Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Ворушачи пояс тінню,
сидить на поруччях ночі
зеленоволоса діва –
холодного срібла очі.
Люблю я пахучу зелень,
де місяць циганський плаче.
Її споглядають речі,
вона їх не може бачить.
Федеріко Ґарсіа Лорка
пер. Той, що греблі рве
Море було іржаве, мов батьків ніж, чогось завжди іржавів він, швидко так, небо було сіре, як материна спідниця. Іноді в небі проступала нетривка несмілива блакить, ніжна, очі сестри Баранцевої, Іну. Іноді море трошки сіріло і навіть синіло несильно від тої блакиті, а десь від обрію набігали білі шматки піни, що підстилають кожну хвилю, аби м’якше вона лягала на морське пузо. Та потім все знов ставало — сіре, іржаве. І чорні та сірі камінці під ногами, по всьому пляжу — аж до сірих скель, на яких стояв батьківський дім та ще кілька осель, складених із каменю, накритих цупким настилом з тканини, назви якої Баранець не знав.
Звали його Баранцем, як оту піну під хвилями, бо був він швидкий, патлатий, швидко зникав і так само з’являвся. Мама звала просто — Горе моє. А бабуся…втім, бабусі уже не було.
Справжнє своє ім’я Баранець часом підзабував. Хібащо батько розгнівається, покличе отримати запотиличника, а Баранець тікає чимдуж, а слідом несеться, відлунюючи від сухих скель, його наймення, чуже і відмерле, мов луска.
Люблю я пахучу зелень,
де інеєм зорі сяють,
де рибами стелять тіні
дорогу ночей безкраю.
А смоква об вітер треться
папером гілок наждачним,
гора, наче кіт-злодюга,
агави гіркі їжачить.
Та хто уже прийде? Звідки?
Поруччя їй стан заморять.
Зеленоволоса діва
в солоній задумі моря.
Книжка колись біла була, та й сторінок у ній було, певно, більше. На обгортці — портрет молодого хлопця, засмальцований, залапаний брудними пальцями, і при тому портретові — квітка. Сторінки дерли колись на розтопку, але Баранець вкрав залишки жовтого паперу, з якого проступали літери, ясніші, ніж бабусин почерк, чіткіші, з ніжним шепотом, здавалось.
І читав. Бо то були такі казки, незрозумілі, але ніжні і журливі, як материн спів, як батькове мовчання. Баранець не знав до ладу, про що. А найбільше хотілось йому побачити зелений колір — на що схожий він? Те, що вирощувала на городику під скупим і хворуватим сонцем бабуся, було жовтаве та руде, водорості були іржаві, мов море. Небо було синє — Баранець знав, що то — синій, що то — як небо, коли проясниться, що то — материна найкраща спідниця. І ще осі сестриччині.
“Не вигадуй дурниць”, – рикнув батько, як Баранець про зелений колір спитав. Бабуся шепотіла потім стиха, що нема в світі більше зеленого, зник, коли “все те сталось”. Але ж спідниці, думав Баранець, але ножі, сміття, що часом приносить море, папірці та книжки. Там же мав він лишитись хоч трошки. Чому нема жодної зеленої речі?
Часом снилась Баранцеві зеленоволоса діва, що сидить на поруччях ночі, і розплетені коси стікають по гладеньких худих плечах, прядки сплутуються, мов змії, і страшно підійти, і млосно, і не можеш – не. Ладен він був поклястись, що бачив уві сні той зелений, і знав, що це він — та коли прокинувся, то, хоч лусни, зелений пригадувався йому рудуватим. Часто ввижався потому Баранцеві якийсь уривок, післясмак його дивного сну. Наче зелений, який неможливо було ні роздивитись, ні пригадати, натікав на камінці на березі, на діжки з водоростевим пійлом, на закіптюжені казани, на кіз, що паслися на сухих водоростях, на смердючі оселі, пропахлі сіллю, димом кізяка і рибою-рибою-рибою. І щезав, розмивався.
