Таран Л. Прозорі жінки. – Чернівці : Букрек, 2015 – 316 с.
Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. До недавніх століть. А потім жінка взяла перо в руки і спробувала мовити про…про зорі…ті зорі, які часто їй снилися…а десь там, між ними, є її Планета. Нора беззвучно прикриває двері дому і тихенько йде у ніч – за тими зорями. Ібсен мав би схопити її за рукав! Не схопив… Бо Норі – зорі (навіть рима!).
У Мами-Нори повинна була би бути Дочка-Пеппі. Та, у якої тільки одна довга панчоха. І одне оголене коліно (звідкись чується чоловіче «Но!»). Неприкрита дочка. Вона вже не буде церувати панчохи, як це робила Нора. З її уявою – братися за перо! З її вигадками – бестселерувати книжки!
Чому жінка й досі так спрагло бажає писати про свою про-зорість? Вже наче всі зорі вивчені Коперниками-Галілеями. Вже навіть жінка зриміша стала у літературі, а й досі в неї забаганка: писати і писати!! Може, причина в тім, що і досі, щоби побачити жінку комусь треба спец.окуляри, щоби побачити-ся з Жінкою в культурному просторі комусь треба якоїсь над-мужності?..
Здається, українська література від часів Кобилянської і донині вже ніби сита питаннями жінки, насичена, а з 90-х минулого віку й пере-насичена жіночими образами у письмі, жіночими темами, проблемами, врешті – жіночими голосами. Але ж… чи не кожній жінці-авторці буває важко, особливо коли твоєму фемінописьму увесь час хтось нашіптує (а то й вигукує!) – «досить!». Тоді письмо – для жінки – знову стає бунтом. Коли одягаєш власну віками-заблукану прозорість у шкіру своєї героїні, даєш їй трохи своїх мрій про зорі, трохи дороги і трохи свого болю, і відпускаєш…
Людмила Таран відпускає своїх «Прозорих жінок» до інших, до нас. Щоби почули цю прозорість, торкнулися її як досвід чи досвіт – прагнення побачити світло, побачити на світанку і зберегти у нічні години. Прозорість – це письмо, спонтанне, шукаюче, еліптичне, стверджуюче і багатопитальне – жіноче письмо.
За цією прозорістю жіночих силуетів героїнь Людмили Таран, у їх багатообличності і багатошаровості шкіри я впізнала образ жінки-авторки, яка столітньо іде у своє не-про-минаюче «досі», долає у собі і поза собою усі ті «досить», вербалізуючи «досвід» свого не-прозорого тіла, яке має історію/історії. І в цій прозорості я побачила, що…
- Для жінки писати – це блукання. Це якісь мандри у своє минуле чи у своє завтра, щоби зрозуміти себе-тепер. Чи Когось поруч зі собою… Щоби втримати того, швидкоплинного, перехожого, перебутого, перевідчутого у собі. Писати – це привласнювати тих, які мають піти: «Навіщо ти пишеш? Це спосіб твоєї свободи, це втеча від світу й намагання збагнути його і саму себе. Ти заплутуєш сліди, аби ніхто не ухопив тебе за руку, не віддухопелив, мовляв, а хто тобі дав право писати про мене?» (з твору «Роман в Аахені», с.27).
- Жінка, що пише – трохи колекціонерка (спогадів, емоцій, почуттів, чоловіків-героїв). У неї азарт колекціонерки і від того нікуди не дітися! «Жінка сама хоче контролювати своє життя» (с.34, з твору «Колекція коханців») і цей контроль – на папері, коли вона – самотворчиня…І письмо її як відповідь на колись «Пропущений дзвінок від Бога». А ВІН мав сказати їй, що вона приречена на вічну васану – «відновлення пам’яті колишнього кохання» (с.260).
- Жінка, що пише, ціною своїх творів проливає свою кров (і це не красива метафорика, риторика, це есенціалізм…): «У жіночій крові більше золота, ніж у чоловічій» (с.155, з твору «Замок Тамплієрів»).
- Жінка, котра пише, хоче почуватися вільною, це навіть дає їй «видимість якоїсь свободи на 5-10 хвилин» (с.41, з твору «Ліза та її бомж»).
- Жінка, що пише – некультурна, неокультурена пуща, така собі «Дика кішка в самому центрі Києва», незалежна і горда, у пару їй може бути хіба що Лев, сильний і вольовий, імперативний і ніжний, якому нутро дикої кішки може піддатися. Але про Лева – потім.
- Жінка, що пише – утопічна й атопічна для загалу, немодна, незрозуміла ізгойка, чужинка у собі самій, такий собі «моветон»: «Уже давно кругом нефігуратив, абстракції, бозна які фокуси контемпорі арт. А в тебе фактично оповідь. Наратив» (с.55, з твору «Автопортрет у ліжку»). Жінка-авторка чи не завжди оголена автопортретистка у своєму ліжку.
- Жінка, що пише – пише собою, своє суттю, своєю натуральністю, бо «нутро ніколи не підводить» (с. 76) – вважає співачка Неля з твору «Любов до смерті…». Бо для жінки чи любити, чи писати – то вже до смерті.
- Для жінки письмо завжди містить певний еротизм, певну залюбленість в те, що вона пише, в те, що вона згадує, будь-то мен-сторі чи просто сіті-сторі – «невинне спокушування себе мрією мало еротичний підтекст» (с.3, з твору «ЛавСторі») – історія про кохання до міста Лева, чи просто Лева, поруч з яким можна і собі трохи – Царівною.
- Жінка, що пише – бореться не з ними (цензорами-опонентами), а зі собою у собі, зі собою у своєму екзистенційному і текстовому травматизмі – «є в наших підпіллях речі, озираючись на які, варто висміяти в першу чергу саму себе – інакше не розчиниться залізобетонна травма» (с.19, з твору «Роман в Аахені»).
- Жінка у письмі – це дитина, яка шукає свою мову, знаходячи її заново, створюючи її заново. Зустріч на письмі двох жінок – малої і зрілої – символізує існуючу в жіночому єстві вічну материнськість: бути Великою Матір’ю для своїх текстів, мужньою дружиною Лева, трохи Царівною і все ж як Дитина любити, беззахисно дозволяючи приручити ту дику кішку своєї душі йому, єдиному, який, може, навіть ніколи і не спитає її «хто тобі дав право писати про мене?», натомість з нею – «йому відлягло від серця, все стало на свої місця, йому захотілося обійняти її, просто обійняти, притиснувши до грудей кожну клітинку її тіла, як робив це колись безліч разів. Безліч разів» (с. 225, з твору «Дівчинка»).
Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. Досі. Досить! Жінки беруть перо. І про всі радощі, і про всі болі. Пишуть – мають свій досвід. І йдуть до світла. І на світло. Бо пишуть прозорі про зорі…
