Костянтин Мельников. Сьогодні знову будуть сни

1

Сьогодні субота! А що це значить, а що це значить парам-па-па-мам? Це значить, що сьогодні я знову його побачу.
Сашка їхала в поїзді метро через Ріку, яка ділила місто на два береги: на красивий і лівий. Напроти сидів хлопець і зацікавлено спостерігав за дівчиною. Сашка виглядала зі свого казкового світу, сповненого квітами і ароматами. Зі світу в якому серце жонглювало фарбами. Виглядала і ховалася, як та мишка, що поцупила шматок сиру. Від такої гри, посмішка то сяяла на обличчі, то сонцем освітлювала душу. Дівчина дивилась на людей і посміхалась наче маяк, що не давав заблукати.
Дивіться! Ось він – берег радості. Берег чистого, світлого, нового. Зрозуміло тепер, що за дивне тепло внизу живота відчувала героїня Наталі Портман у фільмі «Леон». Тепер зрозуміло.
Сашка посміхнулась, подивилась на хлопця і вигуляла погляд вагоном.
Люди, чому ви такі сумні? Чому такі похмурі, ніби перед стратою? Ви живі! Це життя, і воно прекрасне! Життя прекрасне! Невже ви цього не бачите? Невже не розумієте, не відчуваєте?
Сашка була ще зовсім юною, щоб зрозуміти – саме життя підкидає і сум, і тугу. Краде посмішки і більше не звучить чарівною весняною музикою. Та це колись, потім, не зараз.
Ніколи.

2

Рівно рік тому не стало батька. Помер не просто тато, помер найкращий друг. Тому на день вчергове позначений як останній в історії людства, дівчина покладала великі надії. Сашка не страшилася кінця світу. Вона сприймала пророчу дату, як момент переродження. Чатувала на появу чогось нового, сяючого, непізнаного, як світло з прочинених казкових дверей. І у тому світлі вона зустрінеться з батьком.
Двадцять першого грудня дівчина тепло вдягнулась, запаслася віскі з колою і піднялася на кришу шістнадцятиповерхового будинку. Закрила очі і завмерла.
Коли трапиться переродження, буде весна. Вечір шепотітиме тепле цвітіння. Сашка розбереться зі шкільними справами і прийде до будинку, на першому поверсі якого художня майстерня. Вмоститься на лавочці у сквері та почитає. А коли тато закінчить, Сашка побіжить на зустріч і міцно притиснеться до найріднішої людини. Тато пахнутиме одеколоном – її подарунком – і масляними фарбами. Усміхнений і трохи втомлений він обійме її, та ніжно торкнеться волосся.
Не квапливо, маленькими тихими вуличками підуть вони до Ріки. Сашка розповість про постановку нового КВНівського номеру, про перипетії у книжці. А чоловік йтиме поряд. Буде слухати, посміхатися і дивитися луговою зеленню улюблених очей.
Олександра Едуардівна Кирилова – Сашка – відкрила очі. Звідусіль тиснуло сиве небо. Скаженів брутальний вітер. На відстані п’ятдесяти метрів від землі, вільний гуляка танцював злість. В епілептичному припадку жбурляв сніг, і шмагав по обличчю їжаковими рукавицями зимового полудня. Сашка ковтнула віскі з колою, включила на плеєрі улюблений трек, подивилась в свинцеву сірість куполу і відсунула важкі куліси хмар.
У сквері лютувала зима. Мороз сік щоки, а тато все не виходив і не виходив. Тоді Сашка порушила правило – не заходити до майстерні, поки художник працює, – і відкрила двері своїм ключем.
Тато, якого всі називали Дудою, лежав долілиць на старому шкіряному дивані і не дихав.