– Куме, я згоден мінятись:
коня – на її оселю,
сідло – на її свічадо,
ножа – на легкі постелі.
З далекого порту Кабри
я зрошую кров’ю скелі.
– Якби лиш я міг, юначе,
у цьому тебе підтримать,
та я вже – давно не я,
і дім мій – уже не дім мій.
Того дня, як Баранець знайшов на березі відполіроване хвилями скельце, небо трошки синіло. Тенета на рибу ставили удосвіта, старий хисткий човник дядька Шана набирав воду швидше, ніж завжди, і, поки темне море поглинало плутанину тенет, дорослі лаялись, Баранець черпав, руки замерзали. А потім зовсім розвиднілось, човник виніс їх на порожній холодний пляж, і чоловіки потягли човен на сухе — дивитись, що доведеться ремонтувати. Їхні голоси відлунювали далеко — батьків грубший, дядьків дзвінкіший, дядько трохи розтягував голосні, наче співав весь час.
Баранець нарешті лишився сам, голоси ті для нього були як крики чайок, як шум хвиль. Він жбурляв собі каміння в море, спокійне того ранку, дивився, як розходяться кола… аж раптом — скельце знайшов. І світла, ледь-ледь теплого, вистачило, аби розгледіти неймовірний, глибокий колір.
Баранець знав, що це — зелений. Ніколи зеленого не бачив, але чомусь знав, це — він. В ньому було щось від моря, і щось від глибокої тіні в погрібі, і щось від дихання їхнього єдиного колодезя — і щось від життя, яке буяло десь, та не тут. Від єдиного променя світла запалювався всередині скельця дивний вогник, радісний и променистий, спалахував іншими кольорами, що їх Баранець теж не бачив, принаймні — такими чистими, як-от тут, в прозорому склі.
Він носив скельце з собою весь день. Тягаючи рибу, носячи воду, збираючи задушливо-солоні водорості, раз-по-раз виймав і дивився, крадькома ловив сонце у скло, і сонце ловилося, дурненьке, як риба в тенета, і губилось там, і грало. Потім знов натягло туману, світла не лишилось, але скельце було в кишені, і Баранець пам’ятав про це.
Надвечір в домі запалили каганчик — на кам’яній брилі, що служила столом, – і Баранець підніс до неї свій скарб, щоб побачити, як заграє в склі вечірнє непевне світло.
Та я вже – давно не я,
і дім мій – уже не дім мій.
Батько Баранця був чоловік високий, сухий, як ті дерева, що їх прибивало течією до берега, не мертві, не живі. Обвітрене до червоного, його худе обличчя було наче вирізьблене з каменю, і то найтвердішого. Він рідко посміхався і ще рідше був задоволений. Роки йшли ні в тих, ні в сих — а родину треба було годувати. От про що говорив він щовечора і думав щоранку. Баранець сумував тоді — бо думав, що й він трошки винен, адже й його годують всі ті риб’ячі косяки, що приходять чи не приходять в їхню тиху затоку. І тому батько завжди заклопотаний, завжди обвітрено-сіруватий, як його латана куртка. Баранець його трохи боявся і трохи хотів позбутися свого страху — він весь час відчував якусь несправедливість у тому, як батько казав про те годування, про той ятер — адже ставили разом, і тягли разом, то чому Баранець — не годувальник?
– Мотлох — з дому, – відрубав, коли побачив у руках Баранця його зелене диво. – Ще чого придумав, притяг!
Від гніву і ніби здивування батькове обличчя майже почорніло. Іну порскнула з дому, підібгавши сіру спідницю, наче мала справи. Тільки — лясь — хитнулись туди-сюди ледь живі двері.
