***
настає сезон дощів
цієї осінньої ночі
востаннє дивина літала
і ось
величезні рибини
гігантські метелики
та прозорі залізні баби
приліпилися до стін
нашої хати
і так залишились
щоб зимувати
дочекатися весни
коли
від неба аж до землі
нічне сяйво утеплить сад
і вони літатимуть знову
а вдень застигатимуть
на білих порепаних стінах…
і так до осені
до її Великих Дощів
***
сяду в старезнім гаю якого немає
на призьбі хати мною розмальованої
і підійде півник давно вже не бачений
і приведе квочка ціпок своїх галасливих
і буду я в тиші дзвінкій щаслива…
Сонце-Ярило те видиво спопелило
стою одна серед степу закам᾿яніло
***
о Земні човни
хвилі стомились
носити вас
і сонце допікає вас
тихі мої човни…
сьогодні Олесю*
візьму твого Човна ночі
і водами темними прозорими
дістануся твоїх Зоряних човнів
і у найменшому
гойдатимусь-дивуватимусь
на хвилях пітьми
що до світла подібна
бо Пітьма – то Світло незнане
що пронизує наші світи…
* Олесь (Олександр) Рось, художник, його твори «Земні човни», «Човен ночі», «Зоряні ковчеги».
***
ці стіни викладені з каменю
гадаю такого ж старого
як і на Апієвій дорозі
безтілесні тіні
з хрестами на плечі
стривожують ці стіни
йдучи за нами
шляхом
що виникає під ногами
і шлях цей – додому
***
на світлині оцій
баби села Веселинівки
у празникових строях
усміхнені щирі
подумалось
обличчя землі
схоже на кожну із них
і на всіх одразу
і натомлені руки
то священні корені
Прадерева Роду нашого
а їхній спокій –
то втаємничений Дух землі
який обрав їх віддавна
собі за домівку
і саме їх
бо подібні
глекам трипільським
для зберігання
золотистого збіжжя…
***
виполюю бур᾿яни
кланяюсь їм донизу
і це стає вибаченням
бо не мною вони посаджені
але ж вітром
який насилає Всевишній
я вибачаюсь і виполюю
і тим чиню правильно
та почуваюся винною
що я не там де іде війна
де скошують наших захисників…
я у теплі
небо тихе високе
займаюсь буденними справами
у просторі прошитому болем
стаю впертою і сміливою
сподіваюсь
так з усіма хто тут а не там
стаю все мовчазнішою
не розгинаюсь
виполюю бур᾿яни…
***
ми – листя Світового Дерева
золоті бджоли рояться у бортях
скоро бджолине свято…
ім᾿я їхнього бога давно забуте
мабуть відтоді ми і втратили
розуміння бджолиної мови
і чуємо тільки дзижчання
тож вирішили звати його Зосимом
а помічника – Саватієм…
«мухи Божі» – малесенькі роботящі
в рази менші за дивовижних колібрі
і царство бджолине справедливе
і все там одвіку влаштовано
і досконалі їхні закони…
розкинулося святе гілля на ввесь світ
а ми – листя і воно його ронить
без шуму жалю без утіхи
повільно
щомиті