* * *

Якби ж вона знала, якби ж вона могла…
Руки різав глянцевий папір старої енциклопедії першої медичної допомоги. Сльози мочили ілюстрації непрямого масажу серця. Нітрогліцерин, повітря, підняти голову, викликати швидку.
Якби ж вона знала, якби ж вона могла… А тепер що?
Після закінчення траурних ритуалів вони з мамою та бабусею повернулись додому. Сашка пішла до своєї кімнати і взялась гортати енциклопедію. Дівчина вчитувалась в розмиті сльозами літери статті про гостру серцеву недостатність. Схлипувала, і гортала сторінки, доки сон не вколисав тривогу і не чиркнув вимикачем.
Такий бажаний, такий омріяний сон.
Сашка стояла на березі. Ясне синє небо простягнулось аж до обрію, де об’єдналось з блискучим морем у безкінечну літню казку. Теплий пісок лоскотав ноги. На воді погойдувався білосніжний човен з невеличким вітрилом.
Як же хотілося сісти в той човен! Сісти, розправити вітрила і піти гладким хвилями у далечінь, шо так кличе. Та дівчина заклякла. Здавалося – зробити лиш крок, і вітер сам направить човен у потрібному напрямку. Сам знайде потрібний фарватер.
Раптом, Сашка відчула, як хтось поклав руку їй на плече. Дівчина повернулась і побачила тата. Такий рідний, такий красивий:
– Сміливіше, не бійся. Я подбаю про тебе.
Сашка сіла, а тато відштовхнув човен від берега. Вода підхопила білосніжне тіло корабля, а вітер розправив вітрила. Сашка підставила тіло яскравому сонцю і закрила очі, щоб прислухатися до відчуттів, що лоскотали шкіру легкістю.
Будильник перервав сон. Але усвідомлення присутності батька виявилось достатньо, щоб дозволити собі бути щасливою.

3

Батьки віддали Сашку до школи, коли дівчині виповнилося шість. Вона не лише знала алфавіт, а й непогано читала. Проблеми були лише з математикою. Та Дуда сказав, що з її здібностями та правильним підходом вчителів, доня впорається. Сталося як гадалося. У третьому класі Сашка навіть перемогла у районній олімпіаді з математики. Щоправда, вже до сьомого класу втратила цікавість до точних наук, і весь час присвячувала малюванню і читанню.
Торік, через тиждень після медитацій на даху, Сашкіна команда КВН грала у фіналі чемпіонату міста, де зайняла третє місце. Задоволені гравці не зважали на результат, адже фінал перетворився зі змагання, на дружній виступ. Учасники п’яти команд потоваришували, а вболівальники створили атмосферу єдності в залі. Та головна подія трапилась напередодні нового року.
Тридцять першого числа, коли Сашка, мама Ліля, бабуся Аліса Петрівна та лабрадор Джим готували святкову вечерю, задзвонив телефон.
– Алло, – відповіла бабуся.
Джим заметушився коридором. Пес знав, що якщо дзвонить телефон – прийдуть гості, а якщо прийдуть гості – буде весело.
– Добрий вечір! Будьте ласкаві, запросіть будь ласка Олександру, – попрохав чоловічий голос.
Бабуся подивилась на Сашку.
– А хто її питає?
– Це Селін, Єгор Андрійович. Я викладаю в театральному інституті, та веду при вузі театральну студію «Світло».
– Так, чула, – відповіла бабуся.
– Я був на шкільному фіналі КВН, де виділив кількох учасників. Серед інших – Олександру.
– Зачекайте секундочку, – бабуся притисла слухавку до грудей і прошепотіла. – Якийсь режисер.
– Алло, – взяла слухавку Сашка.
– Олександра Едуардівна?
– Едуардівна.
Сашка затисла мікрофон слухавки рукою і хихикнула. По-перше, до сьогодні іще ніхто не звертався так офіційно. А по-друге, бабуся намагалася вгамувати Джима, що качався на спині і муркотів наче кицька.
– Здрастуйте. Мене звати Єгор Андрійович Селін. Я керівник театральної студії «Світло». Бачив вас у Будинку піонерів, чи як він там зараз називається?
– Будинок дитячої творчості.
– От, саме. Мені сподобалось, як ви тримаєтесь на сцені. Ви талановита дівчина. Запрошую вас до себе у студію. Це при театральному інституті. Вам цікаво?
– Круто! Ой, вибачте, тобто спасибі. Мені цікаво! А коли?
– П’ятнадцятого лютого. Після свят. Це у приміщенні головного корпусу. Іллінська три. Біля Ризької площі. Приходьте на сьому. На сьому зможете?
– Так, зможу.
– Приходьте з батьками.
– Навіщо з батьками?
– Зараз просто час такий – люди всього бояться. Я всіх новеньких з батьками запрошую, щоб ті могли переконатися, що у нас дійсно театральна студія.
– Добре. Дякую. Буду п’ятнадцятого о сьомій.
– От і добре. Зі святами вас і вашу родину. До зустрічі.
– Дякую, до побачення.
Джим остаточно розійшовся. Тепер він гасав по квартирі з іграшковою резиновою куркою, видавав неприродні для собаки звуки – щось середнє між слонами та морськими котиками, – і метляв хвостом, наче пропелером.
Сашка подивилась у дзеркало і посміхнулась:
– So sweet, – підморгнуло відображення.

