Почнімо з того, що приховані ознаки історичного ресентименту наявні в більшості європейських країн, і в більшій мірі саме в них, внаслідок великих каталізаторів – воєн, геноцидів, анексій, імперського минулого, ностальгії за ним, просто регіональних, місцевих вбивств та утисків.
Одна частина Європи хвора на імперський ресентимент, заражена спогадами про бувалі імперські потуги, інша ж частина на ліберальну схизму, яка інколи доходить до абсурду, норовиться своєю знудьгованою беззмістовністю до інфантильно-звироднілих забав періоду рококо у Франції. Адже, коли є наявні проблеми з внутрішньою самоідентифікацією, нестачею здорового духовного та морального ресурсу, держави з великим історичним минулим часто вдаються до пошуку колишньої величі за рахунок менших. Тоді вступає в дію творчий ґатунок ресентименту, який бачить в минулому те, чого немає в теперішньому, але й бачить те, чого, цілком імовірно, не було і в минулому, викривляючи історію та творячи уявні міти.
Ресентимент – це хвороба втрачених орієнтирів, запалених відчуттів, споглядання примар минулого, яких насправді вже давно немає, це заглядання у глибоку безпросвітну прірву власного єства, що не маючи змоги будувати нове майбутнє, змушене вдаватися до виправдовування своєї ненависті, яка мусить мати суб’єкта зовні, на якого ця ненависть буде спрямована і в якому вбачатиметься причина всіх дотеперішніх бід, історично протяжних від часу ремінісценції, так званого «славетного», – до часу виродження. Подібну завуальовану тенденцію ностальгії можемо помітити у тих країнах, які колись були імперіями чи програвали у великих війнах і які в кулуарах проводять централізовану чи, частково, суспільну політику «великої» – Угорщини, Австрії, Росії, Туреччини, Китаю, а тепер вочевидь і Америки. У всіх цих країнах (насправді і в багатьох інших) в більшій чи меншій мірі наявні ознаки імперського ресентименту, майже у всіх випадках спрямованого на начебто винуватця їхньої поразки за завдані образи та біль. Однак демократичний лад та й, зрештою, здоровий глузд довгий час не давали вийти цьому явищу за межі дискусії, часом агресивної, безпосередньо в суспільстві, за межі політичних спекуляцій та історичної ретроспективи. Саме це тримало темне минуле замкненим, де йому і належить бути – у стримуючій правильній площині та в рамках інтелектуального діалогу.
Натомість, якщо брати до уваги, зміну влади 2025 року в Америці, де до керма прийшли республіканці, в особі певного кола осіб, то тут маємо дещо іншу, вже достатньо видиму та тривожну, парадигму ресентименту. Чому деякого кола осіб? Бо в саме в цьому колі і визначається їхній умоглядний порядок. І в цьому порядку одразу вбачаються наративи не тільки історичного, але й, по-правді, імперського ресентименту, однак вже не в межах соціальних, як у К’єркегора, а у виході за ці рамки, тобто – неомарксистського та ніцшеанського ґатунку, ресентименту, що спонукує до дії, ба – голосно закликає до неї. До дії проти певного винуватця, і не обов’язково це має бути співмірно – а в куди більших масштабах.
Але перш ніж говорити про Америку, варто детальніше придивитися до тих тривожних ознак, які проявляються, та до того, що підживлює ресентимент зсередини, окрім туги за славетним минулим, і чому саме з цього мстивого зерна проростають тоталітарні режими, на кшталт фашизму, нацизму чи рашизму.
Часто ресентимент прибирає маску творчої фантазії, уяви, домальовування, як це характеризує філософ Сібе Шаап, тобто він спотворює історію, реальність – створює міф, – додає туди те, чого насправді не траплялось, прикрашає та навмисно, свідомо чи несвідомо, драматизує події задля побільшення внутрішньої рушійної сили даного явища та відповідної реакції, щоб досягнути бажаного компенсуючого результату. Перебільшення образи заради більшої сатисфакції. Згодом це спосібне виродитись у ще жахливіші, людиноненависницькі настрої, з потягом до анархії на ранніх етапах. Адже, коли законні методи не діють – назвемо їх демократичними, – то потрібно вдаватися до різких випадів, звинувачень, аж до бунту, немотивованих страйків та штурму державних будівель. І байдуже, що цей штурм проводитиме, можливо, купка осіб, важливо насамперед, щоб ця купка була найбільш рішуча, промовиста та гучна, створюючи ефект багатоголосся натовпу, тобто більшості, підміняючи невидиме число на видиму активність. Перебільшення, жага помсти та ностальгія – це одні з засадничих властивостей даного явища. Простіше кажучи – хворий на цю недугу бачить те, що хоче бачити, відповідно до внутрішньої порожнечі свого розвитку як індивіда, а також може переносити це на державу, якщо є президентом або ж прем’єром.
