Ювілей схожий на снігову лавину. Спочатку можна почути тихий гуркіт, що котиться-перекочується навкруги, з кожним днем посилюється і… за ним вже й голосу не чути. А потім тебе накриває пухкий білосніжний килим і несе, несе в далечину. Як довго доведеться нестися у невідоме? А стільки, скільки в тебе друзів, приятелів, родичів… Бо ж усім треба приділити час, зустрітися за чаркою, вислухати добрі побажання, подякувати друзів та колег по перу / нотному стану / мольберту…
За цими приємними клопотами більшість митців не встигають згадати минуле, переглянути не тільки старі світлини та перегорнути сторінки книжок десяти- / двадцятирічної давності, поділитися планами на майбутнє.
Журналістові, який звертається до ювіляра з проханням про зустріч і розмову, не завжди таланить зустрітися, поговорити «по душах». Але зараз інтуїція сказала своє вагоме слово, восьмий поверх подолано, а в дверях своєї квартири мене привітно зустрічає господиня – поетеса, композитор, співачка, член Конгресу літераторів України (КЛУ) та редколегії Міжнародного альманаху «Форум», Асоціації композиторів Дніпропетровського обласного відділення Національної Всеукраїнської музичної спілки (НВМС), лауреат літературних премій ім. О.Гончара, В.Сосюри і міжнародного фестивалю літературних альманахів «Рідкісний птах», лауреат обласних музичних конкурсів Олена Швець-Васіна.
Зручно вмостившись на канапі і розглядаючи численні альбоми зі світлинами, я починаю розмову.
– Олено, Ви відзначаєте ювілей. Ні-ні! Ніякими цифрами цікавитися не буду. І так же видно – Ви – жінка у розквіті сил і мудрості. А скажіть, яка була дівчинка Олена у 16 років? Про що мріяла?
– Цікаве запитання (усміхається). Мріяла стати слідчим (полюбляла читати пригодницьку літературу, детективи, особливо – фантастику). А закінчила фізичний факультет Дніпропетровського державного університету… Щоправда, й досі інколи вдається (завдяки нехитрим розміркуванням) знайти загублену річ. Безумовно, захоплювалася і музикою, мріяла бути співачкою… І зустріти велике Кохання!
– На фото – студентка технічного вишу з великими блакитними очима. Весела, щаслива, мрійлива, довірлива. Чи вдалося Вам зберегти цей стан душі?
– О, так! Любов до музики, літератури, до всього прекрасного на Землі супроводжують мене і понині. Душі творчих людей мрійливі та юні в будь-якому віці. Моє кредо, дароване з Неба, – в одному з моїх поетичних квантів:
Малюю
Музичним Пензлем Поезії
пейзажі Розуму,
портрети Серця,
натюрморти Душі,
симфоджазові картини Тіла.
І кожна нота, буква, фарба
тріпоче вогником вагання –
чи певно вимальовую
потоки світла, звуків, пахощів
короткочасного Життя
в захопленні Любові
серед Степу безмежності?..
– У Вашій творчості поезія нерозривно пов’язана з музикою. Але що було і є первинним? Музика чи поезія? Поезія чи музика?
– Я відповім рядками власного вірша «Поезія – Мелодія Палітри»:
У творах переспіви – це не рідкість.
Хіба даремні за дощами зливи?
Повторне все – негоди, долі, вірші,
Нове – то лише генія властивість.
Рядків безсмертних не створити нині,
Та звуки фарб мені не зупинити,
Бо склад летить по евриці-долині,
Поезія – Мелодія Палітри.
Дай, Господи, осяяння, натхнення,
Мук, радості, і розуму, і сили,
Один рядок, короткий вірш-знамення,
Щоб серце і у темряві зоріло!
Так само можна сказати, що «Музика – Поезія Палітри», або «Палітра – Музика Поезії». Вони не роздільні. А в мені ці прекрасні компоненти мистецтва інколи «сперечаються»: вірші наповнюються мелодіями, навіть дисонансними (коли мова йде про трагічну долю України, війну). А музика пісень начебто підладжується під віршовані рядки – власні або інших поетів.
