На родину Свантесонів теж якось звалилася епідемія. Згадаймо, з яким добрим гумором писала про складну ситуація незабутня Астрід Ліндґрен.
= = = = = = = = = =
Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.
— Скарлатина,— сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.
— Скарлатина! Негайно до лікарні!
Потім він показав на Малого:
— А його поки що треба ізолювати.
Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.
— Цить,— сказав Боссе, коли лікар пішов,— це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?
Бетан лежала й плакала.
— Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.
Але панна Цап не хотіла й чути про таке.
— Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати, — вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.
Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.
Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!
— Ну, бувай здоров, Малий! — сказав Боссе, коли санітари виносили його.
— До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! — мовила Бетан.
— Добре тобі казати,— ревів Малий.— А як ви помрете!
Панна Цап насварила його:
— Як можна бути такому дурному й думати, що від скарлатини помирають!
Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки Бімбо.
— Тепер у мене залишився тільки ти,— сказав він і обняв Бімбо.— І, звичайно, Карлсон.
Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати: “Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!” Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав: як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.
“Люба мамо,— писав він.— Мабуть, що нашій родині кінець. Боссе і Бетан захоріли на шкарлатину і лижать у лікарні а я ізольований. Це ни погано але я теж захорію на шкарлатину а тато в Лондоні коли він ще живий хоч я ни чув щоб він був хорий проте він певне захорів потім якщо решта всі хорі. Мині сумно без вас, авжеж а ви дуже хорі? Я міг би багато розповісти за Карлсона але я ни буду бо ви тілки будуте хвилюватися а вам каже хатній цап потрібин спокій і відпочинок. Вона ни хора і Карлсон також та скоро будуть хорі.
До побачиння дорога мамо відпочивайте собі спокійно!”
— Більше я нічого не писатиму,— сказав Малий до Бімбо,— бо не хочу її лякати.
Астрід Ліндґрен. Карлсон прилітає знов. Переклад Ольги Сенюк.