– В домі голод буде, ані рибинки, ані крихти, а ти все у скельця вдивлятимешся? – спитався батько — так, наче справді завтра голод. Але ж риба була, хай і не щодня. І не скельцем її відганяти, ніби…
Оце Баранець і сказав. Він не зрозумів, чому книжки приносити було можна, і дошки, що “потім згодяться” – можна, але зелене скельце — ні.
– Але це зелений! – додав Баранець.
– Зеленого — нема, – відповів батько. – Нема в світі зеленого, бовдур. Геть з-перед очей, лаштуй снасть на завтра, і щоб я більше цього не бачив. Дай мені цю штуку, сам викину.
– Не дам! – крикнув Баранець. – Воно моє!
– Дозволь же мені піднятись
на поруччя ці високі,
Дозволь же мені піднятись,
хоч раз обійняти оком
оселю де зелен-місяць
тамує дощів потоки.
Уже піднімаються двоє,
і сходи під ними грають,
дорогу сльозами миють,
криваві сліди лишають.
На сонних дахах блищали
вогні ліхтарів срібляних,
терзали криштальні бубни
ножами рожевий ранок.
Баранець читав замість…замість всього. Подумки, бо було темно. Скельце лежало в кишені, і діставати його бодай при комусь — дзуськи. Баранець не з тих був, хто отак просто віддасть.
Вдосвіта встав і вийшов на берег — бо не спалось. Жбурляв камінці і жбурляв, і вони пірнали у воду із плюскотом — і плюскіт тонув у одвічній пісні моря. В замах вкладав Баранець всю злість, все роздратування, яке мав, все. Аж поки не відчув, що на його руки, на запаморочену від безсоння голову лягла чиясь тінь.
– Сходи подивись, – сказав батько, жбурляючи камінчик, і той підстрибнув п’ять разів — против баранцевих чотирьох, перш ніж бовкнув у воду. – Сходи подивись, чи є в світі десь зелений, чи нема. Там, за поясом скель, великий світ, але таким, як ми, не дають туди ходу. Не пустять. Може, там і зелений є, може — нема. Але який сенс краяти себе тим, чого ніколи тобі не отримати?
Баранець сів на холодні камінці, йому одразу закололо в сідницю, але він навіть не ворухнувся. Як? То там — хтось є? Якісь загадкові ті, що не дадуть зелених скелець?
– Я б волів, щоб їх не було, – сказав батько. Досвітня тінь глибоко залляла йому очниці, і здавалось, що він не має очей, тільки темні провалля. Баранець знов став дивитись на море.
– Я б волів, щоб їх не було, – повторив батько. – Тоді б все було простіше. А зараз кожен в юності тікає, мучиться, думає, чи є в світі щось таке, чого він не бачив тут… Нема, омана це. Знайдеш отак зелене скельце — потім всю душу собі виймеш. Певне тільки море, що нас годує, та каміння, що віддає тепло, як нагріється. Розумієш?
Баранець жбурнув камінчик у воду — і, радість! – стрибків виявилось п’ять. Чомусь після цього легше було спитати в батька про страшну таємницю.
– То десь там є ще люди як ми? І в них є зелене скло?
– Не як ми, – батько сплюнув і сів поряд. – Жадібні, стерво, і злі. І світ у них жадібний, конатимеш — ніхто не поможе. Зате в них справді є…зелене.
– Ти бачив їх? – Баранець сунув руку в кишеню — торкнутися зеленого скельця. І пополотнів — в кишені була дірка, скельце було б провалилось і загубилося. Нажаханий, Баранець витяг його, щоб переховати.
– Ні. Бач, я чесний з тобою. Твій дід, нехай море його колише, не розказував так докладно — ременем мене навчив та й по всьому. Тоді я втік — і не дійшов. Там усе вироблено так, щоб назовні не вибратись, бо ми маємо тут жити і тут помирати. Якби дійшов, думаю, назад би прогнали.
– Чому ж ти хочеш, щоб я сходив? – прошепотів Баранець, якому чомусь стало лячно.
