Одного вечора у листопаді, коли вже впало листя, а зима брала верх над осінню, один дідусь вкладав свого п’яти річного онука спати. Сивий чоловік чекав, коли дитина ляже в постіль, щоб розповісти йому історію на ніч. Онук дуже полюбляв «нічні оповідання», тому і не барився довго. Коли він був під ковдрою, дід сів поруч, і не встиг він розпочати, як малий випалив питання:
– Дідусю, а з чого почалася Січ?
Старий чоловік не очікував цього питання, втім був дуже ним задоволений. Він полюбляв, коли його онук, ще такий маленький, а вже цікавиться чим жили його пращури. Дідусь вмостився зручніше в кріслі, на якому сидів коло ліжка онука, і почав казати задумливим голосом:
– Це дуже цікава історія, та її не можна розповідати оминувши таку постать як Дмитро Вишневецький на прізвисько Байда.
– А хто це? – нетерпляче спитала питлива дитина.
– Без перебільшення, онуче, це легендарна особа. Славетний козацький лідер, гетьман такий, що народжується раз у століття, а то й ще рідше.
– Розкажи про нього!
– Ця історія не з коротких, а тобі вже треба спати, бо…
– Дідусю… будь ласочка, я зовсім ще не хочу спати, будь ласка… розкажи про Байду… – умовляв онук діда. Його обличчя благало, а очі горіли допитливістю та жагою до знань.
Дідусь, задоволений реакцією онука, ще трохи потримав інтригу, погладив свої козацькі вуса та мовив:
– Що ж, друже мій питливий, тоді вмощуйся зручніше, та слухай…
***
Було це… вже майже пів тисячоліття тому. Тоді ще Польща, наші сусіди, мали назву Річ Посполита, що з їх мови значить Республіка. Ти ж знаєш онучку, що ми християни і віримо в єдиного Бога та його сина, проте дехто вірить у це інакше ніж ми. У ті старі часи люди, що вірили інакше, вважали нас гіршими за них, і тому було складно здобути визнання, отримати хорошу освіту чи посаду. Християни, що називались православними, якими й ми є, зазнавали утисків з боку тих, хто називав себе католиками.
Дмитро Вишневецький відносився саме до православних. Він був людиною заможною, втім не витримав цієї несправедливості. Байда не розумів, як це може бути, що одні вважають себе кращими за інших, коли віримо ми в одного й того ж Бога. Через цю нерівність він покинув Річ Посполиту, та довго без діла не сидів.
Дуже скоро Вишневецький зустрівся з нашими лицарями степу. Маючи великий полководницький талант, він зумів об’єднати розрізнені групи козаків під своїм проводом, після чого всі разом попрямували за дніпровські пороги, на славетну Хортицю. Саме тоді й бере початок Січ, онучку. Побачивши Малу Хортицю, Байда одразу сказав:
– Тут, браття мої, буде фортеця, якої не зможуть взяти наші вороженьки силою!
І так воно й було. Під проводом Вишневецького, козаки швидко збудували укріплення на острові і запанували в цьому краї, й правили так, як самі вирішували, захищали слабких та карали ворогів. І батько Дніпро в ту пору був суворішим. Він беріг своїх дітей та жорстоко відплачував ворогам, що прийшли в чужу землю з мечем та поганими помислами.
Ти, онучку, можливо цього не знаєш, та ми з кримськими татарами не завжди були такими дружніми народами, колись траплялись у нас сварки, і людей вони наших крали, в рабство віддавали. Козаки – люди вільні, вони не терпіли рабства, то ж ішли визволяти українців, що потрапили в неволю. В одному з таких походів наші запорожці під проводом Гетьмана Байди навіть спалили місто, Ісламкермень воно мало назву, хоча ось з назвою я й помилятись можу.
Ой і налякало ж це хана кримських татар! Зібрав він чимале військо, й пішов мститися запорожцям за те, що плани його зруйнували. Був тоді початок року, січень місяць, коли кримсько-татарське військо оточило нашу фортецю. Упродовж двадцяти чотирьох діб намагались вони скорити наших воїнів, та так і не підкорились козаки, тож татари вимушені були повернутись до себе додому. Та не довго наші лицарі вільно порались на своїй землі. Вже в літку татари повернулись з іще більшою армією. І знов упродовж багатьох діб намагався кримський народ скорити наших воїнів, втім не могли вони силою здолати тих, хто свій рідний край боронить. І тоді пішли татари на хитрість. Вони вирішили заморити наших козаченьків голодом.
