Друга поетична книжка Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха» вийшла наприкінці минулого року у «Видавництві Старого Лева».
Мимрук О. Річка з назвою птаха. Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. 128 с.
Від попередньої її відділяє семирічна пауза, тож до нової збірки увійшли тексти, написані у різні періоди. Попри часову розірваність, вони формують цілісне й послідовне читання. Як зазначає сам автор, книжка вибудувана так, аби її можна було прочитати від початку до кінця як завершену розповідь — із розвитком, наростанням драматургічної напруги та наскрізною емоційною ниткою.
Про цю збірку зручно говорити саме зараз — коли автор провів уже понад десяток презентацій і до тексту додалося чимало контексту: розповідей про внутрішні мотиви та джерела рішень. В інтерв’ю журналу «Крафт» Мимрук говорить про одну з ключових тем книжки — «катастрофу відкладеного дорослішання». Ідеться про крах замкненого, але цілісного світогляду, характерного для тих, хто не готовий приймати виклики дорослого життя, яке так чи інакше настає. Автор подає цю катастрофу як персональну апокаліптичну подію ліричного героя, але водночас і таку, що допускає ширше прочитання: як соціальна чи навіть цивілізаційна криза — плата за помилки, наївність і бездіяльність.
Ще в першій книжці Мимрука «Цукровик» було помітно, що ідея кінця світу посідає важливе місце в його поетиці. Тамтешні тексти сповнені очікування — якщо не апокаліпсису, то якоїсь невідворотної трансформації. В одному з безіменних віршів (автор принципово не дає назв своїм поезіям) з’являється образ, що сповіщає: «річка з назвою птаха розлилась / народивши нових річок / вуличних пташенят». Здається, ці рядки передбачають те, що станеться через сім років. Якщо ж зазирнути в наукову діяльність Мимрука, знайдену в мережі, то більшість його досліджень також присвячені темі апокаліптичного й катастрофічного у поп-культурі. Тож це вже не випадковість, а закономірність.
Друга важлива тема «Річки з назвою птаха» (що підсилює першу) — це розкладання форми, яке також може стосуватися чого завгодно, у тому числі й самої поетичної форми, і автор охоче користується цим інструментом, розставляючи на шляху читача свідчення такого розкладання. Під час однієї з презентацій, відповідаючи на питання про стилістику, Мимрук розповів, що вірші збірки давалися йому непросто: він довго відшліфовував слова, працював над драматургією текстів, відсікаючи зайве. Цей підхід він називає «писанням простими словами» — за яким, утім, стоїть складна аналітична й редакторська робота. На тій же презентації Мимрук говорить про ці свідчення як про уламки кораблів після кораблетрощі, що несуться потоком річки, і це також спонукає навести на них свою оптику.
Які ж це уламки? Наприклад, вмонтовані римовані вірші у верлібрах. Вірші у віршах, голос у голосі. Такий прийом дає змогу ввести іншу інтонацію, альтернативну перспективу — відмінну від ліричного героя чи самого автора. У одному з таких текстів римована вставка стилізована під народну пісню й оповідає класичний сюжет: козак на війні, а вдома — жінка, яка береже родинне вогнище. Іронія, багатошаровість, зміщення реєстрів — усе це стає ще одним рівнем катастрофи, що відбувається не тільки з життям, а й з мовою.
ой в зеленому садочку
біла хатонька стара
а в тій хаті дівчинонька
козаченька вигляда
а козак десь на війноньці
може живий може ні
лише свічка на долоні
світить сумно у вікні
Цікаво, що згаданий вставний вірш — зовсім не коротка інтермедія: він охоплює цілих сім катренів, після чого знову поступається місцем верлібровій течії, яка завершується констатацією: «як добре / що в нашому світі ще досі пишуть поезію / як добре / подумав я».
На перший погляд може здатися, що автор використовує риму винятково як іронічний прийом — своєрідну дистанцію чи коментар до традиційного віршування. Проте уважне читання збірки в її авторській послідовності (від початку до кінця) руйнує це припущення. Ще до появи цього римованого блоку читач натрапляє на інший вірш із римованою вставкою. Тут уже йдеться не про стилізацію чи іронію, а про емоційно насичену сцену: ліричний герой опиняється на війні, втрачає тілесну цілісність і згадує свою першу колискову як останню точку опори:
розжену усі дощі
лиш би легше було йти
стежкою весняною
як заб’єшся не біда
пригорну до живота
рану вкрию раною
Ця стилізація під наївну дитячу колискову, розміщена у контексті верлібрової частини з образами «відрізаної пуповини» чи «втрати плоті», звучить уже не як іронія, а навпаки — як щира, гранично вразлива поетична інтонація. Завдяки цьому стає очевидним: автор не просто грається з римою, а демонструє різні площини її існування — від гротеску до інтимного болю. У цій поетичній кораблетрощі є уламки дуже різного складу, щільності й тону.
