Над нашим світом і під нашим світом
Є ще світи великі і малі.
Туди ми долітаєм тільки світлом
І музикою темною землі.
Дмитро Павличко. Таємниця твого обличчя. 1979.
Випадковостями переповнене життя, тільки всі вони невипадкові й несуть нас через дні, роки, сни, думки, події. І створюється ними невидима сіть, в якій ми творимо… Сіть Індри… Нема нічого випадкового.
У ті роки Київ жив активним літературним життям, було дуже багато цікавих поетів, серед них я виділяла Павличка.
Я знала напам’ять безліч його поезій, вони були моєю таємною академією слова. Той проміжок часу, коли їхала на роботу і поверталася додому, був тільки мій, особистісний, – у переповненому в ці пікові години автобусі, в затісненому вагоні метро я в якомусь іншому відстороненому вимірі подумки промовляла його вірші, оранжируючи їх по своєму, виспівуючи їх і складала свої… тоді між малярством і архітектурою вибрала архітектуру, а поезія була моєю невидимою роботою – я вчилася писати і Він був моїм невидимим вчителем…
Поезія «Туга» (1979) не має посвяти, але я знаю обставини, які стали поштовхом до її написання. Невипадкові випадковості… Одного дня навесні, йдучи Володимирською, зустріла Павличка і тому зраділа, бо напередодні бачила дивний сон: впевнено злітає літак, його пілотує Павличко, я дивлюся в ілюмінатор і радію, літак набирає висоту, але раптово стрімко йде в піке. Я біжу до літака, заглядаю – живий! … і оцей сон розказую Павличкові, запитую: Щось сталося? – відповів, що його сьогодні зняли з редакторства “Всесвітом”, часопису, єдиного такого тоді в Есересері, який очолював уже як вісім років, випуски номерів якого ми чекали, який розкуповували, який мав багато підписників… який знайомив нас із класичною і сучасною світовою літературою… який зібрав унікальних майстрів перекладу, який… Пам’ятаю, якою резонансною подією стала публікація «Людини-коробки» Кобо Абе у перекладі Івана Дзюба, доктора фізико-математичних наук , знавця багатьох мов, серед яких європейські, скандинавські мови, хінді, японська… За якийсь час роман вийшов і в російському перекладі, я почала читати, але порівняно з українською версією він не мав ні тієї енергії слова, ні тієї емоційної напруги, складалося враження, що перекладений був поспіхом і з підрядника…
Так ось до чого цей дивний сон! Сни — загадкова річ, і цей, розказаний мною, уявою поета став поезією «Туга».
ТУГА
Ця жінка жде мене. Вона стоїть
На хмарі позолоченого листя
Під кожним явором. Вона чекає
Мене опівночі на площах міст.
Вона по водах весняних, розлитих
Поміж хатами, йде навстріч мені.
В ілюмінатор літака мого
Злітаючого — дивиться знадвору.
Ніщо так не відлякує мене,
Як усміх скорбний на її обличчі,
Ніщо так не приваблює, як зір
Її очей жорстоких, у котрому
Я запримітив ласки пломінець,
Глибинний зблиск не смутку, а любові.