Пройшло ще чи мало днів та ночей перед тим, як у фортеці закінчились харчі. Козаченьки мучились від голоду, та навіть і думки про здачу у них не було. Байда був мудрим гетьманом і знайшов вихід.
– Брати мої, – звернувся він до козаків. – Ми зараз можемо загинуть, а можем відступить. Ми можем померти, та не як герої, а як звірі, які не здатні знайти собі їжі.
– То що ж ти пропонуєш, гетьмане? – спитали козаки.
– А я пропоную ось що! Ми зберимося з силами, й прорвемось крізь те кільце, яким оточили нас татари.
– Але ж якщо тут не залишимось, вони зруйнують нашу фортецю, наш дім.
– Мені так само важко про це думати, як і вам. Та справа ось в чім, фортецю ми зможемо відбудувати, а ось козака вернуть з того світу не в нашій владі. Ми підготуємось і дамо гідну відсіч чужинцям. Хто зі мною?
І всі козаки погодились, зібрали речі й, дочекавшись слушної години, пішли проти ворога, на волю пробиватись. І тоді знов батько Дніпро допоміг запорожцям. Чимало тоді татар потонуло в Дніпрі, натомість козаченьків ця участь оминула. З великим тягарем вони дивились на свою рідну землю, а коли Хортицький замок запалав… Тяжко було їм в ту годину.
Дух їх впав, Байда розумів, що без допомоги не впоратись.
– Тяжке становище, брати, і що робить не знаю. Єдиний вихід бачу я – союзників шукати, – мовив гетьман козакам.
– До кого ж нам іти, у кого помочі шукати? – спитали козаки у Байди.
– Я бачу напрямки лиш два, або в Річ Посполиту йти, або до князя Московського, вирішуйте брати, який нам шлях обрати.
– Поляки нас за віру зневажають, думають, що католики чимось кращі за православних. Як можемо ми з ними союзи укладати, коли вони себе кращими за нас бачать?
– Тож до Московії ідем? До Івана князя?
– Так, гетьмане, підем. Ми з ними вірою близькі, можливо й допоможуть.
– Тоді збирайтеся мерщій, і рушимо негайно. Як можна швидше рідний край ми звільним від татар.
Отже, вирушили козаки до Москви шукати допомоги. І дав князь Іван IV кілька тисяч своїх воїнів під командування Байди, щоб покарати татар за їх зухвалий наступ. Та не встигли козаки з московськими солдатами вийти за межі Московського царства, як занедужав Байда, та так сильно, що побратими його боялись найгіршого. Цілитель після огляду сказав, що не звичайна ця недуга, ворожим зіллям був вражений гетьман. Козаки одразу ж запідозрили князя Московського, втім не могли зрозуміти нащо це йому.
Байда був козак сильний і тілом, і духом. Поборов він отруту ворожу і очолив армію, що складалась з п’яти тисяч чоловік, і з цією силою звільнив він землі запорозькі від ворога. Налякані татари повернулись в Крим і досить довго не насмілювались йти проти лицарів степу.
Запанували тоді козаченьки у своїй сторонці, і правили вони мудро і землю свою захищали відважно. Однак Байда вирішив піти в Князівство Молдавське шукати собі слави. Звернувся він до козаків, чи хоче хтось із ним піти. І так багато було добровольців, що якби Вишневецький взяв усіх, то нікого б не лишилось край рідний боронити. Тому обрав Байда п’ять сотень чоловік, а іншим наказав жити вільними людьми, й робити все по совісті.
Покинув Гетьман землю запорозьку. З таким жалем він дивився на край свій, наче відчував, що більше не повернеться сюди. Усю дорогу його мучила тривога, він відчував, що коється неладне, та не знав, з якого боку чекати небезпеки.
У ті часи на території сучасної Туреччини існувала Османська Імперія. Їх лідер, султаном його називала, дізнався, що Байда йде в Князівство Молдавське. Він знав, на що спроможний Гетьман, і наказав схопити його.
