Третього лютого 2025 року йому виповнилося б 88. Та не сталося. Понад три десятиліття тому поет трагічно обірвав своє життя. Певно, відчув, що вичерпався ресурс, який забезпечує перехід у завтрашній день.
Покинувши цей світ, Василь залишив нам тринадцять збірок своїх віршів та пісню «На долині туман упав», яку незмінно включають до свого репертуару найкращі співаки.
У другій половині 50-х років минулого століття ми разом із Василем Діденком навчалися на філологічному факультеті (українське відділення) Шевченкового університету в Києві. Жили в студентському гуртожитку на столичній Солом’янці. До слова, там же і в той самий час мешкали відомі нині поети Василь Симоненко, Петро Засенко, Олесь Лупій, Микола Сингаївський. Тож Василеві було з ким звіряти свій голос.
Цей хлопець помітно вирізнявся із загалу своїми дивацтвами. То озвучить якусь репліку під час лекції, то захоче покинути аудиторію, не діждавшись закінчення пари. Його байдужість до власного зовнішнього вигляду, безпорадність у тодішньому досить таки примітивному гуртожитському побуті слугували зачіпками для постійних кпинів, на які Василь здебільшого й не зважав.
Заліки-екзамени складав не блискуче, але цілком стерпно. Був таким собі студентом-середнячком.
Тож коли на двадцятому своєму році видав першу збірочку віршів «Зацвітай, калино» (1957), однокурсники здивовано видихнули: «Оце так Васько!». Васьком його називали і в студентську пору, і набагато пізніше, коли перепитували уже про колишніх однокашників: «А як там Васько?».
А щодо тієї збірочки, то вона таки проклала Василеві шлях у літературу. На неї в газеті «Київська правда» позитивно відгукнувся класик і метр Михайло Стельмах. Не в останню чергу завдяки їй Діденко познайомився з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою. «Я у гості піду до Сосюри, хоч він, може, мене й не чека» – цитата з Василевого вірша.
Звісно, та поезія поета-початківця не була на всі часи. Як скептично мовив тоді Василь Симоненко: «Коли калина відцвіте, про що писатимеш, Василю?». З іншого боку, і Симоненко ж не одразу заявив про себе на цілий світ.
Тут треба зазначити, що становлення Діденка як поета відбувалося в роки великих суспільних трансформацій, що почалися після смерті Сталіна. Українці, особливо молодь, очікували поліпшення державного ставлення до себе, як нації. І ми з гордістю декламували Василеві рядки:
Як Прометей не вмер від ран,
не вмре і мова, гарна зроду.
Я не останній з могікан,
я син великого народу.
У студентські роки ми не тільки відвідували аудиторії і бібліотеки, а й закохувались, ходили на побачення. Що ж до Діденка, лірика в поезії – для нього цей бік життя ніби й не існував. Не пригадаю його в парі з дівчиною. Або щоб котрась з однокурсниць мріяла про романтичні зустрічі з ним.
Та що казати. Ось ми сидимо в Шевченківському парку, що навпроти червоного корпусу університету. Василь тут ніби й зі мною та Лідою Мартинюк (стоїть за моєю спиною), ніби й сам по собі. Може, остерігався, що хтось побачить його в дівчачому товаристві? Таким і запам’ятався. Замріяним і відстороненим.
Та минув час. Василя вже й у живих не було, коли ми, група колишніх однокурсників, зібралися за дружнім столом. Згадували й студентські роки. І тут поет Петро Засенко звертається до однієї з нас:
– Людо, а ти знаєш, що Василь Діденко присвячував тобі вірші?
І прочитав із пам’яті:
Зацвіли уже магнолії
В Ботанічному саду.
Я із Людою Котвицькою
На побачення піду.
Люда була приємно здивована. Чи не пожалкувала вона тоді, що не почула цих віршів вчасно? Хтозна. Що минуло, те минуло. Василь Діденко пішов із життя. А його творчість живить наш дух і понині. Як ось цей вірш-пісня:
На долині туман,
На долині туман упав.
Мак червоний в росі,
Мак червоний в росі скупав.
По стежині дівча,
По стежині дівча ішло.
Тепле літо в очах,
Тепле літо в очах цвіло.
На долині туман,
На долині туман упав.
Білі ніжки в росі,
Білі ніжки в росі скупав.
Попід гору дівча,
Попід гору дівча ішло.
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.
За дівчам тим і я,
За дівчам тим і я ступав.
Бо в долині туман,
Бо в долині туман розтав.
Бо в долині туман розтав.