4

Заняття в студії почались з теорії. Продовжились теорією, змінились теорією, і коли Сашка вже хотіла підійти до Єгора Андрійовича і сказати, що, мабуть, повернеться до КВНу, чоловік виступив перед класом.
Єгор Андрійович сказав, що працює над авторською п’єсою і скоро вони почнуть репетирувати. Це окрім етюдів, з яких вони сьогодні і почнуть заняття.
– Ви, безумовно, всі талановиті юні особи, але… Будь-який талант без знання теорії, основ – тягар. Щоб рухатися вперед, потрібен фундамент. Будинки не зростають на піску. Розумієте в чому справа: кожна людина талановита – це аксіома, – Єгор Андрійович стрибнув на парту і подивився на клас. – Але ви – на крок попереду решти. Знаєте чому? Тому що я розгледів ваш талант. Я хочу допомогти вам його розкрити, розвити. Безумовно, якщо ви самі цього хочете. Ну як, хочете?
У відповідь, усміхнені підлітки загомоніли і заплескали в долоні.
– Значить нам з вами по дорозі. Принаймні, поки. Розумієте в чому родзинка? Більшість людей не мали і не будуть мати вашої можливості. Вони блукають в пошуках себе. Комусь вдається відшукати, і тоді люди розквітають. Комусь не вдається, і тоді людину наповнює байдужість, зневіра, смуток. А це вже, як кажуть на Житомирщині – not good. Отже головне знайти себе у світі, а ще головніше, відшукати себе справжнього у собі. Прийти до спільного знаменника. Але це вже філософія, якщо буде цікаво, я виділю якось час, і ми поговоримо. Діло?
– Діло! – закричали юні актори, а Єгор Андрійович збацав степ на столі, який став сценою і трибуною.
Дуда любив повторювати: «Варто спробувати, може й сподобається». Так що Сашка сховала підготовану розмову до чернетки пам’яті, посміхнулась і вигукнула з усіма:
– Діло!

* * *

Наприкінці березня в студії відбулась прем’єра спектаклю «По той бік стиглих полів». Історія п’ятьох людей, різних за віком і заняттями, що вирушають до монастиря на острові Неоплан. У кожного на те своя причина. До паромної переправи через Льодове озера дістаються лиш двоє: дівчина, яку грає Сашка, та чоловік років сорока п’яти – Єгор Андрійович.
Героїня Сашки – донька заможних батьків, яка намагається розкрити сенс свого існування, знайти своє місце у світі. Одного разу дівчина купує диск співів Неопланівських монахів. Слухає, і відчуває, що відповіді близько. Варто лиш відвідати обитель. Героїня вигадує історію для батьків – екскурсія в гори з класом – та вирушає у подорож. Кульмінацією спектаклю стає діалог, де дівчина дізнається, що герой Єгора Андрійовича – її батько.
Сашка на авансцені. Тримається за перила порому. Глядацька зала – широке озеро. Дівчина стоїть поряд з батьком. Мовчання. Наростає епічна музика, де головну роль відведено скрипці. Сашка повертається до Єгора Андрійовича.
– Тато!
Притискається до чоловіка і плаче. Музика затоплює залу. Завіса.
Після спектаклю Сашка з мамою та бабусею вирішили прогулятися. І хоча пішки додому було далеко, та на вулиця розквітла справжня весна, що могла прирівняти проїзд у транспорті до злочину.
Завтра субота! Завтра день народження!
Сашка дихала весною і жовтими тюльпанами, якими бабуся привітала її з прем’єрою.
Господи, як же чудово! Можливо, це і є щастя? Шкода, що Джим не поряд. Але нічого, приїдемо додому, я йому обов’язково все розкажу. Сашка подивилась в небо, набрала повні легені пахощів, посміхнулась та прошепотіла:
– Дякую, Дудо.