1979
Познайомилися ж ми трохи раніше в Одесі. Тоді я проектувала для санаторію ім. Чкалова клуб-їдальню (це було дуже відповідальне замовлення, адже санаторій належав 4-ому Управлінню – Упру, як ми казали) й мала узгодити технічний проект з адміністрацією санаторію; з його директором, як виявилось згодом, – крутим і доволі брутальним чоловіком, якого і боялися, і поважали, а я мала зустрітися з ним уперше. Відрядження планувалося коротким – вранці по приїзді доповідаю, узгоджую, а ввечері – на потяг, додому. На мене вже чекали. Розставляю свої планшети перед товариством, доповідаю. Спокійно, впевнено – проект був хороший, красиво поданий (я це вмію). Завершила доповідь і раптом директор криком почав викладати свої претензії і нові додаткові вимоги до проекту. Коли завершив свою крик-промову, я сказала, що всі ці вимоги можна зараз спокійно обговорити й врахувати, але якщо зі мною і далі будуть в такому тоні розмовляти, то я складаю планшети (тут окремо варто зазначити, що всі креслення тоді виконувались вручну і тому мали авторський почерк, вони могли би бути окремим видом мистецтва самі по собі, а зараз – вісити в музеях) і повертаюсь до Київа, де буду чекати офіційного Завдання на доопрацювання проекту з урахуванням додаткових умов. Присутні співробітники санаторію заніміли – потім вони сказали мені, що то його звичайна манера так розмовляти, вони звикли до цього і вже навіть не помічають його брутальності, він – гарний господарник, але, сміються, ви його, мабуть, таки змінили – він уже не кричить на нас…
За якісь секунди раптової тиші, директор вибачився, спитав, скільки мені потрібно часу на доопрацювання, тут же зателефонував до інституту і попросив продовжити моє відрядження на кілька днів. Мені виділили окремий номер в будиночку, поставили на харчування, закріпили за мною місце в їдальні, знайшли мені креслярську дошку, всяке необхідне приладдя і я працювала, відволікаючись тільки на столовування в чітко визначених часових межах. Готували там розкішно, – це був закритий санаторій для партійних ветеранів і привладних босів усіляких управлінських структур; я почувалася чужинкою серед цієї замкнутої в собі публіки, та байдуже… На всіх столах по центру стояли великі красиво зібрані букети. От і добре, думала я, мене ніхто не бачить, стіл був біля вікна, зате я можу бачити всю залу…
На третій чи четвертий день (вже не пам’ятаю) мого “ув’язнення”, за сніданком, звично зависаю в своєму просторі – мовчкома «читаю» вірші Павличкові, піднімаю очі й тут же ховаюсь за букетом – за сусіднім столом сидить Павличко! Я знітилась, зашарілася – прокручувати в голові його вірші, а тут він навпроти… якби такий збіг описала в оповіданні, сказали б фантазую, але це правда… Я вже закінчувала снідання, тож швидко поспішила до свого будиночку на роботу. В обід і на вечерю за столом Його не було.
Увечері, повертаючись з прогулянки до моря, на стежці перестрілася з Павличком. Це було так несподівано, що мимоволі сказала: Добрий вечір, Дмитре Васильовичу! –Заглиблений у себе, він механічно привітався і спитав: Ми знайомі? – Ні, але я Вас знаю. – Це ви уранці сховалися за букетом? – ствердно спитав і від очевидності відповіді ми засміялися. – Як ви опинилися серед цих відпочивальників? (мав на увазі, що всі вони були партійними посадовцями солідного віку, а я ну ніяк не схожа на заслуженого ветерана –невисока, худенька, з довгою косою, викладеною вінком, я виглядала дівчиськом). Відповідаю, що я архітектор, і тут доопрацьовую проект на ходу. На те він сказав, що інкогніто в Одесі, приїхав лікувати очі у Філатова й не хоче, щоб письменницька братія знала про його перебування тут, а поселився в цьому санаторії, бо він близько до клінікі. Цього вечора ми блукали алеями, розмовляли про різне й про поезію теж. Я зізналася, що знаю багато його поезій напам’ять. – Ви теж пишете? – Так. – Принесете мені в редакцію, подзвоните, домовимося. Я подарую вам свою збірку «Таємниця твого обличчя», жаль, зараз її зі мною нема, – я їхав сюди, не збираючись зустрічатися з поетами… Зате я покажу вам диво – сім’ю лисиць, що живуть тут, на території санаторію, та зараз вже пізно, треба трохи раніше. Домовилися на завтрашній вечір зустрітися.
Наступого дня, коли вже спустів пляж й настала легка сутінь, ми тихо стояли над урвищем – унизу був пляж з охороною – для відпочивальників і відгороджений від нього високою сіткою пляж для співробітників, а я по тимчасовому статусу тепер до них належала. Чекали. І ось ледь видною в траві стежиною десь посередині крутого схилу обережна лисиця вивела своїх лисенят на прогулянку – це справді було диво… Через день я вже їхала до Києва; потім ще не раз приїду до Одеси з наступними узгодженнями, авторським наглядом при будівництві… а тоді підганяла час до зустрічі в редакції журналу.