– Бо потім тобі полегшає, – відповів батько. – Та й ремінь уже старий. Води візьмеш, сходиш так далеко, як не набридне. І вертайся. Щоб вернутись — скелі помічай хоч кіптявою абощо. І тоді уже спатимеш ночами спокійно.
Баранець не відповів. Весь день вони тягнули рибу з холодної води, снасть ремонтували, тягали діжки — і Баранець заморився, і заснув, і снилося йому зелене марення, яке пригадати він не міг, прокинувшись. Батько мовчав.
Баранець крадькома вийшов з дому, коли уже підступав світанок. Всі ще спали, але і розвиднітись мало от-от. Досвітній холод був жахливим, але Баранець не міг повернутися у вогке тепло сонної хижі, туди, де під низькою стелею, під ганчір’яними ковдрами, спала родина — хто тихо, хто стогнучи уві сні. Море стікало досвітньою парою, мов димною кров’ю.
Баранець рішуче повернувся до нього спиною і заглибився в мішанину сірих скель. Світло прибувало поступово, каламутне, як вода на дні цеберка, коли уже п’єш залишки. Трошки ще — і можна йти, не намацуючи шлях і не ризикуючи впасти, зламати шию. Баранець був узутий в гумові постоли — чорна гума, принесена морем, вервечки та ганчір’я. Не дуже зручна взуванка, та що є.
Кілька разів він відпочивав, напивався каламутної води з пляшки, дивився на небо — і наче нічого не бачив. Ставало спекотніше. Піт стікав між лопатками по спині, стікав з чола, стікав з ліктів. Час від часу ставало просто страшно, бо стежка уривалася чи ставала майже непомітною — а під ногами роззявлювалась прірва, як голодний риб’ячий ротяка. Ніколи ще Баранця не грозитися ковтнути голодні риби.
День котився і котився до вечора. Не чути було моря, вітру не чути.
Один раз здалося Баранцеві, що — все, далі не підеш. Перед ним лежала порожнеча — і на тому її боці були лише такі самі скелі, трохи поцяцьковані плямами жовтого лишайнику. Баранець сів і звісив ноги, і під ногами було стільки порожнього повітря, що йому запаморочилось в голові.
Щоб не впасти, Баранець відхилився назад, шукаючи опору рукам — і намацав щось, що не було каменем. А було — кістяним ґудзиком. Баранець крутив ґудзик перед очима, несвідомо, просто від того, що звідки в порожніх скелях, де за день стрілась лише одна божевільна чайка, візьметься така річ? Потім — зрозумів. То батьків ґудзик був, то тут батько повернув назад бозна скільки років тому. Отут він не зміг. Баранець шукав ознаки того, що прірва, перед якою він опинився — рукотворна. Але знайшов тільки тіні від скель з того боку, лишайник і ще лишайник. Втім, а як би він відрізнив? Хіба поруч із ним хтось колись висікав такезні прірви? Та бодай якісь прірви висікав?
Люблю я пахучу зелень,
зеленого вітру клекіт.
Уже піднялися двоє,
аж раптом гроза далека
внесла шумовиння ніжне –
бентежну скорботу м’яти
й васильків солодку спеку.
– Та де ж вона, де вона, куме,
гірка і зелена діва?
О, скільки вона чекала!
О, скільки вона чекала!
Важким, як пісок, волоссям,
свою самоту звивала!