* * *

Кожного ранку Сашка робила зарядку. Для цього дівчина прокидалась на півгодини раніше. Часу вистачало на все. Почистити зуби, прийняти контрастний душ, підвести очі, блиск для губ, джинси, кеди. Хоча, якщо дуже потрібно, чи бабуся наполягала – спідниця та балетки. Ніяких підборів. Світле волосся чудово запліталось в косу, а коли день випадав спекотний, мама заплітала колоски. З прикрас – сережки з перлами – подарунок Дуди, – та натільний хрестик.
Після прем’єри Сашка довго не могла заснути і крутилась у ліжку. Пам’ять проектувала фрагменти особливого дня та хвилювала кров. Тому, в день свого народження, дівчина прокинулась на півтори години пізніше звичного. До того ж, небо насупилось з самого ранку, посивіло і розійшлося дощем. Внаслідок чого, сонце втратило можливість проникнути до кімнати новонародженої та збудити її.
Бабуся з мамою прокинулися раніше та випікали улюблений Сашкін смаколик – яблучний пиріг. А оскільки приготування затягнулось, тиша в кімнаті дочки (онуки) задовольняла всіх.
О дев’ятій Сашка відкрила очі, та подивилась у вікно крізь салатову фіранку. За шибками, як на картині одного з татових друзів, панувала сірість – власне так та картина і називалась. Суцільна непробудна «Сірість». От тільки на відміну від картини, за вікном падав дощ, ба навіть сніг. Кінець березня – така справа.
Сашка закрила очі та натягнула на голову ковдру. Полежала трішки у схованці, виглянула та подивилась на письмовий стіл. Букет свіжих жовтих тюльпанів сонцем освітив кімнату. Дівчина схопилась і застрибала на ліжку наспівуючи «Місячну серенаду» Гленна Міллера.
– Па, пабаба, пабаба… – і стрибок до стелі, ще стрибок. І широка посмішка, що змінилась заливчастим сміхом.
Якби Сашка зараз подивилась на себе зі сторони, то відмітила б, що це найвеселіше вранішнє пробудження у день народження.
– I stand at your gate, and the song that I sing is of moonlight…
Сашка зістрибнула з ліжка, пританцьовуючи увімкнула комп’ютер і знайшла пісню. Вікно навстіж, звук на повну.
– З днем народження, Сашуля! – проспівала дівчина дзеркальному відображенню.
До кімнати, відкрив лапами двері, влетів Джим. Пес метляв хвостом і лизькався, бо у лабрадорів не буває сірих днів. Для цих розбишак що не день, то свято. А сьогодні ж день народження!
Сашка присіла, а Джим кинувся слинити її сонне обличчя, і лоскотати вуха та шию.
На кухні бабуся з мамою по черзі обіймали і цілували Сашку. Поздоровлення, побажання. Та найщиріше і найактивніше вітав Джим. Пес вже скинув зі столу цукорницю – втретє за місяць, – та ледь не змів хвостом тарілку з печивом. Бабуся спочатку гаркнула. Та потім додала своє:
– На щастя, на щастя.
– Так, ти лишайся тут. А ми за подарунками, – сказала мама і потягнула за собою бабусю.
– Шурочка, якщо захочеш, в холодильнику вишневий компот. За півгодинки підійде пиріг, і будемо пити чай.
Сашка налила собі компот, встала навшпиньки та потягнулась. Джим не втратив нагоди, і підкрався до правої стопи своїм вологим язиком.
Мама повернулася з невеличкою коробкою. Святкова обгортка стилізована під старі газети. Бабуся тримала паперовий пакет прикрашений музичними інструментами. Жінки переглянуся. Бабуся посміхнулась і кивнула. Мати передала подарунок, обійняла і поцілувала.
Сашка рвучко розірвала обгортку:
– Це… Це ж… Електронна книга! Дякую. Лілечка. Матуся! – Сашка обійняла маму і витерла вологі очі.
– Ти то хотіла її, то передумувала. Я вирішила ризикнути. Це одна з останніх моделей. Читає всі доступні формати, з сенсорним екраном. Є різні словники та головне – вже встановлено дві тисячі книжок. Нехай тебе радує!
– Дякую, люба.
– Так, дайте мені. А то розвели тут сирість, – вклинилась бабуся. – Я знаю, що в інтернеті є все, але… Вибач. Не змогла втриматися. З днем народження, Шурочка.
Сашка взяла пакет, і зігнулася від важкості:
– Ого! Все ж таки вирішили будувати дачу? – дівчина посміхнулась і дістала з пакету товстезну широкоформатну книжку – «Енциклопедія джазу. Від витоків до наших днів. Колекційне видання».
Сашка подивилась на бабусю, на книжку, на бабусю.
– Чекай.
Поклала пакет на табуретку поряд зі столом, обережно поклала на стіл енциклопедію.
– Закрийте будь ласка вуха, любі мої.
Бабуся і мама переглянулись, знизали плечима і закрили вуха.
– Ааааа! – Сашка злетіла з місця у повітря, наче ракета. – Ааааа!
Джим спочатку злякався, та коли побачив на обличчі Сашки посмішку, теж перетворився на ракету. Загавкав, застрибав, занявкав наче кіт і закачався по підлозі.
– Дякую, любі! – Сашка обійняла маму і бабусю. – Давайте, разом, стрибаємо і співаємо. I stand at your gate…
– Я ж тобі казала, – шепнула Ліля на вухо Алісі Петрівні та посміхнулась.
– Бабусю, кохана. Дякую!
– Прошу люба. Я рада, що тобі сподобалось.
– Сподобалось? Та це ж… Ааааа!
Чай пили не довго. Мама готувалась до виставки якогось голландського художника. Бабуся збиралась на зустріч.
Сашка спостерігала за Алісою Петрівною і підморгувала Джиму, що вмостив свою мордочку на коліна до дівчини:
Пиріг. Пиріг. Ти хочеш відламати шматочок, і пригостити мене. Пиріг. Пиріг. Певно не дуже смачний, інакше ви б його весь вже з’їли. То може віддасте його мені?
– Добре, тримай.
Сашка відломила шматок і кинула Джиму. Пес ковтнув і облизнувся.
– Все. А то погладшаєш і станеш негарним.
Бабуся посміхнулась, підморгнула онучці і вийшла з кухні.
Тринадцять років тому, Аліса Петрівна втратила чоловіка. Сашка була маленька, так що знала про дідуся лише з розповідей. А от бабуся дуже переживала, тому довгий час ані чути, ані бачити сторонніх чоловіків не бажала.
По смерті чоловіка бабуся перенесла операцію. Закінчила викладання і завідування університетською кафедрою культурології, вийшла на пенсію і присвятила себе господарству та вихованню онучки. Адже дочка та зять постійно носились у справах. Чоловік писав картини, а жінка їх просувала. «Богема, що тут скажеш».
Та не так давно, бабуся гуляла з Джимом, і познайомилась з чоловіком. Шестидесятирічний відставний полковник ракетних військ. Полковник Сініцин – так назвала чоловіка Аліса Петрівна, коли поділилась пригодою з Сашкою.
Чоловік та жінка зустрічались та мандрували з бешкетниками-псами. Джим поладив з біглем полковника, як і Сініцин з Алісою Петрівною.
Поволі бабуся таки впускала в своє овдовіле життя чоловіка. Найпоширеніша хвороба двадцять першого сторіччя також забрала в полковника кохання. Тож парі, окрім псів та онуків, було про що поговорити. Головне, що бабуся і полковник у своїх бесідах прийшли до єдино проголошеної мудрості:
– Життя продовжується.
– Так. Ми потрібні своїм дітям, онукам і цим бешкетникам, що перевертають цукорниці і цуплять зі столу пироги, – додала бабуся.