І от я вже в приймальні редакції чекаю, коли секретарка покличе мене пройти в кабінет. Зайшов на вигляд молодий франтовий чоловік (а було йому вже десь за 50, потім зрозуміла) і попросив дозволу сісти поряд. – Ви теж до Нього? – Так. – Я – Микола Лукаш. Відповіла, познайомились, потиснули руки одне одному. Щось було в ньому таке, що розмовляти-базікати не йшло – просто достатньо сидіти поряд… потім у Маріїнському парку я швидкоруч, поки не звіялось те щось дивне в душі, замалюю у блокнотику це мовчання, що ніби огорнуло нас, поки чекали коли когось покличуть, його намалювала з важкими великими крилами, а себе – з метеликом на очах). Випадковість тільки починала своє магічне кружляння, як обірвалося – мене запросили до кабінету. Більше з Миколою Лукашем видимі шляхи не перетиналися, лише на сторінках його немислимих перекладів… міг бути геніальним поетом, став геніальним перекладачем…
Дмитро Васильович, час якого був розписаний по хвилинах, подарував мені збірку “Таємниця твого обличчя”. Показуйте свої вірші, – сказав. – Я їх не принесла, – сором’язливо відповіла. – Принесете, десь за тиждень, подзвоніть, – мовив лагідно…
Я ще раз прийшла у «Всесвіт» зі своїми віршами, отримала слушні поради і добрі слова. «Готуйте збірку», – сказав. Але я більше не прийшла, чому? – і зараз не можу пояснити, – можливо, я не була впевнена в пошуках себе в поезії, і взагалі тоді була заглиблена в архітектуру… проте, я отримала хрещення і працювала… Час од часу ми коротко перетиналися то у Будинку архітектора, де збирався Народний Рух, то у Будинку письменника, то в музеях, – віталися… Водив нас випадок своїми лабіринтами видимими і невидимими – в одному,буденному, ми були знайомими і на Ви, але в іншому, безтілесному, ментальному панувало Слово… там найменші порухи душі, відлунюються, переплітаються, стають поезією… там творяться нові світи, інші реальності… й Мисленне поле квітує о всякій порі…
… у поетів свої дороги
невидимі
лабіринтом єгипетським скручені
водночас у трьох світах –
на землі під землею над нею…
***
потаємним зором я бачу тебе на вулицях міста
і несвідомо обчислюю місце нашої зустрічі
ти розгублено тиснеш мою сполотнілу руку
я запізно вбираю промені спалахнулого серця
і гусну
зчорнілим маком
у скам’янілому просторі
***
здалеку бачу тебе
позаду лишаю тіло
лечу світлом
лечу думкою
лечу посмішкою
***
о не підходь
нестямна я
то у мені пробуджується Етна
й правічний пульс в артеріях життя
знов змінює мене
знов лава
я
***
ти мене не побачиш
у хмарі пройду
тихо сонцем ласкавим
осіннім
лише серце тобі на радість й біду
підпалю
вечоровим промінням
***
сьогодні вечір належить тобі
сиджу за столом
відклала папери
дивлюсь у вікно
і думаю про тебе
***
я
палаюча крапка Всесвіту
закодована невмирущим геном
випромінюю хвилі навкола
до тої
до тої котра поруч з Тобою –
подаруй йому
подаруй йому
подаруй ромени
йому ромени
подаруй ромени
ромени
ромени
щоби принишклий у стеблах вітер
зворушив у глибинах забутих літер
прадавнє
печальне
моє ім’я
М А Р ІЯ
подаруй йому
подаруй йому
подаруй ромени
йому ромени
подаруй ромени
ромени
ромени
***
вже легкий прозорий туман
огортає дніпровий стан
Осінь палить щорічні вогні
дні без тебе гортає в мені
пропонуючи – дай спалю
нащо носиш ти стільки жалю
усміхаюся – це не страждання
це магічні кола чекання
***
я знову дичина
і на мене чатує мисливець
він вловить мене
моє серце
цим поглядом тихим
***
обличчя закоханих
подібні до розквітлих лілей
на затіненім лататті
я уникаю зустрічі
боюся побачить
твоє
вже одквітле
обличчя
***
невпинна й невблаганна лава
