Колискова для тих, хто не потребує її
Зброя і чай уже охолонуть скоро.
Сплять вогняні дракони й гидкі шакали.
Щоб ми її любили і не тікали,
Долі потрібна наша сліпа покора,
Щоб ні своїм, ні зайдам не довіряли.
Щоб не просили кращої із нічого…
Лине в холоднім сріблі самотній човен,
Тягнуть до нього пальці стійкі корали.
В морі вода змертвіла і каламуть.
Хто ще у землю ляже, піде в тюрму?
Хто покладе життя, по воді піде,
Де?
Хтось від’їжджає в край, де нема відрази,
Де асамблеї, звіти і адвокати.
Дітям їх теж не буде куди тікати,
Просто за кілька років, а не одразу.
Кожна душа – історія аж до смерті.
В бога лежить у шафі, в окремій теці.
То чарівні сади, то крихкі фортеці.
В мертвих морях будують корали вперті.
Сплять полум’яні змії і підколодні.
Сплять підлота і смерть і її безодні.
Ти льодовик по краєчку підтопив.
Спи.
Вічна історія
Досвітнє вогке тепло затопило стайні,
Ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця.
Він просить її: «Кохай мене, як востаннє,
І я не помру ніколи, бо так ведеться».
Біла земля до могил промерзає – лютий.
Диханням він зігріває її долоні.
В їх поцілунку – темна п’янка отрута ,
Та уві сні гонитвою марять коні.
Все, що я хочу – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю.
Він каже: «Я не загину, бо так ведеться.
Тільки триматиму небо і оборону».
Його проводжає вона і стара фортеця
Та колотнеча запльованого перону,
Де продають воякам пироги з грибами,
де малюків і старших долає спека.
Що з нами буде? Що з нами було? Хіба ми
Можемо бути поряд і так далеко?
Все, що я чую – як тонко співає вітер, і все – ні слова, все, що я бачу – це синє шалене небо, чорне твоє волосся на полотнині. Все, що я знаю – що смерть відімкнула браму, іде на лови, все, що я можу вимовити – про тебе, отак віднині…
Летять лелеки…
***
Кому не щастило сильно, кому накаркали…
Вокзальні собаки, хижі, немов шакали.
Він просить її, щоб не бачилась із пліткарками
Й чужим ні у якому разі не відмикала.
Ні душу, ні гаманець, ні тим паче паніку,
Оскільки від паніки можна усе забути.
По звичному курсу на північ ідуть титаніки,
Бійці під Крути.
Нехай собі там летять, як завгодно, ворони,
Нехай там собі затьмарять сльозливе небо.
Чи ж він від дурної кулі не заговорений?
Хіба не при ньому все, що в дорозі треба?
Цей світ затісний, крихкий, наче та цукерниця.
Цей світ – мілина світів, тут плавучі міни.
Та каже він, що повернеться – і повернеться
Неодмінно.
***
Над містом темний непрозорий смог,
Мости і люди губляться в тумані.
Він каже їй: «Ми скоро помремо,
То краще я освідчуся зарані».
І далі – все, про що завжди мовчав.
Це схоже на печаль – та не печаль.
На авеню машини голосять,
Горілим пахне з кухні у сусідів.
Він каже: «Нам уже по п’ятдесят,
А я і дня під вишнею не сидів.
Ходімо в сад, кохана, там гірчить,
Але не гірше раю анічим».
Над прірвою зневір і сподівань,
Де навіть не потрібні заповіти,
Вона йому: «От я – іще жива» –
І так обоє плачуть, наче діти.
Вона його, напевно, обійме.
І це неначе смерть, але не смерть.
Цей день – немов кохання – навзаєм.
Кінець світів бере й не настає.
Сон про Почайну
Стою – і тече крізь мене забута вода Почайни, за вітром пливуть знамена, ідуть вояки з мечами, і ті, що не вийшли з бою, і ті, що зазнали болю, зібгавши святкові шати, ідуть і ідуть по полю.
Мені не озветься жоден, розмелені ми між жорен.
Несуть і несуть знамена, гарчать геральдичні звірі. Дружинно – не поіменно, по кісточки у зневірі. По стегна – у сподіваннях, по пояс – у муках ранніх, тече і тече Почайна, останніх несе і крайніх.
У зраді – по самі груди. Вода замерзає. Грудень.
Легенди – сумні і прісні, аж поки той лід не трісне.
Ідуть по воді оружні, ідуть по воді затяті, несуть за собою мужність, знесиленість і прокляття, і все, що давно втонуло, і все, про що час забути, засмоктує, наче мулом, і в’яже, неначе пути.
До моря тече Почайна, до чайок і ще – до чайок.
І плеск її заколише того, хто на берег вийшов.
Та підуть чайки у море –
І сон волоцюг не зморить.
Повільні віки – нестерпні.
Прокинься під небом серпня.
Майже лицарський романс
Це початок. Бере він меч, підіймає щит.
А на щиті намальовано щось таке.
Наче дракон і птах. За вікном дощить,
У центрі міста – хресна хода і пікет
Тих, що за спасіння безпомічних тюленят,
Тих, що кажуть, мовляв, король наш – тупа свиня,
І ще одного такого підстаркуватого пня.
І хтось на вежі яскравий прапор підняв.
Вона йому каже: «Господи, поможи!».
Але він не бог – і навіть близько не бог.
В сусіда є лавка й лампа, а в лампі – джин,
та магія не врятує уже обох.
«Нехай ми будемо прохолодні чи ще нестерпні,
Двадцять років у шлюбі, і я – еталонне стерво,
Нехай у нас іще щось маленьке росте, бо
Я не можу без тебе, ніяк не можу без тебе».
Він усміхається, бо ці слова йому личать.
Він плаче в своєму серці, бо він же лицар.
Ідуть по троє, ідуть за світлом, несуть плакати.
Моя ти доле, чому ти падло, чому така ти?
***
Чи поранений був, чи поранених брав на борт,
По розбитій дорозі летів у масній імлі.
Він любив її сильно, бо сильна, як смерть, любов,
А на смерті він знався краще за янголів.
Не казав, як воно пече і коли назад.
Ні півслова їй навіть зайвого – не казав.
І питала вона: «То чому він іде ні з чим?
І чому я стою тут, неначе мене прип’яв?
Чуй молитву мою, сподівання мої лічи,
Всі, що серце моє труять, що і я – не я».
Тільки вітер північний чув та червоний схід,
проливалося небо у очі її сухі.
Так стрічаються часом сонце і темна ніч,
Так стрічаються часом місяць і білий день,
Так ми ходимо, як чудовиська в глибині,
Виринаючи, щоб подихати, де-не-де.
«Не питай у вітрів північних, у чорних злив.
Світ ловив мене, не піймав мене, тільки злив».
***
Умієш – малюй картину. Вона нетлінна.
Єдине, що світ минущий по них залишить.
Сідає, кладе їй голову на коліна,
І потім навколо них западає тиша.
Крокують війська і змінюються режими,
І падають астероїди на Юпітер.
І каже вона: «Ми повністю одержимі.
Чи варто зробити чаю и потерпіти?».
І він їй ні пари з вуст, бо слова – мара,
Бо власне уже все сказано сто разів.
І ще – бо крадуть кохання, та він не крав,
І жодного разу від нього не тверезів.
Осіння тривожна ніч забирає кращих.
Мовчать вони, і не сплять вони, бо пропащі.
І те, що по них прийшло, викликає ліфт,
І тіні, мов змії, сплетені на землі.