– Це так. Але, певно, і про себе не варто забувати. Життя он бачте яке – відкладаєш нові черевики до кращих часів, а потім вже не ти, а сторонні люди вдягають їх на тебе. Разом з новим костюмом і святковою краваткою.
Чоловік зупинився, і повернувся до бабусі:
– Шановна, Алісо Петрівно. Я розумію, що ми не так добре знайомі, але мені здається, що у нашому віці вже не до церемоній. Справа в тім, що в мене є дача, де я проводжу кожне літо. Найближчим часом я збираюсь з’їздити на розвідку. Та мені тепер і уявити страшно, як без вас вигулювати песика. Тож хочу вас запросити на гостини. Подихаєте свіжим повітрям подалі від міського гамору. Поряд річка. До того ж я готую на вогнищі свою фірмову страву – виключно-смачний плов. Ви неодмінно маєте скуштувати. І безумовно, слово офіцера, можете не хвилюватися – я вас не скривджу. Розумієте, ви для мене, як подарунок небес. Зустріти рідну душу, коли вже нічого і не чекаєш, це…
Аліса Петрівна вагалась, а Сашка ходила по кімнаті та чеканила слова:
– Ти зрозумій: ваші відносини знаходяться в іншій площині. Тобі не має чого боятися. До того ж, я бачила твого Сініцина. Він… чарівний. Ах, справжній полковник
– Що? В якій ще площині? Багато ти знаєш!
– В площині платонічного спілкування, шановна Алісо Петрівно.
– Ох, Олександро, не слід було тобі розповідати. Ти ж все на театр перетворюєш.
– Я Сашка! – вигукнула дівчина та гордливо вип’ятила підборіддя. – Бабусю, люба, ти нервуєшся, наче дівчинка перед першим балом.
– Нічого я не нервуюсь. Так, все! Вирішено – поїду провітритися.
– Це вірне рішення, пані Алісо. Ви справжня… ммм… Ви – справжня!
Квартира спорожніла. Мама поїхала у виставкових справах. Бабуся у справах амурних. Джим втомився від вранішніх веселощів й задав хропака в своєму плюшевому будиночку. А Сашка мала в запасі цілісінький святковий день.
– Так-так-так, і що робити? – заходила квартирою дівчина. – Що люди зазвичай роблять в день свого народження? – звернулась до портрету Білла Еванса. Того, що піаніст.
Білл Еванс поправив окуляри, закурив і попестив клавіші, які заграли вальс. Тільки не для Деббі, а для Сашки.
– В шістнадцять років, в день народження слухати на самоті джаз – це безумовно оригінально. Так, що робити?
Гостей Сашка не покликала. Єдиний, з кіпи знайомих і приятелів, з яким хотілося б провести цей день поїхав на гастролі. Сусід Боря грав у музичному гурті. То мандрував, то писався у студії.
– Боріч, повертайся! – гукнула Сашка у прочинену кватирку і понюхала тюльпани на столі.
Зиркнула на телефон і той задзвенів у відповідь:
– Едуардівна?
– Так, здрастуйте, Єгоре Андрійовичу!
– Здається я помилився. І ти народилась не сьогодні!
– Ні, сьогодні.
– Олександро, що за смуток у голосі? Де радість? Де свято? Де хлопавки і цигани з ведмедями?
– На під’їзді.
– Молодець! Жартуєш – значить все гаразд. Вітаю тебе, талановита дівчино. Бажаю міцного духу, але, разом з тим – жіночності, та творчих успіхів. Щоб тебе не полишало бажання зростати і вдосконалюватись. Щастя тобі велику повітряну кулю, та безлімітний квиток на цю кулю. Діло?!
– Діло! Дякую вам.
– Та я тебе благаю! Чуєш, Едуардівно, я буду набирати новий курс. Хотів би тебе бачити серед студентів. Вважай це офіційним запрошенням. З іспитів лише твір та співбесіда – сута формальність. Як ти на це дивишся?
