Із Хорватії — з думкою про Україну

У кінці квітня ц.р. в загребському видавництві Durieux вийшов друком «Український щоденник» знаного перекладача, публіциста, видавця Ненада Поповича.

Nenad Popović. Ukrajinski dnevnik. Zagreb : Durieux, 2024. 215 str. (ISBN : 978-953-188-574-4).

Рукопис «Щоденника» я дістав від Зорана Жмирича, читав під час перебування на фронті. Фронтове життя не дуже сприяє інтелектуальному спілкуванню, та й для написання якоїсь притомної рецензії потрібен час і хоча б відносний спокій. Тому досі я про твір нічого не казав навіть самому панові Поповичу. Цей відгук — перша спроба оцінити «Щоденник» з погляду українця і висловити вдячність автору, який так переймається долею нашої країни.

«Українські нотатки» (як називався рукопис) Ненад Попович почав писати у сорок другий день від початку повномасштабного нападу Росії на Україну. Обіймає цей щоденник період з 6 квітня 2022 до 20 березня 2023 року. Після короткого опису передумов великого вторгнення автор зауважує:

«Сімдесят сім років після 1945-го. Росія почала широкомасштабний напад на Україну величезною військовою силою. Уперше з часів Другої світової задіяно таку кількість військ. З трьох боків вони посунули до столиці сусідньої держави Києва. Для Європейського континенту формати учасниць війни — максимальні: Росія — найбільша держава в Європі, Україна — одна з найбільших».

Базуються щоденникові записи щонайбільше на новинних повідомленнях. Іще одним — доволі важливим — джерелом інформації про Україну були розмови з українськими біженцями, які тимчасово осіли в Хорватії. Прикметно, що біженці (включно з чоловіками призовного віку) авторові траплялися російськомовні й розповідали йому, що Україна — держава двомовна, де більшість громадян говорить російською.

«Український щоденник» — не записки очевидця. Це радше рефлексії на тему сприйняття нової картини світу й спроба впоратися з відчуттям «куди котиться планета». Автор повідомляє, що тієї ж миті, як побачив у випуску новин текст: «Росія напала на Україну», відчув подих Великої Історії. До цього таке відчуття було ще двічі: після повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС (знов Україна!) і падіння Берлінського муру:

«Фіксую це письмово, бо початок війни в Югославії пам’ятаю дуже чітко, але ні тоді, ні пізніше ці події не наближалися для мене за значенням до згаданих двох (тепер трьох). Хай як нелогічно це звучить».

Велике враження на пана Поповича справили звістки з Бучі, де знайдено місця масових катувань, страт і поховань цивільних містян. Тут же він згадує ракетний обстріл вокзалу в Краматорську, майже знищений Маріуполь, і зауважує подібність російської «тактики» до манери дій сербської вже на той час Югославської народної армії (ЮНА). Удар по Краматорському вокзалу Попович порівнює з обстрілом ринку в Сараєві, а руйнування Маріуполя — з руйнуванням сербами хорватського Вуковара. Цікаво, що паралелі між останніми двома містами проводили вже не раз, зокрема, народжена у Вуковарі журналістка Бояна Ґуберац (вона, до речі, 2022 року передбачила, що Вуковарів у нас буде багато¹).

«Тотальна війна армії РФ з жорстокими вбивствами цивільних ідентична звірствам вермахту й СС під час «російського походу».

Що більше новин з фронту російсько-української війни — то яскравіше проступає схожість між гітлерівським і путінським режимами, між німецькими й російськими воєнними злочинами. Одне з важких запитань, порушених у «Щоденнику»: «Як цього можна не бачити?» І чому хорватські, та й загалом регіональні ЗМІ так мало уваги приділяють найжахливішій події у Європі?

«Російський патріарх у Москві вітає російську війну. Патологія від верху до дна. Державна й національна ейфорія від убивств, грабунків, ґвалтування, нищення — і це найбільший європейський народ».

Ненад Попович, свідок югославських воєн, думав, що залишив воєнні травми в минулому. Але російсько-українська війна стала поштовхом до переживання того досвіду по-новому. У всьому бачаться паралелі з подіями на Балканах і ще глибше — Другою світовою війною. Щоденник мав стати терапевтичним засобом, але жахіття, які весь світ має змогу споглядати практично в режимі реального часу, переважують будь-яку терапію:

«Виписування важких тем часто приносить полегшення. Цього разу — ні».

Останні двадцять шість місяців у мене майже випали з життя і я нерегулярно слідкую за видавничими новинками на Балканах. Але навіть з такою заувагою можу сказати, що це вже не перший щоденник, присвячений подіям в Україні. Щонайменше можу назвати книжку белградського воєнного кореспондента Александара Васовича, який українською частково опублікований під назвою «Київ — Крим — Донбас: щоденник сербського журналіста»². Але як на мій суб’єктивний погляд, Західні Балкани — один з найважливіших для нас регіонів. І що більше буде книжок, які пояснюють тамтешньому люду події в Україні, нашу позицію, нашу трагедію зрештою — то краще. Тому з величезною вдячністю сприймаю рішення Ненада Поповича видати свій «Щоденник» друком. І не меншу вдячність відчуваю за ту допомогу українським біженцям, яку він зі своєю родиною надавав увесь цей час.

Не зайве повідомити, що «Український щоденник» ще як рукопис нагороджено літературною відзнакою Le Fantôme de la liberté³ («Привид свободи»), яку вручає однойменний паризький часопис спільно з хорватськими виданнями Forum та Europski glasnik, Radio Gornji grad і місячником La Parole ukrainienne («Укаїнське слово», Франція). А фінансову підтримку для видання надало Міністерство культури й медіа Республіки Хорватії.

Про автора: Ненад Попович (1950) — хорватський письменник, перекладач, журналіст, видавець. Навчався в університетах Загреба, Бонна, Фрайбурга. Студіював германістику, південнослов’янські літератури, хорватську мову. З 1978 року публікувався у газетах, журналах, створював радіопрограми, працював редактором. 1990 року заснував видавництво Durieux, одне з найперших приватних у Хорватії. У 2002 році став одним із засновників Хорватського товариства письменників, був заступником його голови.

Перекладає з німецької мови, зокрема драматичні твори й художню літературу. Під час югославської агресії проти Боснії і Герцеговини перекладав статті боснійських авторів для німецьких ЗМІ. Лауреат премій і нагород: Premio per il lavoro letterario Італійського культурного інституту в Загребі (1992), Лейпцизької літературної премії за європейське порозуміння (1999), Премії Bruno Kreisky за політичну книгу (1999), Медалі Hermann Kesten Німецького P.E.N.-центру (2000), Почесний громадянин Сараєва (2000). Член Хорватського P.E.N.-центру, Хорватського товариства письменників, Хорватського товариства літературних перекладачів та ін. Живе в Пулі.

Примітки: