З тих пір, як Бредлі розійшовся з Лізою, пройшло три роки. Чи страждав чоловік? Безумовно! Кожного разу, коли хтось від когось йде, наступає жорстке розподілення дійсності.
Покинутому – якщо він сам цього не бажав – лишається порожнеча, нудьга, смуток, сіре небо та побутовий алкоголізм. Тому хто пішов – нові горизонти та радість. Справедливо? Мабуть. Десь убуває, десь прибуває – гармонію світу дотримано. Наслідуючи це правило, щось нове мало обрушитись і на Бредлі.
В один з понеділків чоловіка запросили в кабінет президента компанії. В один з тих понеділків, коли смерть пасеться в межах інтимної зони спілкування – стільки вчора було намішано та випито – Бредлі поплентався до керівництва.
Великий кабінет добре вентилювався. До того ж п’ятиметровий стіл позбавляв можливості почути, як тхне від живого трупа. Червоні очі вампіра чоловік замаскував краплями.
В Києві відкривали філіал архітектурної компанії, головний офіс якої – з напівмертвим чоловіком – знаходився у Чикаго. Бредлі, як молодому та перспективному пропонували головування творчим відділом філії. Та подібні новини не стаканчик крижаного джин-тоніку, ба навіть не аспірин. Тож Бредлі взяв до вечора час на «обміркувати пропозицію» та спустився до бару.
До якої національності та раси не належала би людина, похмілля не знало географічних кордонів та соціальних статусів. Похмілля політкоректне. Страждань чоловік позбавився за допомогою двох склянок ліків. Вмостився зручніше перед вітриною бару бізнес центру, та прикинув:
А що? Змінити обстановку не завадить. Ця Ліз, сучка, розповідала про Київ. Казала, що в місті дуже приємні люди та прекрасна архітектура. Якого ж вона тоді в Чикаго приперлась?!
* * *
Тринадцять годин перельоту з пересадкою у Варшаві це довго. Було б довго, якби поряд не летіла б Аня. Дівчина поверталась після програми «Work and Travel». Але в неї вийшло не працюй та подорожуй, а працюй та працюй. Не спи та працюй… Проте, закінчення програми тішило поверненням додому зі смаколиками на банківській карті.
Проговорили весь політ. У варшавському аеропорті випили кави, взяли з собою у літак джину, і до Києва смакували ялівцем. Перед виходом обмінялися довгими поглядами, номерами телефону і домовились зустрітися.
У Борисполі Бредлі зустріла представниця компанії з табличкою «Mr. Bradley Sallivan». Аню зустріла мати зі сльозами, та батько з вусами. За метушнею розбіглися не попрощавшись.
На роботі Бредлі чекали в понеділок, календар на мобільному показував благодатний день – п’ятницю. Тож чоловік не чекаючи на сумніви, набрав Аню.
Золоті ворота. Ярославовим валом до Львівської. Перейшли дорогу і рушили по Великій Житомирській. Звернули в арку. По Пейзажній до Історичного музею. Вниз по Андріївському. Звернули на Покровську з якої на Сагайдачного, до Поштової. Піднялись на фунікулері і прогулялись Володимирською гіркою до Костьольної. Спустилися на Майдан – втомилися. Зайшли випити в паб.
Прогулянка, безкінечні розмови та випивка з’їли день і закусили вечором. Ніч постукала останньою піснею кавер-бенду і пропонували звалити додому. Бредлі вибачився і пішов до туалету. Завмер перед дзеркалом, на якому повторювали одну з серій минулого сезону його життя.
Тоді на вечірці двоюрідний брат Ліз поклав важку руку на плече Бредлі, та перекрикуючи музику волав на вухо:
– Розумієш старий, якщо не хочеш при кожній наступній зустрічі дарувати дівчині квіти, на перше побачення приходь без букету. Якщо не хочеш кожного разу проводжати її до дому, не роби цього після першого побачення.
– Чому?!
– Тому що вона подумає, що ти чарівний. А якщо на наступне побачення прийдеш без квітів – розчарується і зпетляє.
– Як це – «зпетляє»?
– Ну звалить, піде… Роби все поступово. Якщо сподобалась, подаруй, скажімо, на третій зустрічі букетик якихось польових квіточок. Подивишся: зраділа – нормальна, не за грошима полює. Після прогулянки або вечері, проведи. Хай все розвивається дозовано. Інакше, якщо почнеш зі старту, то по-перше, швидко розоришся, по-друге, всі ці приємні моменти стануть для неї буденністю – не вражатимуть. Зрозумів?
– Не певен, але дякую.
З Лізою почали жити разом одразу, так що про квіти і не йшлося. Проводжати також не доводилось, бо ж поверталися додому вдвох.
Як було раніше, вже ніхто і не згадає? Були дівчата у школі, в коледжі, та хіба в тому віці задумуєшся над подібним?
Той брат Ліз, певно, все ж таки щось петрав у відносинах. Бо ж навколо постійно крутились якісь охочі до близькості панянки.
Тому на побачення до Ані, Бредлі прийшов без квітів. І ось тепер, коли серія у дзеркалі закінчилась, відкривав-закривав кран з водою:
– Проводжати, не проводжати. Проводжати…
Бредлі віддячив офіціанта і вийшов на вулицю, де на нього чекала Аня.
– Я хочу тебе провести.
– Із задоволенням.
Виявилось, що Аня живе неподалік. Так що підкріпившись в пабі їжею та алкоголем, чоловік та дівчина закінчували день тим, з чого починали – з прогулянки Києвом. Тільки тепер місто вдягнуло вечірнє вбрання і зробилось красивішим та затишнішим. Все завдяки вогням, що підсвічували фасади, ну і звісно завдяки алкоголю, що робив вогники яскравішими.
Пальці випадково торкнулись одне одного і, за волею господарів, подружились та переплелись. Так що півшляху долали взявшись за руки. Пробігли «Метроградом», вийшли на вулицю, звернули до Льва Толстого. Аня зупинилась біля під’їзду будинку напроти кінотеатру «Київ»:
– Прийшли. Я тут живу, – дівчина посміхнулась і знизала плечима.
Як всі ці перші цілунки починаються? В кого не питай – ніхто не пам’ятає.
Постояли, помовчали, вона стала навшпиньки, а він взяв її за талію. Якось так. Нічого особливого – просто хімія. Запахи співпали, енергії зійшлись. Цілувались і цнотливо не давали волю рукам.
– В мене нікого. Батьки поїхали відпочивати. Мене діждалися і поїхали. Так що… Хочеш піднятися? Вип’ємо по джин-тоніку. Я «Бомбей» привезла.
– А… Я… Хочу! Дуже хочу!
– Ось і я хочу. Ти не думай, що так з кожним, кого я зустрічаю. Просто в мене давно не було чоловіка, а ти мені подобаєшся. Та і взагалі, якщо завтра метеорит на землю впаде? Ми загинемо! І замість того, щоб отримувати задоволення від життя, зараз розійдемося, наслідуючи якусь мораль, якісь правила. Маячня! Навіщо чекати і грати в ігри? Жити сьогодні, зараз! Я так вирішила – ось тобі моє правило!
– Хороше правило, – посміхнувся Бредлі.
Аня відкрила важкі двері та підморгнула чоловіку. Відкинула з чола пасмо волосся та поманила пальчиком.
Двері під’їзди закрились.
Ти була права, Ліз, прекрасна архітектура, і що саме головне – дуже приємні люди.
