Галина Кирпа
Дві новели

БАЛКОН

Про що ми будемо гомоніти, дві самотні жінки? Одна – сива, а друга – ще трохи-трохи та й посивіє.

Хіба що вчитаєш по наших очах? По наших зоднаковілих очах…

Оце вже ні! У вас – дивовижні очі. Вони – як вікна. Часом – розчинені, прозорі, аж видно у них саме́ дно.

А сьогодні ви свої вікна зачинили. І як зачинили! Здригнулися вії, і так гучно, мовби здригнувся цілий світ. Овва! Віконниці зачинилися.

Про що ж нам гомоніти отако? Чи надовго ви зачинилися від мене? Чи ось, по одній хвилі, розчахнувши їх густими віями навстіж, усміхнетеся мені по-звиклому й мовите:

– То що, жабенятко, подейкують у світі про людей однієї групи крові?

Я дивлюся на вас і невидимо ловлю ваш образ. Хочу спіймати його, хочу вловити. Щоб написати.

Чи так пишуть новели?

Ні, я нічого не скажу вам про те, як писатиму новелу. Бо сама не знаю. Про те, як писати новелу, найкраще знають професійні критики. А я просто дивлюся на вас. Ловлю образ. І непомітно для себе трохи щось домальовую.

При мені ваші очі цвітуть синім. Раз по раз той цвіт за́стує сіра тінь. Власне, то не тінь. То спогади про чоловіка, задля якого ваші очі теж цвіли синім. Тоді сіра тінь до них іще не добиралась.

– Ти пахнеш сосною, – шепчете ви.

– Саме так пахне Балтійське море, – відказую. – Дюнами і сосною.

– Справді?

– Ага. Там була маленька дівчинка, яка його так і прозвала – Соснове море. Вона день у день сиділа на березі. І за погожої години, й за штормів. Море одно мінялося й мінялося, але весь час пахло сосною. Не переставало.

– Дівчинка тамтешня? – питаєте ви.

– Ні, приїжджа, – коротко відповідаю. – Не розпитуйте про неї. Вона від’їхала того дня, що і я.

– Я тільки одне спитаю: чим би пахнув дівчинці океан?

Об мене зненацька вдарив давній спогад. Океан!

– Ти не хочеш, щоб океан пахнув рибою? – спитали ви мене.

Ні, не мене. Дівчинку, що жила в тому спогаді.

– А ні, – кажу швидко. – І та дівчинка не захотіла б.

Ви відганяєте геть сіру тінь зі своїх очей. Навзамін їй у зіницях застрибали хитрі блискітки. О, з якого давнього давна я їх знаю!

– Авжеж, не захотіла б! – застрибали блискітки ще хитріше. – А чи й досі вона дражнить той океан Північно-Крижаним?

Я переймаю хитрі блискітки на льоту.

– І досі. Хіба ви не знаєте, що такі дівчатка не виростають?

– Чого це не виростають? Виростають!

Ви замовкаєте, й мовчите так довго, ніби перепливаєте Північно-Крижаний океан.

– Виростають, але ніколи не стають старі, – кажете ви вже на березі океану. – Бо звуть Балтійське море Сосновим. Бо геть не такі, як ті, що шукають бурштин. Уяви собі: дівчинка шукає бурштин. І все їй мало й мало. Вона додому навезе багато бурштину, а коли приїде знов, то тільки по бурштин. І ні по що більше! Ні по що! По сосновий запах вона не приїде. І по дощ у дюнах. Рясний литовський дощ! Нізащо! Вона стара, стара! Навіки й невиліковно стара!

Ваші блискітки спалахують гнівом. Звідкілясь береться туманець, огортає одну зіницю, другу. Що це ви? Плакати через невиліковно стару дівчинку?

– Я не плакатиму, не думай, – вгадуєте ви мій крик. – Просто… просто… мені було б прикро, коли б ти… ти… ти невиліковно постаріла… Оце і все.

Ви таки виймаєте з кишеньки хустинку, прикладаєте до очей. Не так щоб дуже, а так, мовби торкаєтеся. Тільки торкаєтеся. Я могла б подати вам люстерко, але ви не любите люстерок.

