* * *
дивися на мене:
я постаріла на тисячу років,
мої очі вицвіли, мов у рибини,
що давно без води.
між життям і нежиттям
така тонюсінька ниточка,
що годі її побачити,
годі її угледіти,
годі її вберегти.
ось ця чисниця — мої усмішки,
а ця чисниця — твої дотепи,
а ця чисниця — наші помилки.
пряли-пряли та не випряли.
геть пішли.
і лягли рибинами
та й без води.
ось ця лусочка — одне дитя,
а ця лусочка — друге дитя.
а ця лусочка — самота,
глибиною з небо.
гойда-гойда, кожна лусочко,
гойда-гойда, кожна ниточко,
нанизаю-протягну,
та й червоною я пройду
через смерть твою.
очі бачили, та й не вгледіли,
серце слухало, та й не вчулося.
дуби падали, коли плакала,
нитки рвалися.
гойда-гойда, кожна вієчко,
гойда-гойда, кожне серденько,
поцілую-пригорну,
та й ні мертвою, ні живою
через смерть твою
тут стою.
* * *
що ти знаєш про біль,
коли стріляють в спину,
коли ножами — в спину,
коли брехнею — в спину,
а ти стій прямо.
не руш.
не смій.
що ти знаєш про силу,
коли з любов’ю — мимо,
коли довіра — з диму
зі згарища твоїх днів.
а ти стій.
не руш.
не смій.
ось тут от шкала бека —
обіцяли ж чєловєка
зробити з руїни,
звести наново стіни
такі білі-білі,
що аж не сила очам.
а ти стоїш нерушимо,
як поставили,
як сказали.
і рани — не рани,
і болі — не болі,
і зрада — не зрада.
і слова — як вода,
коли в районі сплетіння
того, що сонячне,
тебе
у самої
себе
давно
вже
нема
* * *
на звʼязку, господи?
у нас тут проблеми в раю —
біля нашого бліндажа
від прильотів двигтить земля,
обсипаються стіни,
і крізь зуби шипить хтось,
чи ти чуєш нас?
чи ти бачиш нас?
чи тобі взагалі до нас?
у шоломі на вході
залишив свій німб
командир
і не знає тепер,
чи він все ще святий,
чи він просто в строю?
навіть ангели тут —
над лісом ворожим шугають,
в теплак дивляться,
передають координати
корегують вогонь тих,
хто війни не боїться.
а коли повертаються —
очі натомлені труть,
сваряться, спорять,
хто з них
бачив тебе останнім
говорити з тобою — марно.
вибухи глушать все,
що ти міг би сказати.
а коли все стихає, господи,
ми вслухаємося у тишу —
чи не летить щось вороже
нищити нас
райська рослинність
трохи нервує —
щодня її підживлюють
кровʼю;
птахи перелетіли далі —
мабуть, тут
занадто гучно
для гніздування
небеса — розпанахані,
рай — під обстрілами.
плоди падають раніше,
ніж встигають дозріти —
але ми все одно їх їмо —
сміємося,
сік з підборіддя витираємо
і кидаємо кісточки
в бік позицій ворожих
тож якщо ти, господи,
скинув нас із неба,
щоб покарати —
у тебе не вийшло
ми прижилися в окопах,
як обірвані паростки,
озброїлись вітром,
приручили вогонь,
назвали ворога на імʼя
і навчились його вбивати
а знаєш, господи,
ми і самі трохи
стали богами —
у якийсь із днів
багатокрилих
механічних серафимів
сотворили,
що несуть воду, їжу, ліки —
своїм,
а вогонь та погибель —
ворогам
і тепер, коли ніч
розчиняється в тепловізорі,
а день починається
із заряду батарей —
ми не молимося.
ми просто тримаємо небо
свого сектору
і якщо ти, господи,
ще десь є —
то, може, згадаєш —
ми й досі тут
ми ті, хто впали з неба твого
і не розбилися —
ми вгризлися в землю
зубами,
залізом,
руками,
і тримаємо лінію фронту
вдень та вночі
не задля раю,
не задля слави,
не задля нагород,
а задля ще одного,
хоча б ще одного
світанку
* * *
заговорив мене такою любовʼю,
що ні кулі не беруть, ані осколки не решетять,
оминають каби, фаби і ланцети,
чорнороті люди, віроломні істоти,
немилосердні боги і боги милосердні.
заговорив мене таким коханням,
що своєю стала у світі живих і у світі мертвих.
усі прокльони про мене стерті,
і забуті гріхи, і прощені образи,
і загоєні рани старі, нові і ще незавдані.
заговорив мене своєю ніжністю,
що сади ані шелестнуть, вітри не зарегочуть,
ріки не вийдуть із берегів і не вкрадуть сни мої,
одноокі фіалки прокинуться і цілуватимуть руки.
заговорив мене такою пристрастю,
що жодне око лихе не зурочить, «чортові пальці» не зберуться,
чорна кішка дорогу не перебіжить, люстро не розібʼється,
сльози не зроняться, серце не зраниться.
заговорив мене своїм світлом,
вивів із темряви,
каже: «воістину»
і цілує
* * *
обрізаною тінню
життя ковзає
по лезу війни
ритмом постійним
бій чи гроза є
канал перемкни
обираєш без вибору
йдеш наосліп
внутрішній голос веде
по шляху битому
дурість чи гордість
хто розбере?
осліплі будинки
речоточать навкруг
розірваними грудьми —
прямо у небо
ущипни
чуєш ущипни
з наших заслуг —
лишатися людьми
добро воліти
воліти добро
тримати небо
щоби там не було
горіти зсередини
палати зсередини
іскрити зсередини —
і не згорати
проростати пікселем
крізь шкіру і землю
своїм-твоїм іменем
із запеклого герцю
аж поки не народиться
із крові та плоті
дитя
безумовної
чуєш
дитя
безумовної
перемоги
* * *
що знаєш ти про саморуйнацію,
синій дзвіночку у полі пустому?
межі, кордони — чуття і раціо
на вагу травинки, крапки і коми.
у моїх долонях — ліків без ліку,
у моїх грудях — поламані ребра.
ти сповісти глухому чоловіку,
що кров’ю моєю повні всі цебра.
синій дзвіночку, тоненькії стебла,
листя зелене, як синові очі.
рухом тривожним межі я стерла —
дзвін твій ледь чутно у скроні клекоче.
синій дзвіночку, опуклії квіти,
сині пелюстки, як доньчині очі.
скільки ще кров’ю мені жебоніти?
обійми стернові, обійми полчі.
круки, ворони, ягоди вовчі —
духом моїм вже налиті сповна.
чуєш, дзвіночку, крокують охочі
до хліба й видовищ, вина і зерна.
носити їм відра, тягати їм цебра,
блукати степами без краю і меж.
багряної жижі згубила потреба —
лихом чужим мою плату візьмеш.
синій дзвіночку, колючії стерні,
вовче лико на вітах танцює.
вправні кинджали, ножі майстерні,
стріли, колчани, кості та збруя, —
синій дзвіночку на давній могилі,
скільки віків ти стоїш на вітру?
квіти твої — сині-пресині,
думи мої — у бою, не в миру.
2017
Фото: facebook.com/eva.tur.marko; Володимир Криницький