Потрапили тоді козаки у пастку, влаштовану приспішниками султана коло річки Серет. Проте козаки не розгубились. Вони стали табором та оточили себе возами, що слугували їм чудовим захистом. І впродовж багатьох годин вони відбивали напади своїх ворогів.
Однак Байді становились зле. Сили покидали його невідомо чому. Можливо, наслідки отруєння, або ще щось, та гетьман відчував кожну подряпину, кожен шрам на своєму тілі. Він ледь ходив і зброю ледь у руках тримав. Тоді він мовив:
– Брати мої, іти вам треба негайно. Ви можете на волю вирватись… Ні, просто мусите!
– Куди скажете, туди ми з вами і підемо, гетьмане… – почав один козак, та Байда швидко його зупинив.
– Ви підете без мене, побратими, не можу я з вами іти. Безсилий я, смерть відчуваю, тож нехай вона мене візьме, а ви залишитесь на волі і жити будете!
– Не може козак гетьмана свого лишить на полі бою. Ви нас об’єднали, в бій разом з нами йшли, тож і тепер в прорив іти разом будемо.
– Не можу я, брати мої! Як вовк поранений зі своєї зграї йде, щоб ті жити могли й полювати, так і я мушу вас покинути, бо в прориві буду вам тягарем, і не один козак тоді помре через мене. Не можу зголоситись я на таку ціну. Ви повинні іти без мене!
– Але гетьмане…
– Йдіть! – голосно вигукнув Байда.
Козаки швидко осідлали коней і пішли на ворога. Їм вдалось покинути оточення, хоча тоді й померло багато запорожців.
У таборі лишився лише Байда. Він лежав на землі і милувався небом, коли його оточила ворожа армія й взяла у полон. Відправили гетьмана до султана в Стамбул, та не на суд і не на страту. Султан мав свої плани на славетного козака:
– Байдо, ріднесенький мій, я не бажаю тобі лиха, зрозумій, – казав султан. – Відмовся від своєї віри, візьми в дружини мою доньку й зможеш правити Україною як забажаєш. Як бачиш, щедрішої пропозиції годі й шукати!
– Я вірю в те, у що вірю, султане, і силоміць свої переконання змінити не можу. І доньку твою не хочу брати за дружину, бо не кохаю я її. А що ж тоді то за дружина, яку чоловік не кохає? І в ріднім краї правити я можу, бо мені на це дали право козаки, а не султан Османський. Не можеш ти мені нічого запропонувати, султане, тож або страть мене, або відпусти на волю.
Така промова образила султана, проте не стратив він Байду одразу, а виріши піддати тортурам. Підвісив він гетьмана за шкіру його на гаку, що був вбудований в стіну, і висів так Вишневецький три дні і дві ночі. Але його було не зламати. Упродовж всього цього часу турки мали за обов’язок ображати віру православну та принижувати Байду за те, що вірить в Христа. Проте й гетьман був майстром на слівце. Він так влучно відповідав туркам на їх образи, що деяким з них ставало зле. І на третій день не витримали турки таких слів в бік своєї віри, й ворожі стріли обірвали життя славетного лицаря.
***
– Ось таким було життя Дмитра Вишневецького, онучку. Не одне століття козаки будували фортеці за його прикладом і називали їх Січчю. До сих пір Мала Хортиця іменується островом Байда, а люди все ще співають пісні про нього.
Дідусь на якийсь час замислився, а потім , розгладжуючи вуса, тихенько заспівав:
В Цареградi на риночку
Та п’є Байда мед-горiлочку;
Ой п’є Байда та не день, не два,
Та й не одну нiчку, та й не годиночку;
Ой п’є Байда та й кивається,
Та на свого джуру поглядається:
“Ой джуро ж мiй молодесенький,
Та чи будеш менi вiрнесенький?”
Цар турецький к ньому присилає,
К собi Байду пiдмовляє:
“Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь менi лицар та вiрнесенький,
Сватай мою та й царiвночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!”
Скоро Байда теє зачуває,
Турецькому царю так одмовляє:
“Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая!”
Не доспівав дідусь до кінця, бо побачив, що онук його вже спить. Старий вимкнув світло та тихенько вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.