– Наче ти їх любиш! – вгадуєте ви знов.

Так ніхто не вгадує. А про люстерка…

Ви навчили мене їх не любити ще тої пори, коли я прозивала Північно-Льодовитий океан Північно-Крижаним. Тоді я ще у вічі не бачила Соснового моря й гадки не мала, що воно пахне сосною. І нічого не знала про дюни. Про дощ у дюнах.

Кладка на ставку, де ми переходили на той бік, була так близько до води, що нахились, простягни руку – і пробуй пальцями літепло. Або й не пробуй, а просто нахились. І на тебе гляне така сама витрішкувата дівчинка, як і ти.

– Жабеня, – казали ви. – Моє королівське жабеня. Наймоїше жабеня дивиться в люстерко. Дивиться – не надивиться.

Ви плюскаєте долонею по воді. На вашому пальці золотіє бурштиновий перстеник. Ваші дивовижні очі сміються.

Ви така юна, така гарна, така сонячна. Ви – моя королівна. І на цій кладці ви показали мені найкраще в світі люстерко.

– Бач, нема. Самі кола. Жабенятко пірнуло на дно.

– А що в нього на дні? Хатка?

– І хатка, і мама, й тато.

– Воно там спить?

– Спить.

– А що йому сниться?

– Треба буде спитати.

– То спитаємо?

– Спитаємо. Неодмінно спитаємо. Як виспиться.

– А що воно робитиме, як виспиться?

– Знов дивитиметься в люстерко. Так дивитиметься, що й не надивиться.

Ви тицяєте пальцем, своїм золотим бурштиновим пальчиком, на воду. Я прикипаю до нього очима: вся ваша долонька стає золота. Золота й бурштинова. Ви – моя королівна. Сьогодні вас віддали заміж.

– А це надовго? – спитала я.

– Що?

– Ну, вас надовго віддали заміж?

Ваші дивовижні очі не переставали сміятися. Блискітки стрибали в них, як сонячні зайчики.

– Не смійтеся, – прошу я і суплюся. – Я по-правді вас питаю: надовго? Ви колись повернетеся?

– Моє королівське жабеня, надовго, – кажете ви крізь сміх. – Але я повернуся…. Ні-ні та й повертатимуся. Ось сюди. На цю кладочку. До цього люстерка. Ти ж нікому не прохопишся й словом про наше люстерко?

Я киваю головою.

– Гляди ж мені, – зітхаєте ви і так уже ж по-королівському змахуєте рукою, розсипаючи переді мною золоті бурштини, що я дивуюся, де ви цього навчилися.

– Глядітиму, – відказую. – Атож. Глядітиму. Бо де тоді жабенятко спатиме?

Я дивлюся у ваші очі. Вони прозоріші за ставок. Може, там, на самім дні, написано хоч щось. Хоч що-небудь. Я ж сама не вгадаю, нізащо не вгадаю, чого й навіщо віддали таку королівну? І кому? Отому поганющому поганцю? Отому рожевощокому сердитьку? Королівни йдуть заміж і не повертаються додому. Коли королівни живуть десь за морями-за горами, ти цього не помічаєш. Але коли віддаєш заміж свою королівну – оцю, що живе через хату і через стежку – то це так помітно, що страх.

– Глядітиму. Я глядітиму все, що ви не заберете у своє королівство, – обіцяю я.

– Якби можна було забрати, то я забрала б оце жабенятко, оце ось люстерко і он ту он стежку, – золота бурштинова долонька, як маленька блискавка, пролетіла над ставом ген-ген і впала вділ, де саме цвіла груша завбільшки з дві хати. А хата була хаткою та й годі, але саме в таких хатках і народжуються королівни.

Ви така юна, така гарна, така сонячна. Ви – його королевий цвіт…

Люстерко зосталося собі в ставку. Там, де було. Де жили мама, тато і їхнє жабенятко, що пірнало на дно спати. Я досі не знаю, чи йому щось снилося.

Стежка проминула хату з грушею і пішла, пішла, пішла. Пустилася в дорогу. Тільки раз озирнулась, а тоді й не озиралася вже. Жодного разу.

