***
І буде вітер, що кожне слово нам кине в очі,
І буде світло, що врешті знищить всі наші втрати,
Хіба це наші обличчя зі сталі й бетону?
Хіба це ми йдемо всіх богів карати?
І будуть води, гарячі, як сніг у серці,
Хіба це ми серед світу поснули п’яні?
Хіба це нас у теплушках везуть скажені
Друзяки, й хмари котяться полум’яні?
І буде мир, що нас всіх в неживих залишить,
А потім війна, така, як мир, рідна й похмура.
Хіба це ми вогненних плодів поїли
У райських кущах, що бідну здирають шкуру?
…Це написала одна поетка дуже сумнівна,
Коли до неї прилетіла дивна істота
З пухким черевцем і стомленими очима,
І крила брудні від попелу і болота.
***
Чи то дім, чи то карантинний барак –
пофарбований жовтим,
весняний, веселий…
Ти скажи мені, вороже мій,
що робити у світі?
Ти скажи мені, вороже мій, чому оселилися ми
у країні зими і хвороби,
на деревах як сніг біла хлорка лежить
і мікроби хоробрі…
А мікроби хоробрі по іконах до раю повзуть,
А мікроби веселі по шафках тривоги ховають
Сплять на ліжках залізних, штукатурку завзято гризуть,
Коло телеекранів завзято вони позіхають,
а мікроби невтомні живуть у беззбройній війні,
і на їхніх долонях відбились закриті кордони,
на асфальтах свинцевих складають шершаві пісні,
на тремтливих паперах виписують вовчі закони.
Я чекаю на дощ, щоб не плакати знову самій,
урочистий конвой сновига в карантинній державі.
Моя кішка сховалася… обійняти б її…
Що там час? Просто хвора дитина заснула на лаві
Де б шпаринку знайти чи щілинку якусь,
коли душу несе до Дунаю волога проклята,
аби зачепитися, аби приліпитися тут,
щоб лишилося в світі кого обіймати.
***
У день дурний, непевного числа…
І котишся папірчиком веселим
в безмежний дощ із тихої оселі,
допоки маска в шкіру не вросла.
Сьогодні розпочався карантин,
а післязавтра – знов війна звичайна,
тут пишеться історія трамвайна,
і кожен в цій історії – один.
Війна – це світ улюблених розваг.
Накрила нас рутина карантину –
як вбити час, що нас усіх поглинув?
І – куля в серці, й пісня на вустах.
А мертві бджоли все одно гудуть,
над вуликами чорними літають,
родючі ями під дощем зростають,
і армії туманів мчать у путь.
а мертві люди все одно живі,
вони, як риби, вилізуть на сушу.
Там на світанку йдуть шукати душу,
і сплять дерева сині і нові.
І чий вночі порожній чути крок?
Не драму пише час – абетку пише,
і сторінки гортаються у тиші,
і запеклася кров між сторінок.