Ресентимент активно використовували всі фашистські та диктаторські режими, а також ще одна людиноненависницька ідеологія, що не гребували ні чим задля власної мети.
Примітно, існує важливий зв’язок виникнення фашизму з більшовицькою революцією та марксистами, він однозначно витікає звідти, адже, як ми знаємо, Беніто Муссоліні був соціалістом та черпав свої ідеї саме з марксизму. Марксисти-комуністи постійно штучно пробуджували та підживлювали ресентимент: проти однієї особи, проти влади, наприклад, царя, проти певної верстви населення чи народу. Задля цього, щоб здобути перевагу, створювали ворогів та агресивно, включно зі збройними нападами, очорнювали їх, чіпляючи відповідні ярлики. Ворогами були буржуазія, націоналісти, буржуазні-націоналісти, згодом куркулі, прищеплюючи українцям, що буцімто бодай мінімальне багатство – це зло, а хто його має, той безперечно є злодієм і винен у бідності решти народу, а отже, має розплачуватись та понести покарання; петлюрівці, бандерівці, «колективний захід», «Америка» і тому подібне. Ті ж таки методи зараз масово застосовуються в політичних агітаціях на виборах, у війні з певними людьми, категоріями населення та народами. Для цього досить систематично, день у день, ототожнювати людину з певними негативними маркерами (болючими точками тієї групи соціуму), впливаючи на ментальне сприйняття та асоціативне мислення, створюючи враження своїм настирливим – знову ж таки – багатоголоссям ефект більшості, яка, звісно, не може помилятися. Ці маркери можуть бути дуже різними, але водночас завжди застосовуватись в одному напрямку, як от: «злодій», «корупціонер», «зрадник», потім навмисно сповзаючи до ще більш зневажливих – «ідіот», «нацист», «брехун» тощо. З часом – так влаштоване людське мислення (асоціативно) – таку особу / групу осіб / народ починають сприймати відповідно до нав’язаних ззовні штампів, що проектуються для підриву єдності того чи іншого об’єднання чи репутації. В першу чергу в свідомості людини залишається емоція, яку намагалися пробудити, і яка залишається «підв’язаною» до об’єкту нападок. І наступного разу, побачивши її, ця емоція зрине з підсвідомості та випливе на поверхню, навіть якщо ви ніколи не почували її до об’єкта. Таку ж тактику, навіть, я б сказав, ще більш примітивну, використали в Руанді, спробувавши нацькувати один на одного два племені тутсі і худі всього-на-всього поділивши на «високих» і «низьких». І це спрацювало, призвівши до жахливого і досі небаченого в Африці геноциду з майже одним мільйоном вбитих.
Чому з’являються авторитарні та інші режими, які передумови цього? Згадаймо XX століття, коли процес запустила Перша світова війна і більшовицька революція. Напередодні в Європі панував застій, застиглий в часі, дистильований спокій, який тримався переважно на інерції з рухом по колу. Зокрема це добре проглядається в творах тодішніх письменників – Марселя Пруста та Роберта Музіля, де дві імперії існували в замкненому, ніби летаргічному просторі, ілюзорному та випещеному світі, займаючись другорядними, часом геть не нагальними речами, як от звані обіди, постійне спогадування історії, порожні політичні й дипломатичні теревені. Нічого не нагадує? В той час, коли зовсім поряд одну за одною, шматок за шматком окуповують території інших держав та знищують народи, цивілізація займається гаданими та просто надуманими питаннями голого пацифізму й мертвої дипломатії.
Вищі наведені риси ресентименту буди характерні зокрема і для всіх фашистських режимів, в яких, як зауважує нобелівський лауреат Умберто Еко, потрібно в першу чергу не думати, а діяти. До речі, в багатьох країнах XX століття фашистського чи нацистського типу (Іспанія Франко, Італія Муссоліні, Німеччина Гітлера, Росія Леніна), провідну роль відіграло агресивне спрямування, нападницька риторика, і, зрештою, реваншистська дія супроти опонентів, чинної влади, часто це могла бути невелика групка осіб, «найбільш чутна», голосна та популістська меншість, що збуджувала в підсвідомості людей творчу несправедливість, в крайніх проявах, про забрану в них по праву велич, славу та фантастичне майбутнє. І поряд з цим завжди йде так зване «приниження» та ті, той чи та, що є винуватцями цього приниження. Зазвичай, це просто гра слів, пафос, приємне для вуха возвеличення, утвердження справедливого місця, яке чомусь постійно зводиться до того, що його в когось необхідно забрати, бажано силою, адже несправедливі не віддадуть це самовільно. А отже колись існувала та забрана велич (якщо не існувала – її потрібно придумати, дофантазувати), яка межує з міфом, передовсім це традиція, національна винятковість, винятковість лідера, окремої нації, її кращі риси поряд з іншими народами, а тому і вищість, як надійне опертя подібної реакційної політики, в основі якої особистий чи колективний вірус образи, психологічної неповноцінності та меншовартості, особистих та національних травм, бажання ще більшої слави, яку хтось «третій» гальмує, неправомірно привласнює та використовує. Тому ті чи інші режими раз по раз повертаються до минулого, до вершинної форми панування (Муссоліні – до Римської імперії, Путін – до Російської). І в цьому контексті традиція – як наріжний елемент історичної усталеності.
Що ж, повернемося до Америки та перших чітких сигналів формування в ній державної політики (поки що тільки політики) фашистського типу. Але спочатку наведемо декілька ознак фашизму, згідно нобелівського лауреата Умберто Еко: культ традиції, ірраціональність, дія заради дії, критика – це зрада, зневага до слабких, культ героїзму, популізм, використання збіднілої лексики та примітивного синтаксису, щоб обмежити критичне мислення. Нічого не нагадує? Загалом, вісім з чотирнадцяти пунктів однозначно характерні до того, що ми бачимо. І ще як мінімум чотири є епізодичними та опосередкованими. Тобто, вже дванадцять з чотирнадцяти. Щоб не бути голослівним, продовжу: ще однією ознакою формування раннього фашизму є руйнування старих та існуючих інституцій, позаяк в них вбачається загроза і покладається відповідальність за їхнє прилучення, співучасть до наявного «поганого», «ганебного» стану справ. А також, як наслідок, руйнування не лише створеного порядку, але й жорстке придушення опозиції та, власне, супротивної ідеології, яка стає винною у всьому дотеперішньому злі. В даному випадку цілком підходить демократичний світ з лівими переконаннями. Або що, приміром, ховається за збіднілою лексикою та постійним повторенням, мов печерної мантри, одних і тих самих фраз – манера висловлювання чи елементарне невігластво, хоча й харизматичне?
І коли це відбувалося в одній із великих за впливом країні, як в минулому столітті, неминуче слідувала ланцюгова реакція на решту світу, на сусідні країні, як світоглядний та ідеологічний ревізіонізм. Це відбувається, коли громадянське суспільство слабне (духовно, морально та інтелектуально), погіршується економічна ситуація та послаблюється державний устрій, на якому тримається вся вертикаль. Тільки ці складові (громадянське суспільство, державний устрій) в сильній поставі, або бодай одна з них, здатні стримувати від реваншистського ревізіонізму. За умови, коли правління в руках таких людей, тільки сильне консолідоване громадянське суспільство та державний устрій з системою противаг спроможне стримувати та чинити опір деструктивним ініціативам й не розвалитися під майбутнім тиском центральної адміністрації та неминучим протистоянням з громадськістю.
В Америці воно володіє достатньою силою. Але проблема в тому, що на дію, як каталізуючий фактор неомарксистських ідей, можна відповісти тільки дією, зупинити її тільки зустрічною дією, – в більшості випадків словами тут, на жаль, не зарадиш, – оскільки ресентимент, як ознака фашизму, нацизму, рашизму, марксизму тощо має афективний патологічний характер. Не дарма «В сумнівній битві» Стейнбека головний герой підпільний американський комуніст заявляє, що: «Мене ви спіймати не можете. Ваші слова для мене нічого не значать. Я знаю, що роблю». Подібна поведінка суміжна з маніакальним станом, побудованим на страху відвернення від справді «істинного» шляху, шляху, що перевищує його самого та має начебто вищу цінність, аніж його маленьке людське життя, бо сягає далі – аж до омріяного людством щастя та вибореної свободи. Тому – людське життя нічого не значить, а людина – маленький гвинтик, що повинен виконати свою сувору (насправді жорстоку та безглузду) місію заради прекрасного майбутнього. Все це проростає з наріжного інструменту всіх диктатур, режимів та нелюдських ідеологій – ресентименту, тієї чи іншої його сторони, а різні ідеології тільки надають йому «справжнього» сенсу та спрямування.
Тому ресентимент є яскравим прикладом та індикатором того, чим є зараз, в цей момент певна країна та чи в правильному напрямку рухається. Тож, якщо в такій країні/країнах не станеться духовної та моральної реформації на багатьох рівнях, існує великий ризик того, що світ, зокрема і західна цивілізація, скотиться до схизми минулого з правом сильного, яке вже на порозі та гнівно стукає в двері, в підсумку прагнучи потопити існуючий порядок в кривавих війнах задля божевілля неіснуючої величі та прагнення помсти, щоби ствердити її за рахунок слабших, а, отже, жертвуючи невинними людськими життями.
Тож незабаром може виявитись, що найбільш підготовлені до нової реальності стерв’ятників війни – ті, хто вже вступив у війну, тобто Україна.