Він повз на животі по вузькому карнизу, і під ним не було нічогісінько, крім повітря і смерті далеко внизу. Тіло боялося більше, ніж розум, пальці терпли, живіт відчував холод польоту вниз, що так і не відбувся, так, ніби смерть, болісна і жахлива, уже за волосину від Баранця. А Баранець собі повз, часом не відчуваючи ноги чи руки, і піт так стікав з нього, що, він готовий був заприсягтися, на камені лишився довгий мокрий слід, як під пахвою в спеку. Найдовше Баранець застряг за кілька рухів від мети, бо виявилось, що, аби видряпатись на рівне, треба встати, а це було абсолютно неможливо з його закляклим тілом. Баранцеві здавалось, що зараз-то він і впаде від втоми, бо назад доповзти сил не стане, а вперед — незрозуміло, як просуватись, коли не можеш встати навіть на карачки. Деякий час він лежав, вчепившись мертво в сірий камінь, і думав, що йому кінець, і так шкода була, що оця затерпла поза й стане останнім, що буде з ним, Баранцем, і навіть спраглі губи не промочити, бо кожен рух веде до неминучого падіння.
Він так і не міг потім ніколи згадати, як саме зміг все ж таки переповзти, незграбно кинувши своє уже геть не своє тіло на безпечний камінь, та пам’ятав, що потім світло на деякий час згасло, а повернулось уже надвечірнє.
Баранця овівав вітер, прохолодний та ніжний, і спітніле тіло уже охолонуло, хоча болить, як навіжене.
“Якщо я таки дійду, я вб’ю їх”, – сказав сам собі Баранець, і, хоча він не міг відчувати нічого насправді сильно, так втомився, так налякався, все ж йому здавалось, що він подужає будь-кого, хто стане між ним та його невідомим, не пустить чи заборонить. Неможливо переповзти прірву — і дати якомусь словесному “ні” повернути тебе назад.
Він дерся вперед, упертий і безтямний, як молоде звірятко. Скелі насувались на нього, наче розчавити хотіли, насувався сірий передвечірній туман, що піднімається з моря і солоно осідає на губах.
Ще два провалля Баранець переліз куди легше, от тільки вода в пляшці закінчувалась, а де той вихід? Де те місце, де людей відправляють назад без зеленого скельця?
“Я волів би, щоб їх не було” – згадувався Баранцеві голос батька. Може, він щось знав? А може, якраз не знав, і нема ніякого іншого світу?
Ці думки лякали — і води лишалося на дні пляшки. Скелі висотували з Баранця воду, перетворювали його на сіль та втому, може, їм вдасться?
І от тоді, коли у розпалі відчаю Баранець, втомлений і безтямний, зробив останні кілька кроків, щоб дійти до найближчого просвіту в кам’яному безладі, щоб сісти на останньому золотавому вечірньому осонні й заплющити очі — він побачив…
Люблю я пахучу зелень.
Зеленого вітру клекіт.
Зелене вітрило в морі,
коня на горі далекій.
Зелень була тут всюди. Зелені дерева — в дитячій книжці вони були чорно-білі — тріпотіли листям, під ногами простелася м’яка зелень, мов ткане ряденце. Все це хотілось їсти, бо навіть на око було воно смачне, навіть погляд насичував. Баранець завмер. Над головою було блакитне небо — дуже блакитне, таке, що його звична блакить, така, як очі Іну, стала в пам’яті сіра. Білі хмаринки пливли кудись геть від скель.
Баранець ввірвався в цей світ приголомшливих кольорів, брудний, спітнілий, весь у подряпинах, і йому було соромно за себе такого. Але він ішов, не ймучи собі віри, по зеленому килиму, пружному під ногами, несправжньому. Потім опустився навколішки, гладив той килим — і нічого йому за це не було. “Чи є тут вода”, – думав він, але не міг відірватися від своєї мрії, щоб пошукати. Червоні кульки диких ягід, розсипані по зеленому — від такого не втримаєшся. Вони нагадували ті сушені, що зберігалися у бабусі, що дбайливо заварювались лише для сильно хворих, але ті були сушені, а ці — сповнені життя і соку, і… Тільки от брудні і тремтливі баранцеві пальці так не пасували до всього цього…
І тут лише, коли перша ягода — кисла – обпекла язик, до Баранця дійшло і чомусь вдарило, мов ляпас. Вихід сюди ніхто не охороняв.