Отой раз у пам’ятку мені й досі. Жабенята йдуть заміж не за поганців, але й жабенята йдуть заміж – і не повертаються додому. Я надумала тоді повернутись. Та мені не повернулося.

– Ти подумала про те, хто поливатиме квіти на балконі? – спитали ви.

– Подумала.

– Отож. І що ж ти надумала?

– Що квіти поллєте й ви.

– Ну раз-другий, може, й поллю. А далі? Далі?

– І далі поллєте. Хіба погано жити на два королівства?

– Два королівства – то не два балкони, – відрізали ви і нараз пошкодували. – Бачиш, це дуже смішно й дуже несолідно, як на мій вік. Але ти жабеня, і ти зрозумієш. Я не зможу глядіти твоїх квітів, бо я жду…

Отоді я вперше побачила, як очі стають вікнами, як через них усе видно – до самого Північно-Крижаного океану.

– Навіщо тому поганцю Північно-Крижаний океан? Ну навіщо? – питали ви мене й себе, більше себе. – Він просто пішов по хліб. А там черга. А він любить свіжий хліб… підсмажувати… Ти тільки не пиши про це в своїй новелі… І взагалі, не пиши новел, жабеня. Хіба ти знаєш, як їх писати? То знають тільки професійні критики… А самотні жінки… самотні жінки… Ждуть…

О ця незбагненна сіра тінь на ваших дивовижних очах! Чи маю я королівське право прогнати її? Право – це така дрібниця, така дрібниця, якщо я не зумію зрушити тієї тіні з місця! А може, й не треба зрушувати. Як-не-як, то спогади про того чоловіка, задля якого ви покинули найкраще в світі люстерко, стежку й грушу з хаткою.

– Ти краще напиши про Соснове море. І про дівчинку, що день у день сиділа на березі. І про дощ у дюнах. Рясний литовський дощ. Такого дощу, як там, ніде немає… Гаразд, згадай хіба що одним словом про королівну. Зрештою, не кожному щастить жити по сусідству з королівною! А ще напиши, що коли ти пускаєшся у довгі мандри, я поливаю твої квіти. І то добре. Тоді мені є з ким погомоніти. Старощі, жабенятко моє, то неабияка втіха…

Старощі?.. Ви простягаєте до мене свою руку. Золоту бурштинову руку. Хіба можна так просто піти по хліб і забути про неї?

– Ні, – кажете ви, – непросто, але можна.

Ви обіймаєте мене так, як тоді, на кладці, і усміхаєтесь:

– Як ти по-королівському пахнеш сосною! Наче під нашим балконом виросла сосна.

Під нашим балконом виросла сосна, подумала я, не дай, Боже, її зрубають.

 

ПОЇДЕМО В СЛУН

Все. Їдемо в Слун. Поки ще не ніч, а тільки сутеніє. Не лаштуй валіз, це ж не до Криму. Це зовсім поруч. Туди не треба нічого брати. Там є все. Принаймні для таких, як ми з тобою.

Якщо дорогу натрапимо відразу, дістанемося швидко. Я ще сьогодні ж устигну написати тобі листа. Не дивуйся, так чинять у Слуні: пишуть другові листи навіть тоді, коли щодня його бачать. Це не якась там забаганка. Це – потреба.

У Слуні дивовижно. Ти сам побачиш. Я примічаю твій подив у очах, в усмішці. Навіть пальці твої ніби дивуються, ніби чують щось не таке. Зовсім інше. Те, до чого не можна доторкнутися. Правда.

Мені сьогодні якось радісно-радісно. Я себе розважаю, і таки щось виходить. Мені навіть здається, що люди від цього кращають. Люди часто кращають від радості. Може, ти й не помічаєш. Але…

Є на світі дівчинка, яка називає мене мамою, і все-всеньке помічає. Вона допомагає мені жити. Ти це знаєш, бо тобі теж допомагає. Часом мені здається, що вона ще й багато чого нас навчає. Навіть тоді, як, обіймаючи обох разом, буцає твою голову об мою й каже:

– Ну що – попалися?!

І ми після того робимося малі, нам стає, як мовиться, і море по коліна. Ми вже не питаємо своєї дівчинки, чи слухала вона бабу, чи вивчила вірш, чи їла кашу. Це все стає неістотним і просто недоречним. Ми ведемо розмови поважніші, як воно і є поміж дітьми.