Я щаслива, що написала і виконую пісні на вірші класиків – Тараса Шевченко, Івана Сокульського; членів НСПУ – Миколи Миколаєнка, Сергія Бурлакова, Анатолія Шкляра, Олесі Мудрак, Людмили Левченко, Олександри Кравченко, Михайла Селезньова; членів КЛУ – Світлани Поливоди, Віктора Невського, Людмили Некрасовської, Олександра Кутняка, Тетяни Валової, Олени Хейфець, Юрія Гашинова, Юлії Гнатюк; самобутніх поетів – Миколи Потійка, Ольги Афанасьєвої, Ольги Соколової, Ніни Євгеньєвої, Олександра Дьоміна, Ольги Приходько, Геннадія Агафонова. Я щаслива, що в мене були чудові наставники «в напрямку Слова» – Микола Миколаєнко (який в свої 95 років продовжує творити поезії!), Володимир Сіренко, Анатолій Шкляр, Валентин Чемерис, Григорій Гарченко, Сергій Андрієв, Ольга Афанасьєва… Я щаслива, що професійні композитори, члени Асоціації композиторів НВМС – Валентина Фалькова, Лілія Бігеєва, Олена Ломакіна – створили пісні на мої вірші, а Відмінник культури України Валентина Фалькова написала за моїм сценарієм музику до спектаклю «Музичний бал» для авторського дитячого музичного театру «Надія» ДДМШ №3 і Будинку вчених.
– Бог щедро нагородив Вас ще й прекрасним голосом. Ви отримали його у спадок чи це цілком Ваш здобуток?
– Всі здібності – до поезії, музики, співу – я маю завдяки Всевишньому і моїм батькам – Івану Якимовичу і Надії Пилипівні Швець. Мій тато самотужки навчився грати на баяні, акордеоні і гітарі, а мама мала чудовий голос, була солісткою самодіяльного клубу. Обидва віршували з молодості. І саме творчі прагнення підтримують моїх батьків до сьогодні: мамі – 89, а батькові – 94 роки. Взагалі, вся родина Швеців і Руденків (по мамі) була співучою, тобто в мене «співає» родинне коріння. За думкою колег по творчим спілкам, власне виконання пісень на щорічних регіональних конкурсах вокальної музики «Натхненний дует Придніпров’я» допомагало мені (як композитору і автору слів) ставати лауреатом цього конкурсу.
– Не від одного поета чула, що головне для творчості – мати свою Музу. Без неї, мовляв, неможливо римувати, створювати нове, оригінальне, високе. Який Ваш погляд? Чи надихаєтеся Ви коханням?
– Коли тебе кохають – це щастя. Але найбільше щастя, коли кохаєш ти. Натхнення – це і є Муза – здебільшого приходить саме в пору закоханості, в аурі якої знаходяться майже всі творчі особистості. Я щаслива й тим, що мене кохали достойні чоловіки, і що я сама кохала і кохаю. Безкінечно вдячна своїм «закоханостям», які спонукали взятися за перо. Ось цей поетичний квант – надія проти самотності:
Коли нема нікого поруч,
ви уявляйте, фантазуйте –
придумайте свою Любов.
І на сторінках невиразних
у книзі вашого Життя
постійно будуть яскравіти
слова – писемні знаки Щастя
або його передчуття.
– Яким є для вас ідеал Коханого?
– Яким би не був чийсь ідеал, його неможливо досягнути. Великі особистості провели все життя в погоні за Мрією, за фантомом-ідеалом… Вважається, що Муза є жінка, всепоглинаюча пристрасть до якої надихає поета, музиканта, художника на творчість і творення. Не кожному вдається, як Франческо Петрарці, до кінця життя мати єдину Музу, свого ангела-хранителя. Після смерті Лаури він оспівував її ще десять років.
Думаю, що для жінки кожний коханий був своєрідним ідеалом. І я настільки обожнювала чоловіків, що навіть не дуже достойна людина (за словами моїх подруг) становилася моїм кумиром. Я придумувала свою Любов. Мужчина, який тільки провів мене додому, повинен був стати моїм чоловіком! Такі почуття до чоловіків втілила в мене моя бабуся Поліна Руденко. Ставши удовою, вона кохала чоловіка, що пішов в інший світ, до останнього свого подиху.
Безумовно, я кохаю свого супутника життя – відомого поета і літературного ерудита Віктора Ковриженка (Невського), який надихає мене на поезію і музику, присвячену йому. Ось вірш «Яке то щастя»:
Глибока ніч. Метелик сну торкається очей:
по полю із волошками у житі
пливе під парусами Переможець Грей –
сучасний Капітан, поезії Орфей.
