І
So I find words I never thought to speak…
T. S. Eliot’s Little Gidding
Яку ж бо ласку велику робить мені телефон,
Що поєднує наші голоси.
Я дерлась на небо якоюсь драбиною дивною,
На кожнім щаблі мої ноги ранили цвяхи.
Хтось забив їх для мене вістрями догори.
Я дерлась, але заблукала.
Дуже-дуже заблукала.
А потім драбина впала.
І зосталась я.
Я знаю, що Бог мене не полюбить.
Мій самотній-самотній Бог.
Самотність робить глухим. Навіть Бога.
Тому й кричати марно.
ІІ
Пригадуєш, узявшись за руки,
ми обходили снігокалюжі?..
Я думала тоді: яке щастя,
Боже, самотній Боже, який не любить мене,
Яке ж це щастя тримати цю руку.
І так роїлась та думка в моїй голові,
Мов якась тужлива пісня,
невідчепна невигойна пісня.