Тема «уламків римованості» отримує продовження у вірші з фінального розділу «Мирний атом», де тексти ще глибше занурюються у розмисли про форму, її розпад і перетворення. У вірші, що починається рядком «авангарди величезних армій…», з’являються риси авангардної поетики — не лише формальні, а й змістові: сама тема тексту стосується деконструкції. Ключовим тут стає слово «розкладання», яке повторюється як рефрен, поступово трансформуючись, втрачаючи літери, розпадаючись до стану цілковитої нечитабельності. Це візуалізація внутрішнього процесу розпаду, що стає не менш виразним за будь-яку метафору:
Р З К Л Д Н Н
хто ж прочитає
це і хто ж тую мову
привітає
угадає
великеє слово
пропускаю сказане через сито
трикутника
квадрата і кола
й остаточно розумію
що це
кінець форми
Римований фрагмент із вірша Шевченка «Гоголю», вміщений поруч із розкладеним на частини словом «розкладання», вибудовує своєрідну панораму традиції, окреслюючи її крайні точки — від класичної канонічності до повного розпаду. Усе це завершується промовистим рядком: «кінець форми». Як і в попередньому випадку, ефект цього вірша значно посилюється за умови послідовного читання книжки, відповідно до авторського задуму. Адже кількома сторінками раніше погляд читача вже чіпляється за, так би мовити, «самовикривальний» сонет. Насправді ж — це верлібр, стилізований під сонетну форму. Він лише графічно імітує класичну структуру, створюючи враження «оболонки» — порожньої, знекровленої, залишеної форми. Перші рядки ще тримаються силабо-тонічного ритму, але вже в останньому рядку першого ж катрена цей ритм руйнується: верлібр проривається крізь каркас. Цей формальний збій не випадковий — він і є жестом розпаду, що поступово охоплює всю поетичну реальність збірки.
цей ліс густий з графітових дерев
вже потемніли стовбури в глибини
ритмічних крон рівносторонні клини
лиш з далеку мають вигляд раціонального задуму
З наближенням ліричного героя до лісу, а читача до глибини тексту, стає дедалі очевидніше: форма тут існує лише здалеку, з певної дистанції. Варто наблизитися, придивитися до слів, і «сонетна» структура розсипається. Те, що здавалося впорядкованим, виявляється ілюзією. Оболонка просто маскує відсутність внутрішнього каркаса. Зовнішня форма перестає бути носієм внутрішньої структури, перетворюється на привид самої себе. І ця втрата — ще один етап тієї ж драматургії розкладання, про яку говорить книжка.
стовбур від дотику м’яко просідає пустотами
наче усю серцевину виїли заляльковані червиці
і від форми лишилася оболонка
Загалом тема форми пронизує всі розділи збірки, постаючи у найрізноманітніших контекстах. У різні моменти йдеться водночас і про поетичну форму, і про форму тіла, і навіть про форму атома, цілісність якого порушується. Усі ці мотиви об’єднує спільне відчуття розпаду чи то тексту, чи то людського досвіду і реальності загалом.
да-лекострумний
да-тування
да-ктиль
да-ри
їсти
можна лише розрізавши
святість кулястої форми
на малі частини
Натяк на дадаїстичне розкладання слів тут співіснує з образом сторінок, що просякли соком, стали прозорими й почали накладатися одна на одну, створюючи новий, багатошаровий текст. Цей мотив з’являється вже в першому розділі, але свого справжнього розвитку він набуває в передостанньому, найдовшому вірші збірки. За словами самого автора, для його створення він поєднав уривки з біблійного Апокаліпсису та інструкції МНС щодо дій у разі ядерного бомбардування. Спочатку ці тексти легко розрізнити, але поступово їхні межі стираються, і вони зливаються в єдиний потік мови. У цей момент «святість кулястої форми», схематичний образ «мирного атому» розрізається, розпадається на малі частини, які зрештою з’їдають увесь видимий світ.
Отже, тема форми, у всіх її втіленнях, пронизує «Річку з назвою птаха» від початку до кульмінації. Вона виникає у найрізноманітніших ситуаціях і вимірах, але завжди працює як драматургійний рушій. Ми не охопили всі приклади образів і формальних прийомів, що є у книжці, та вже цього достатньо, щоб сказати: нова збірка Олександра Мимрука — це книжка для уважного читача. Для того, хто вміє відстежувати зв’язки, помічати закономірності й розуміє, наскільки багато може означати просте формулювання. Особливо коли воно записане «лише найпростішими словами».
того вечора я зрозумів
що вже ніколи не зможу говорити про тебе так
як говорив до цього
а все сказане й варте нашої пам’яті
має бути записаним лише найпростішими словами
Марія Одарчук
Зображення: Читомо
