Лис В. Країна гіркої ніжності : роман / Володимир Лис. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 368 с.
Давно, давно спорожнів «Острів Сильвестра», поріс мохом «Камінь посеред саду». Здається, Лиса-постмодерніста більше немає. Є Лис-народник, співець історичної мелодрами.
«Країна гіркої ніжності» – фірмова річ того ж штибу, що й «Століття Якова» й «Соло для Соломії». Разом ці романи складають своєрідний триптих – такий собі інтимізований «Тихий Дон» по-українськи. Та якщо два попередні романи змальовували жахи ХХ століття в сільській перспективі, то останній – історія міська, інтелігентська, але від того не менш автентична й автохтонна.
«Країна гіркої ніжності» – це вже не соло, а тужлива пісня на три голоси: залізної бабусі Даздраперми, екзальтованої мами Віти й упевненої в своїй неперевершеності онуки Олесі. Кожна з них страждає, помиляється й до нестяму закохується в життя на тлі жорстокого часу. Моторошні 20-ті змінюються кривавими 40-ми, потім хрущовською відлигою й урешті помаранчевими 2000-ми, а жалі, радощі й біди героїнь повторюються з покоління в покоління, як у Маркеса, Прохаська чи Загребельного, тільки без магічного реалізму й потужних символів, а в спрощеному, народному варіанті, де головне не фатум чи диво, а пошуки ПЖЩ – простого жіночого щастя.
Ні, це не примітивний екскапізм, а спроба олюднити історію, дати їй ім’я й обличчя, визволити з архівних лабетів і пустити в світ. Виходить ефектно, страшно й захопливо. Чого-чого, а саспенсу й напруги «Країні гіркої ніжності» не бракує: тут вам і біблійні муки дітей «ворогів народу», і кримінальна романтика, і таємні зв’язки з повстанцями, і дівочі розбірки, і фінансові махінації – словом, позіхати не доводиться.
Сюжет закручений так хвацько, що ніщо в ньому не ріже око: ані радянські практики БДСМу, ані тихі й сором’язливі лісові братчики, ані дашварівсько-дерешівські штампи, ані шляхетні сексоти й безпричинні погоні за безхатьками. Ну, дещо тенденційно й екстремально, але стильно й переконливо.
Чого не скажеш про неоковирні роялі індійсько-мексиканського виробництва, дбайливо розтикані автором по численних кущах. Віднайдені батьки, покинуті діти, підступні зради, смертельні хвороби, любовні трикутники й несподівані аварії – щоразу, натикаючись на щось подібне, почуваєшся, мов за переглядом дешевого мила. І справа не в самих художніх рішеннях (життя-бо, як відомо, дасть фору будь-якому сценаристові), а в тому, як вони наповзають, нагромаджуються одне на одного. Три санта-барбари на одну сімейну сагу – це таки забагато.
Але й це Лисові можна вибачити бодай за те, що він по-справжньому любить своїх героїнь. Не зневажає, не глузує, не продає, а виліплює з теплої, в’язкої глини й обпікає жаром, щоб вдихнути життя. Жаліє й голубить, хоч і не до кінця розуміє. Бо хто їх збагне, тих галатей, що зрікаються рідних і приймають чужих, кохаються в поезії й кидаються до ніг недолугим зекам, гризуться за любов удень і туляться одна до одної в обіймах темряви?
То чи варто лізти їм у голови, як те з кровожерливістю патологоанатома робить Софія Андрухович? Лисові це не потрібно. Він не фройдист, а лірик. Його книга наївна, сентиментальна, може, навіть дещо примітивна. У ній немає дизайнерського лоску й вінтажного шику. Зате є чар простоти, за який Лиса так люблять читачі. У Дазі, Віталії, Софії, Олесі легко впізнаєш своїх мам і бабусь, дочок і подруг, «медсестр із кваліфікацією лікаря», що вічно обирають не те й не тих, фатальних жінок, що міняють красиве життя на краплю ніжності, святих Урсул, замкнених у будинках божевільних, що розкручують своїми натрудженими ногами безжальне колесо історії.
Це тільки здається, що так писати легко. Насправді то копітка, пекельна праця до сьомого поту. Особливо якщо ти естет і штукар, змушений виловлювати свою музу з глибин трансцендетного. Як не старайся, рано чи пізно з-під фарби однак проступить твоя руда лисяча шкура. То фантастичним тео-куокіошінхаєм, то «самотнім босим листком», то в’язнично-еротичними провокаціями дається взнаки приспана постмодерна натура. Так і чекаєш, чи не пробіжить десь екзистенційний галюциногенний зайчик. Та він не з’являється – не той жанр.
