СЛОВО ПЕРШЕ
Війна — направду страшна й погибельна для людства. Численні жести, окремі слова й знаки, якими ще вчора ми так вільно послуговувалися, тепер, у вихорі смерті, набули нового значення.
Вуковар напевно найщиріше місто в світі, бо кожне слово може тієї ж миті відгукнутися у серці.
У Вуковарі тепер не може статися, що хтось побажає вам доброго дня, не маючи на увазі саме цього. Коли вас питають про здоров’я, ідеться не про застуду, ревматизм абощо. Вони думають про ваше життя і рани, яких могли дістати, навіть дисципліновано сидячи в підвалі. Вас могли поранити, поки ви допомагали комусь на вулиці. Осколки, шрапнель, кулі швидші від ваших думок і грубо перервуть навіть найкращий дитячий сон, як отій шестимісячній дитині в маминих обіймах. Знищать і ті короткі миті, у яких всі жертви війни можуть бодай у мріях побути з дорогими людьми.
Війна — найбільша ницість, яку людина вигадала у своїй розперезаності — мабуть, щоб після всього мати змогу шкодувати й посипати голову попелом.
Здається, я один з небагатьох щасливців, кому вдалося занотувати свої думки в пошуках втраченого — чи ще не знайденого, байдуже. І завжди, пишучи, десь на краю своїх роздумів, а іноді й при сценах крові, смерті, руйнації, пам’ятаю про тих борців, хорватських захисників, які вже не зможуть записати своїх думок, а тим паче — зустрітися зі своїми сім’ями, своєю любов’ю.
Від їхнього імені прийміть і моє перше слово, слово істини й любові.
ПРО МАРІЮ
Коли з друзями бігав парками свого дитинства, дуже сердився, що дехто кривдить дерева, виписуючи на них імена. Знаходив імена й на шкільних партах, у зіжмаканих записках, на стінах. Хотілося мені збагнути, що спонукає людей до цього. Можливо, це найприємніша частина тієї миттєвості, яку прагнемо відвоювати у забуття. І у віршах так само кожне має якесь ім’я. Марія чи ще яке. І якщо вже те ім’я не виріже на дереві — напише в якомусь потаємнішому місці, а коли буде найважче в житті, хоч і через двадцять чи п’ятдесят років, згадає і полегшить тривогу чи біль. Або страх.
А Марія, можливо — просто бажання, уявна постать, химера. Марія — прихована стежка у мрію. Ниточка надії, що завтра буде так, як було вчора. І хай усі ми знаємо, що цього не станеться, Марія нам таки потрібна — якщо не для кращого життя, то для кращої, легшої і спокійнішої смерті.
Марія — єдина, хто зупинить час, коли втомитеся, вона єдина зможе прийняти вашу помилку, єдина зрозуміє те, чого ніхто не збагне, поверне впевненість і гідність. Марія необхідна, і коли досі її не зустріли — пошукайте.
Упізнати її легко. Вона найкраща й найвродливіша, вона — усе, чим ви не є, а хочете бути, і — все, що ви є. І тому рідна й дорога.
З усього, що нам потрібно, Марія — найважливіша.
З хорватської переклав
Володимир Криницький
Про автора:
Синиша Ґлавашевич (4 листопада 1960 – 20 листопада 1991) — хорватський журналіст і письменник, убитий сербськими бойовиками під час Битви за Вуковар. Після закінчення Сараєвського університету працював у школах, потім редактором і воєнним кореспондентом «Хорватського радіо Вуковар». 4 листопада 1991 дістав осколкове поранення під час виконання журналістської роботи. Останнє повідомленні від нього надійшло з вуковарської лікарні 18 листопада. Після захоплення Вуковара серби заарештували Ґлавашевича й повезли в невідомому напрямку. Розстріляний і закопаний у масовій могилі 20 листопада 1991 року. Вважається символом хорватської воєнної журналістики та героєм Війни за Незалежність.
Фото: matica.hr; hrv.hr.
