13 березня 2020 року виповнюється 45 років з дня смерті одного з найвидатніших слов’янських письменників, єдиного югославського нобелівця з літератури. До вашої уваги – один з есеїв Іва Андрича.
= = = = = = = = =
Не пригадую, і не міг би точно сказати, коли я почав писати, оскільки протягом віку моє перше бажання писати й потреба висловитися переплуталися зі справжнім початком мого писання. Здається, вже з першою книжкою, яку я читав, чи й тільки розглядав, пов’язана й перша думка про те, щоб самому щось написати, або хоч уявити це. А книжка – то була велика пристрасть і велика мука наших молодих років. Вона була й залишилася найбільшим бажанням мого дитинства. Учнем у третьому класі гімназії я потерпав від справжньої книжкової спраги. І що важче було дістати книжку, то більша була спрага. Книжка у нашому тодішньому житті була рідкісною і дорогою, майже недосяжною.
У наших сирітських оселях не було книжок, крім підручника чи якогось убогого календаря. Школа могла запропонувати мало або нічого, про придбання навіть не йшлося. У тодішньому Сараєві було всього три чи чотири книгарні, і в кожній разом з книжками продавали, звичайно, канцелярське й шкільне приладдя. Власне, краще було б перелічити навпаки, бо саме книжки були побічним, а канцелярські товари – головним крамом. Найбільша й найкраща «Книгарня й папірня», що належала якомусь іммігрантові – єдина, де крім наших, було й чимало іноземних книжок – німецькою мовою, виставлених в одній по-сучасному облаштованій і добре освітленій вітрині. То були книжки переважно віденських і мюнхенських видавництв, здебільшого легке, розважальне чтиво, призначене для австрійських чиновників і офіцерів, а також трохи німецьких перекладів з російської або скандинавських літератур, які тоді були дуже модні. Зрештою, для мене вони всі були однакові, бо про жодну я нічого не знав. Знав тільки, що то книжки, що своїми ошатними палітурками, таємничими заголовками й невідомим змістом нездоланно мене ваблять, і що я їх дуже хочу мати.
Перед тією вітриною у ранні гімназійні роки я провів багато годин.
То було моє перше і на тривалий час єдине «вікно у світ», моя «причетність» (так я думав!) до великої світової літератури, про яку я нічого не знав, за винятком того, що вона мусить десь існувати, і про яку мені ніхто, навіть наш вчитель літератури – бо ж він не тільки не був справжнім учителем, а й не мав ніякого певного стосунку до літератури – ні тоді, ні згодом не міг нічого розповісти.
У дощові пополудні, коли діти мого віку вдаються до пошуків чогось нового, красивого й цікавого, поживи для духу й думки – поживи так само потрібної, як хліб і вода, і якої їм у наших тодішніх умовах ні сім’я, ні школа, ні суспільство не могло надати, – я часто виходив з нашої невеселої кімнатчини й крутими вуличками, вимощеними старою бруківкою, спускався у рівнинну, кращу частину міста. Я ішов прямо до книгарні й довго стояв перед вітриною, яку так добре знав, що помічав кожну, навіть найменшу зміну, і сприймав її як особисту пригоду. По кілька разів відходив від тієї вітрини, знову повертався, і так аж до часу, коли остаточно спуститься осінній вечір, у вітрині спалахне світло і його відблиск впаде на мокрий асфальт. Тоді слід було покинути це все й повернутися на гору, у свій квартал, до свого реального життя. Але освітлену вітрину нелегко було забути. У нічних дитячих снах і маріннях він виблискував і кружляв у фантастичних перевтіленнях; це вже була не звичайна міська вітрина з книжками, а вселенське світло, частина якогось сузір’я, до якого мене тягло з неймовірною силою, але й одночасним розумінням, що воно для мене недосяжне.
І так щодня. По сто разів читав незнайомі імена письменників і назви тих книжок. Не маючи нікого, хто мене поінформує і настановить, я сам надавав тим назвам якогось сенсу й значення, знаходив між ними свої симпатії і антипатії. Кожна з тих назв у свій спосіб спонукала мою уяву працювати, розмірковувати, що вона могла б приховувати, і після цих марних роздумів самостійно вигадувати зміст тих недоступних книжок. – Десь тут виникали й зразу щезали мої перші задуми оповідань і романів.
Тут заясніли в мені й інші думи. Як і багато інших хлопчаків, моїх друзів, я дуже рано й за багатьма речами відчув і зрозумів, що значить бути сиротою, що значить мати й не мати, і яка нездоланна стіна відділяє багатьох людей від того, що вони люблять і чого хочуть, але ніщо не свідчило цього так чітко й гостро, як ті книжки у вітрині, і моя незборима потреба й нездійсненне бажання їх мати, гортати, читати.
Багато років минуло відтоді. Багато книжок бачив я на своєму віку, чимало прочитав, кілька й написав, але книжок зі скромної вітрини провінційної книгарні у Сараєві я ніколи так і не забув. Спогади про них збереглися на прихованих ланах сильних, але несправджених дитячих бажань, які, навіть коли людина їх переживе й нібито забуде, залишаються і живуть протягом усього життя, причаївшись десь глибоко в нас, і виявляються, дивовижно й неочікувано, у нічних снах і несвідомих вчинках у денному житті.
З сербської переклав
Володимир Криницький