цей погляд твій
у глибині
знеможена я застигаю
як той метелик у бурштині
цю мить збагнула
і не знаю
звідкіль та сила прибула
що вирвалась
і вільна я
***
далекий мій
тут пада сніг
і лисенята заховалися у нору
щовечора чекаю їх
і відчуваю снігу змову…
вони живуть в оцій горі
та хуга замела сліди
ти поряд
тане моя воля
я пригортаюсь – сніг в долонях
я озираюсь – білі хмари
в полон це місто тихо взяли
і мур підняли із століть
ти поруч був
і зник умить
***
знаю
ти не вільний прийти
та чекаю щомиті твоєї появи
стискаю століття і між рядками
зустрічаємось непомітно
а вікна
закриває завірюха біло
й біло-білий світ між нами
і білий вірш скупий
рядками
в мені сотається…
це сніг
між нами вічністю проліг
***
позбавлені можливості зустрітись
спокійно пливемо
просторами часу
в надії
на випадковість
***
довгої безсонної ночі
тіло втрачає вагомість
і опадає пелюстками
до твоїх ніжних долонь
шаленіють стривожені пальці
і зникає безмежна відстань
між нами світами далекими
папороть квітне –
пристрасть
***
я шукаю тебе
у холодному зимовому просторі
вдень і вночі
розростаюсь
уночі це дається легше
втрачаю щільність
швидко поширююсь
над містами і селами
я можу розосереджуватися далі
але раптово лякаюсь
своєї прозорості та безтілесності
зусиллям скорочуюсь
до розмірів свого звичайного тіла
щільного теплого
космічний холод душі зникає
***
вийди назустріч мені
у цім предранковім тумані
стрінемось на світанні
наче дві хвилі цунамі
наче дві хвилі цунамі
в забутім всіма океані
в забутім всіма океані
наче дві хвилі цунамі
між зорями між світами
у світанковім тумані…
***
я чую вже любов
я чую крок її
і непомітною вона вже коло
чого ж бо раптом так
все уповільнилось
і рухи й голос
або ж шаліє вмить…
це сніг все полонив
і ворожить…
***
тиша – моє тіло
мовчання – нуртуюча кров
погляд – словесна злива
мовчання і тиші
між ними – любов
***
сніг не просто пада
сніг кружляє
сніг летить
а над нами водоспадом
обірвався у ту мить
коли погляди схрестились…
о ці ніжності мечі
гартували де ви силу
задвигтіли загули
снігові в мені обвали
я чекала тільки кари
а сніги річками стали
і пливуть як риби
хмари…
***
мій погляд полює на твій
і ловить його бузуспішно
та коли вони
у кружляннях всесвітом
зустрічаються неминуче
мій
що відважним звіром
долав нескінченні простори
міниться всіма барвами різнотрав’я
і застигає в пейзажах
які ти щойно побачив
***
бачу твою тінь поряд з моєю
вони йдуть містом
поки
я схиляюся над оцим листком
і креслю на ньому піктограми…
колись ми прочитаємо їх разом
гуляючи містом
як наші тіні зараз
тіні радости тіні печалі
***
серед снігу і вітру
на здивування
на зачарування
квітка пізня –
ніжність
***
мені так мало потрібно
щоби сповнитися натхненням…
у тому житті коли були молодими
сонце зігрівало море
воно пінилося рибою
зітхало вночі –
там не зустрілись…
у цьому житті
ми сиві вже мудрі
поглядами лише перетнулися
і цього мені досить
щоби писати про осінь
і білі поези про зиму
***
засніжений
скільки зим ти пройшов
весна за весною
вже не встигають дістатись
твоєї біло-білої вершини
мочазний
сивий
руйнуванню байдуже залишив плоть
оберігаєш душу
сповнену пророчим словом
і блискавицями і громом…
подібний до Говерли ти –
розкрилений і сумовитий
одночасно
***
о сивий Метре
дубе вічний
важка розпечена сльоза
затисла горло гіркота
і все тихішають слова…
що слава людська –
курявою здійнялася й опала
а Ваша поезія –
неповторна словесна мандала…
Київ, вересень 2025.
Марія Гончаренко
Чільне зображення: Марія Гончаренко. Зчорнілий мак у скам’янілому просторі. Папір, туш (фрагмент).