Спершу ми нічого не знаємо про Слун. Нам жаль женчика-бренчика з покаліченою ніжкою. І ми чомусь не пристаємо на думку про другу ніжку, яку буцімто можна взяти в зеленому лузі. Ні! В лузі є квіти, метелики, бджоли, а щоб ніжки були, – то ні, немає. Навіть для женчика-бренчика немає.

Наша дівчинка так і каже:

– Ніжок у лузі нема. Є у Слуні.

Отак ми й довідуємось про Слун. Я хочу розпитати про нього, трохи вагаюся, а ти мене раз – і випереджуєш:

– Тоді поїдемо в Слун.

Наша дівчинка щось міркує і раптом передумує:

– Та ні! Я хочу в Київ.

Але я кажу:

– Ти ще мала, підрости.

Дівчинка щось думає-думає, а тоді каже:

– Що ж, буду підростати.

– Ще зовсім трішечки, – втішаю її.

– Трішуні?

– Трішуні.

– А доти я житиму в баби?

– Ще поживеш, – відповідаю.

– Поки баба вмре?

Я німію від несподіванки.

– Баба не вмре, – кажу я, хоч голосу й не чую.

Потім розумію, що, мабуть, треба було сказати щось переконливіше.

– А як смерть прийде? – допитується дівчинка.

Мені відбирає мову. Ми – і ти, і я – враз робимося дорослими, безпорадними й розгубленими. Що на це відповісти? Ми ж нічогісінько не знаємо. Ми теж ростемо. Не до відповідей, лише до запитань. І я відповідаю не тому, що знаю щось, – я боюсь.

– Смерть не прийде.

– А як прийде, то ми втечемо, – раптом радіє дівчинка. – Візьмемо бабу та й чкурнемо в Слун. Ви самі не їдьте. Ви не знайдете. Туди та-ака дорога! Та-ака!..

Ми торопіємо.

– Яка ж?

– А така, що ніхто-ніхтосінько не зна. Я покажу. У Слуні все-все є. Все-всісіньке! Й небо, й хмари, й квіти, й сонце. У Слуні є цукерки «Танцювала риба з раком». У Слуні такі веселі тати: ходять і вибрикують, як зайчики. І мами там є з дітками. Дітки мам на санчатах катають. І тебе, мамо, покатають. Ти попросиш – вони й покатають. Ти тільки сиди й тримайся за бильця, щоб не випала. А тата удвох покатаємо, бо він важкий. Ще й санчата переверне, – дівчинка сміється-сміється, ніби для неї нема нічого смішнішого за перевернуті санчата.

Ми перезираємося – нехай сміється. Бо сміх – це теж радість. Від неї люди кращають.

– А ввечері ви читатимете мені книжки, – пересміявшися, згадує дівчинка. – По черзі. Знаєте, як там їх бага-а-то?!

Може, вона й каже правду: у Слуні, мабуть, справді бага-а-то книжок. Либонь, там більше нічого, крім них, і немає. Так бага-а-то, що всіх і не перечитаємо. Бо як тільки над ними сидіти, то й Слун прогледимо.

Ми раз по раз зиркаємо на дорогу – мете, розходжується, хурделить, а наша дівчинка аж сяє:

– Поїдемо! Поїдемо в Слун!

Ми знов такі безпорадні, просто жаль, мимримо собі під ніс:

– Ой-ой-ой, снігу скільки! Ой-ой-ой, намело ж, намело! Світу білого не видно, дороги й не знать!

А вона, дівчинка наша, дивується, навсправжки дивується:

– Де ж вона, та дорога, заділася? Невже доведеться чекати весни? – І так ніби шибку ось-ось видавить. Бідкається спересердя, щиро-щиро…

А що, як… дочекатися весни? Це ж недовго. А ми зібрані. Власне, туди не треба нічого брати. Там є все. Принаймні для таких, як ми.

Нам тільки захотіти і…

Все. Поїдемо в Слун!

 

Чільна ілюстрація: фрагмент картини Дмитра Чередниченка “Мак”