Якщо добрий сусід хоче завітати до вас, він попередньо подзвонить або принаймні постукає у двері. Агресор — ніколи. Ця книжка саме про це — про вторгнення без попередження, про те, як жили українці (й деякі живуть досі) під чоботом окупанта.
Коли не стукають у двері. 25 історій про російську окупацію. Київ, ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», 2024.
У книзі опубліковано 25 документальних історій із життя українців, які діляться своїм травматичним досвідом буття під російськими загарбниками. Географія розповідей широка: Запоріжжя, Київщина, Луганщина, Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина. Діляться свідченнями з окупованої України люди різні за віком, досвідом, професією. Кожна історія з цієї збірки по-своєму вражає. Кожна — індивідуальна, звісно, але усім нам, українцям, війна дає спільний досвід, який проступає в будь-якій описуваній ситуації.
Євген Шляхтін з міста Стаханова Луганської області колись працював у місцевому самоврядуванні. Як ми знаємо, це місто було окуповано ще задовго до повномасштабного вторгнення, про що свідчать також його спогади. «9 травня 2014 року запам’яталося мені на все життя: мене могли зарізати». На той час третина міськради підтримувала сепаратистів і лише 10% депутатів залишалися вірними українській присязі. Євген потрапив у полон до «зелених чоловічків» (тобто росіян — але попервах ще росія не визнавала прямого вторгнення). Він тоді провів понад місяць у полоні — у гаражі, серед бруду й страху, — і називає день визволення своїм другим народженням.
Повномасштабне вторгнення лише примножило подібні історії. Але воно було ще попереду. У книжці люди описують, як бачили танки з літерами «Z» на своїх подвір’ях, як ракети з літаків поціляли у їхні у подвір’я. Згадують допити, катування, зникнення без вісти, блекаути, евакуації. Все це — злочини не лише проти конкретних людей, а й проти самої людяності.
Володимир Домбровський з міста Скадовська Херсонської області — студент, повномасштабне вторгнення зустрів у гуртожитку. Його подружка відповідала на ранковий телефонний дзвінок і заплакала: їй дзвонила мама й повідомила, що росіяни розбомбили рідне село… Потім рахунок розтрощених росіянами наших сіл і міст піде на сотні. Домбровський висловлюється наївно, але узагальнююче для всіх, мабуть, хто побував у подібних ситуаціях: «Жити в умовах окупації страшно. Дуже страшно. І той жах не просто передати словами».
І ще одна його думка: «Я пережив багато але не можу сказати, що пишаюся тим яким став після цього страшного досвіду. Я став …. недовірливим до людей, бо бачив тих, які стали на сторону окупантів».
Учителька з Бердянська Тетяна Черепанова на початку березня 2022 року у рідному й вже окупованому місті розклеювала листівки. «Друкуємо 25 листівок із російськими втратами за перший тиждень і закликом здатися». Як ми знаємо, навіть через чотири роки по тому мільйонні втрати людей і мільярдні — грошей аж ніяк не вплинули на свідомість окупантів.
Ірина Іванова бачила рашистів, відчувала їхнє дихання тричі: в Євпаторії, в Донецьку і в Ізюмі. У неї зустрічаємо відчай, гіркі докори державі й місцевій владі: «Наша влада нас покинула. Ми, ізюмці, проклинаємо її всі разом… Була — і нема тоді, як вона дуже потрібна». Ворог теж думав, що влади в Україні немає, але виявилося — є. Зробити її міцнішою можемо тільки ми — і ніхто більше.
Ті біженці, хто зараз опиняється в Європі — в Польщі, Литві, Естонії — психологічно відчувають, що там влада сильна і здатна їх захистити. Хоча до росіян звідти ближче, ніж від Харкова, скажімо. Може, й здатна, — а може й ні. Бо війна ще не перевіряла на міць сили європейських не надто чисельних армій — на відміну від нашої.
Марія Рудницька родом з Миколаївщини, із селища Шевченкове. Вона побачила війну, визирнувши зі свого будинку у двір: «Колона танків їхала на Миколаїв. Було важко зрозуміти, чиї то танки. Аж поки на останньому я не побачила російський стяг». Перші три тижні повномасштабного вторгнення ночували в підвалі, ховаючись від обстрілів. «росіяни нищили все. в селі більше не було лікарні, бо поруч ударив «смерч». Більше не було аптеки, бо в центр прилетіла авіабомба. Не було вже і заводу з виготовлення харчових напівфабрикатів, бо туди влучила С-300. З кожним днем я ставала більш агресивною, бо не могла протидіяти».
Тато Марії служить у Збройних Силах України. Завдяки йому й таким, як він, село Шевченкове невдовзі визволили. «Зі сльозами на очах я поверталася в рідне село 23 листопада 2022 року, — згадує Марія Рудницька. — По всій Україні — блекаут. Поки немає світла, але вирішила пройтися вуличками села. Кожен другий будинок зруйновано. Болить серце»…
Сабіна Ібрагімова із села Суворовки на Херсонщині — теж студентка. Пригадує виживання у перші дні окупації: «сільський підвал з павуками: запаси консервації, сітки з картоплею та цибулею, запах гнилої картоплі, молитва сусідки… Життя закінчилось — почалося виживання. Вісім днів не було зв’язку. Які тільки думки не закрадалися: може, десь в Україні скинули ядерку?».
Її історія окупації завершується моментом свободи — на першому українському блокпості, коли бачить українського військового: «Його камуфляж поглинає мої сльози… йому приємно, але він не здивований. Кожного дня на нього кидаються по 10 таких самих Сабін».
Анастасія Козак з Херсону теж описує нестерпну дорогу крізь російські блокпости, й нарешті — культурний шок під час прибуття потягом у Хмельницький: «Стояла біля вокзалу і плакала, дивлячись на вікна будинків. Вони могли вмикати світло! Абсолютно вільно! У Херсоні я вмикала світло лише в туалеті. Перед цим щільно зашторювала вікна, клеїла папірець на двірне вічко…» Для неї світло — символ того, що в окупації було немислимим.
Світломаскування — сумна практика, військовий захід. Але ще не найгірше з того, до чого українців примушують окупанти. Це метафора страху, який накриває цілі міста. А після втечі з окупації залишаються ще інші сутінки — наприклад, розлука з близькими. Анастасія Козак сумує: «Мої друзі розкидані по всьому світу: Польща, Чехія, Литва, Америка. Підтримуємо зв’язок лише в телефонному режимі. А так хочеться зібратися, як раніше, та просто поговорити».
росія забирає в нас найнеобхідніше. У кого — що: мову, майно, радість спілкування з друзями, свободу. Здоров’я й життя. Ці спогади реальних людей — 25 свідчень — голоси болю, які прориваються до нас крізь отой горезвісний «туман війни». Вони фіксують те, що ще вчора здавалося немислимим, і водночас стають документами — доказами злочину росіян проти людяності. Ми живемо із травмами — кожен зі своїми. Але й бачити чужі — просто необхідно.
«Коли не стукають у двері» — це книга, яка стукає до нас — в наші серця, у історичну пам’ять. І в двері Гаазького трибуналу, коли б він не відбувся. Бо таки має статися.
Ігор Кручик
Фото: dostyp.com.ua; forpost.media.
