Рецензія на групову однойменну виставку Артема Волокітіна, Жанни Кадирової та Микити Кадана,
PinchukArtCentre, 2014
В кінці 2013 – початку 2014 Україну накрила хвиля революційних подій. Осередком страху та надії, символом змін став київський Майдан, що на більше ніж три місяці перетворився на розжарене лоно кривавих сутичок між народом та владою.
Люди мистецтва не могли не відреагувати на той болючий і переломний для всієї України період. Свої переживання і осмислення молоді українські художники Микита Кадан, Жанна Кадирова та Артем Волокітін вилили у групову виставку в PinchukArtCentre під багатозначною назвою «Страх і надія». Така назва є знаковою і несе в собі велике емоційне забарвлення і навантаження. У двох словах передана вся суть тих страшних зимових днів, які щогодини стрясали донедавна ще спокійну Україну, шокуючими новинами. Почуття страху було присутнє, воно було неминуче, але ще більше спонукало до дій. Інша субстанція – надія, гріла душі протестувальників на 20-ти градусному морозі і не давала згаснути вогнику боротьби і упевненості у невідворотній перемозі.
Цікаво, що художники у своїх роботах не зупиняються лише на сумнозвісних подіях Євромайдану. Вони намагаються віднайти зв’язок сьогоднішнього з минулим, звертаючись до історичних зламів епохи, виокремлюють боротьбу ідеологій, хочуть зрозуміти чому відбувається саме так, а не інакше, акцентують увагу на проблемах мас, проводячи ледь помітну паралель з особистісним горем.
Контрастна і багатостороння експозиція починається на другому поверсі кричущою реакцією Жанни Кадирової на Кримське питання України і Росії. Після розстрілів мирної демонстрації на Майдані і втечі колишнього українського президента, Росія зухвало анексувала українську територію – півострів Крим. Це творіння не має назви (2014). Кожен має власні політичні уподобання і назве побачене по своєму. Художниця, торкаючись актуальних подій, відкриває перед глядачем обгорілу стіну у формі України із старого цукрового заводу. Окремо від неї знаходиться Крим – невід’ємний шматок стіни, він лежить відбитий від єдиного цілого, від України. Лицева сторона карти України зроблена з обгорілих цеглин, а тильна вдягнута у типові радянські шпалери. Митець звертається до конфлікту пам’яті, виражає своє бачення виснаженої України і її радянського минулого. Кадирова хоче сказати, що багатостраждальна Україна, ніяк не може відродитися своєю самобутністю. З однієї сторони вона горить, з іншої – їй ніяк не дають звільнитися від старих набридлих шпалер.
Революції не буває без натовпу. Цей лейтмотив лежить в основі творчого осмислення масового скупчення людей. Не дивлячись на те що «Натовп» народився за два роки до Майдану у 2012, робота відродила свою доцільність і зайняла місце у виставковому залі, ніби символізуючи усі поточні протести у світі. Проходячи повз скляні стіни, спостерігаємо колажі з облич, вирізаних зі світових газет. Люди різних соціальних статусів, вподобань і вірувань зібрані в одному місці, без жодних посилань на текст, окрім назви газети, яка слугує певним географо-культурним орієнтиром. Саме так перед нами постає портрет натовпу, його філософія.
Протистояння ідеологій, зміна однієї моделі суспільства іншою, прив’язаність сучасності до минулого, засади історичного поступу української держави закладені в роботах Микити Кадана. На третьому поверсі галереї споглядаємо концепцію історичного музею з невід’ємними його частинами. Саме так художник вирішив розташувати свої роботи. Кожна вітрина це окреме бачення спектру проблем. «Адміністрація. Макет»(2014) представляє точну міні-копію з граніту входу до Одеської обласної державної адміністрації, який під час подій на Майдані був закладений бетонними блоками. Влада до мозку кісток боїться народу, це вкотре висміює дана композиція.
«Вчора, сьогодні, сьогодні» (2012-2014) і «Робочі матеріали. Провина зображень» (2014) досліджують грані радянського минулого, зокрема ідеологічних інструментів, яких ще так багато в Україні. Одна з вітрин представляє шматочки оздоблювальних матеріалів зі станцій Київського метрополітену, а поруч на планшеті представляються фотографії їх сучасного вигляду. Кадан висуває твердження про те, що метрополітен був чи не найголовнішим ідеологічним вираженням епохи, репрезентуючи в собі народний палац. Інша вітрина, використовуючи архівні матеріали (книги, листівки, журнали) відкриває перед нами два різні світи – офіційний з повсюдними пам’ятниками радянським героям, з піонерами та негативним ставленням мистецтвознавців до західного модернізму та неофіційний з самопальною порнографією.
Дві картини з циклу Артема Волокітіна «Необоротна краса»(2013) змальовують небезпечність і водночас красу вибуху. Серед одноманітних і сірих крапок та ліній перед глядачем на одному полотні постає вибух. Він вривається у цей не справжній і не цікавий спокій, руйнує старе і після страху дарує все ж ту саму надію.