Яке то щастя, що ти є на світі!
Слов’ян нащадок – воїн, дворянин і гречкосій.
В твоїх обіймах я забула інших.
Щоденно з трав морських і польових вологу пий,
Криштальних помислів, фантазій-любощів носій.
Яке то щастя, що ти мій найліпший!
Відкрию очі – вмить Фрегат Натхнення на стіні.
Дай, Господи, пізнать Твоєї Віри,
готовою щоб бути до буденної війни
з собою, недовершеною, в сповідях Весни.
Яке то щастя, як кохаєш щиро!
– Якщо б могли повернути час на 20 років, що б хотіли змінити, виправити, переробити?
– Важке і інтимне запитання. Я б хотіла повернути час до юності – там були зроблені найбільші помилки… «Життя – юдольні візерунки, які плетеш для себе сам» – стверджую я. Однак, що б там не було, в мене – два любимих сина, живі батьки, коханий; складна, але захоплююча робота культорганізатором територіального центру ветеранів Бабушкінського району міста, де я і члени ансамблю ветеранів «Рябинушка» вливаємо творчу наснагу один одному; мої талановиті друзі; Поезія і Музика, які освітлюють моє життя в темні часи негод. Тому, те що є, нехай залишається у тому ж стані – не виправленим та зміненим. Вважаю, що гріх просити у Господа більше за те, що він мене нагородив.
– Що стосується Вашого творчого доробку. Чи все вийшло так, як мріялось?
– Я автор 5-ти книжечок поезії – «Ромашек серебряный звон», «Лети крізь час, лети!», «Портрети Серця», «Поэтические кванты», «На свет Любви», багатьох публікацій в колективних виданнях, ЗМІ, Інтернеті. Ноти моїх пісень теж друкувалися в колективних збірниках.
Одна з нещодавніх публікацій для мене особливо важлива. Мова йдеться про збірник поезії «Воїнам Світла» Благодійного фонду «Віта-Дольче» сімейного подружжя Степана Жука і Валентини Попелюшки з м. Мукачеве. Я один з ста авторів цього збірника, поезії якого присвячені нашим Героям – захисникам Батьківщини. Наше сьогодення знову і знову відзивається в поетичних серцях справжніх українців новими відчайдушними строфами. Міжнародний літературний альманах «Форум» (де я – член редколегії), який виходить двічі на рік, являється своєрідним свічадом, відображаючи творчі досягнення і відношення до навколишніх подій різноманітних авторів світу. Альманах продовжує кращі літературні традиції, і я горда тим, що друкувалася в усіх одинадцяти випусках.
Мріяла до ювілею випустити «Смішинки дітей – Ігоря та Артема», яких зібралося чимало, бо я старанно їх записувала з початку народження обох синів (раджу це робити всім батькам!). Мріяла випустити «Азбуку в оповіданнях про хлопчика Германа» (це мій онучатий племінник). Мріяла випустити книжечки своїх пісень – дорослих і дитячих… Нічого, це все попереду! Головне – МИР в Україні і в усьому світі!
– Ваші творчі плани на майбутнє.
– Вони – у відповіді на попереднє питання. Тільки творчість врятує нас і світ. Рушаймо далі, по стежинках творчих мріянь! Тоді почуємо «Мелодику життя»:
Мелодико життя, тебе вітаю!
Щомиті твої співи пізнаю,
Які вливають кисень в кров мою.
Честь бути гостею в твоєму раї!
В тобі – стежинка дивного блукання
В пустелі сірого буття і втрат.
Прокинувшись, я чую з-поза ґрат:
Все ж глухне дисонансове звучання!
Коли акорди темряви – чужинці –
Поринуть у міжнотну просторінь,
То тільки той, хто зніметься з колін,
Щоб з долею зіграти наодинці
Ансамбль у безліч самостійних рук,
Мелодики пізнає певний рух.
На цьому нашу розмову доводиться завершити, бо задзвенів мобільний телефон, і ювілярка почала домовлятися про зустріч з кимсь із численних друзів. Мені залишилось подякувати за розмову і побажати пані Олені не бути «знесеною» лавиною численних привітань та дружніх зустрічей. А ще – зібратися з силами, аби прямувати далі й далі – тернистим шляхом, що веде до височезних шпилів Мистецтва.
Розмовляла Еліна Заржицька
