не депресивнe. Завдяки мистецтву, здавалося, Боже світло проходило навіть крізь фанерні вікна. А зараз такий час, коли вчишся по-справжньому цінувати будь-яку мить радості. На Різдво було тихо, але вже наступного ранку десь о 4-ій годині пролунала повітряна тривога. Не дають російські потвори спокою Харкову. Але їм тут не світить нічого.

Ігор Кручик

Фото автора