* * *
я – струна натягнена вітром
поміж лісами і степом
дзвеню тонко
зойкаю
і гострі краплі дощу
розділовими знаками
болю і туги
у моїх монологах…
я – струна натягнена вітром
* * *
рвуться думки мої на вітрах
і слова – на літери
смисли гублю – лиш печальне «Кру»*
ледь чую як відгомін…
зрушився звичний порядок всього
голосити не вмію
з вуст лише пара
наче тріску несе мене зараз…
рокам я втратила лік…
міцніє потік…
мабуть «темрява вод»** настала
заслона Твоя
щоби швидше ми зрозуміли
смисли свого буття…
Твої руки досі тримали мене
а нині віддалені
їх я не бачу
не відчуваю
стривожена я
світло нам заступив нарівні
то як знак усім і мені
що маємо доволі снаги
розгледіть в хаосі
нового порядку шляхи…
за вікном затихала вже злива
світало і в серці моїм ясніло
* мається на увазі пісня-реквієм братів Богдана (слова) і Левка (музика) Лепких «Чуєш, брате мій», де приспів звучить так:
Чути: кру-кру-кру!..
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру,
Крилоньки зітру,
Кру-кру-кру…
** Пс. 17 (18): 12
* * *
«…й волосина вам з голови не загине
без на то Його волі».
Лк. 21:18
це ж не Ти Господи засіваєш бомбами Сирію
яка лише хоче бути собою
і патріарх Макарій Антіохійський з Алеппо
вимолює перед Тобою їй спокій
і Україні теж
бо полюбив її ще відтоді
як мандрував у Московію…
ці люди що хочуть брутально усе змінити
теж молються Тобі у храмах
чи може замолюють свої гріхи перед світом
і виправдовують їх боротьбою за мир…
я розгубилась мій Боже
адже зло сіє круг себе зло…
якщо йти «дорогою розуму»***
чи можна його зупинити?
страх обіймає душу…
кажуть – «Страх Господній – початок премудрости»*
* Пр. 9: 6, 10
* * *
Святий Петре
завертай наших дітей од брами
повертай на Землю
не встигаємо народжувати синів
гинуть молодими…
Святий Петре
скільки Світлих нині пропустив до Саду
за короткий час – може достатньо
вже не одна сотня Небесна
війська Українського…
загусає наша кров чорноземом
в усі віки…
Святий Петре
завертай наших дітей на Землю
плачі вже замість повітря
і хто цю війну затіяв –
звірина такого не робить…
ворогами переповнено Пекло вщерть
і товпляться вони у нас на землі
з потворними рисами ботокса
все густішають їхні ряди
хто їх плодить…
в людині не може визріти
така нелюдська істота…
Святий Петре
Ключнику Раю
не одвертай обличчя
бачу – і святі не витримують
плачуть…
із милосердя
прискорюєте події
стискаєте нас – темну матерію –
вивільнюючи світло…
мусимо витримать
* * *
воно гнівається на Тебе
бо покинув нас і відвернувся
і «нашим сусідам віддав на зневагу»*
чому «Боже, Боже Ти мій»*…
ми ніколи не воювали землі
де осіли інші народи
але ж гнали нападників із власної
аж до кордонів їхніх земель
і поверталися –
лише порядок честі та права хочемо мати…
ой Богдане Богдане і ти чинив так
довірливий не мав ти лукавства
«віддав нас на поїд, немов тих овечок»*…
численні кола наших ненависників
стискають нас зараз
Боже мій Боже
випробовуєш всіх
і відділяєш зерна од плевел
а чи вони стануть колись зерном
як перейдуть усі митарства й покути?..
* Пс. 42 (43): 4; 43 (44): 12, 14
* * *
я стуляю три пучки до купи
і врівноважую у собі світи
угорі – піді мною
праворуч – ліворуч…
так робили предки мої
а тепер їхній космос в мені
той
первісний
від Перуна
пучка до пучки
хрещусь і я…
Усевишній
Усезнаючий
у доброті Своїй
дозволь собі стати
Усекараючим…
заплутались ми
і навіть
наймудріші втрачають надію
і силу
і здатність бачити вихід
і кволе насіння
не дає могутнього сходу
не отримує Духу Твого
зникає у поросі
Милостивий
не від лихого серця прошу
але з розпуки
ходимо краєм безодні
і не бачимо її
може страхом прозріють очі
Великим Страхом…
коли постанеш перед нами
у гніві Твоєму…
Усевишній
Усезнаючий
у доброті Своїй
дозволь собі стати
Усекараючим
Милостивий…
* * *
не кожний хто говорить – каже правду
і не кожний хто мовчить – не має що сказати
буває замовчуєш правду
бо не визріла ще та душа
тож плекаєш її спокоєм
аж поки вона не дозріє
тому так терпляче чекаю…
«мій Боже, душа моя тужить в мені»*
«усі вали Твої й хвилі Твої
перейшли надо мною»*…
змужніла я
* Пс. 41 (42): 7, 8
***
Вона –
та що відмовилась від змагання –
сон землі який щодня забувається
тінь вітру загублена у траві
крапля дощу що зникла у хвилях…
вона –
та що живе не оглядаючись –
лісове озеро невидиме в хащах
скеля що пильнує пратишу
дух землі який сивіє од печалі…
це все вона – Вічність
прихована в нас до часу
Київ, червень 2017 р.