– Дякую. Та я ще не вирішила куди буду вступати.
– Ну ти подумай – це гарна можливість. Пам’ятаєш що я говорив про можливості? От! А щоб тобі краще думалось, скажу, що вчора на виставі був мій друг – режисер Театру на лівому березі. Він давно шукав актрису для нової постановки. А після спектаклю сказав, що найшов. Такий радісний був. Так наб… ну, не важливо. Загалом. Я дав йому твій номер. Пробач. Не спитав тебе. Ти як. Не проти?
– Звісно я за!
– Ну і добре. Іще раз зі святом. Побачимось в понеділок ввечері. Подумай над моєю пропозицією. Бувай.
– Подумаю. До побачення, Єгоре Андрійовичу, дякую за привітання.
Сашка поклала слухавку, сіла на підлогу і втупилася в телефон. Сховала обличчя у долоні.
Якщо так робити. То світ, який приходить до тебе з пропозиціями, на які ти не знаєш як реагувати, зникає. Ти ніби існуєш паралельно і тебе не обходить вся ця метушня і біганина за успішністю. Від тебе вимагається лиш бути собою – чи це не головне призначення людини? Бути собою.
Та як же можна бути собою у світі, де від тебе постійно вимагають бути тим, ким хочеться іншим? Бути собою в житті – значить віднайти свій шлях. І йти їм. Відповідати йому. А як же знайти? Як же зрозуміти, який шлях насправді твій?
Коли Сашка була маленька, часто просила Дуду розказати казку, чи вигадати якийсь мультик. Дуда сідав напроти:
– Закрий очі, – казав батько. – Бачиш, це твій внутрішній океан. Він є у кожної людини. Від кожної людини залежить, наскільки він буде великим, чистим і прозорим. Дивись, слухай свій океан. Відпускай уяву. Ти можеш зануритись і побачити підводне царство зі всіма його мешканцями. Ти можеш злетіти і познайомитися з мешканцями неба. Ти можеш мандрувати горами і лісами – ті місцини також наповнені казковими персонажами. Ходи. Погуляй. Послухай свій внутрішній океан.
І Сашка закривала очі. Вона бачила героїв і мешканців дивовижного світу, про яких не писали жодні казкарі і дитячі письменники. Яких не малювали жодні ілюстратори. Іноді вони мандрували разом з Дудою, і батько показував, де знаходив сюжети для своїх робот.
– Просто слухай свій внутрішній океан.
Сашка саме збиралась пуститися у мандри. Як подзвонили у двері.
Дівчина схопилась, підбігла і подивилась у вічко. Букет з ірисів і тюльпанів.
– Хто?
– Казкова фея, – високим голосом відповів гість.
– Казкових фей не буває! – сказала Сашка і відчинила двері.
На порозі стояв усміхнений Боріч.

* * *

Друзі провели весь день разом. Ганяли у картинг-центрі, стріляли в тирі, сходили в кіно на ретроспективу Філіні, порадували себе улюбленими Сашкіними ролами з вугром, а ввечері ще і потрапили на концерт улюбленої джазової піаністки.
Не було жодної спільної прогулянки, щоб цих двох не прийняли за пару. Та Сашка називала Боріча братом, а Боріч її сестрою. Та дівчина брала хлопця з собою по магазинах, і підводила всьому гурту очі на домашніх концертах. Та Боріч після важкого концерту клав Сашці голову на коліна, і розповідав про викладачку французької, за якою висихав вже кілька місяців. Яка вкотре обіцяла прийти на концерт і вкотре не відповідала на дзвінки.
– Уявляєш, я навіть почав вчити французьку за самовчителем.
– Ти б краще побігав. Я бачила її. Та ще фіфа. А в тебе вже пивна пузяка. Так що самою мовою кохання і баладами не візьмеш, братику. Потрібна пресуха. Покажу пресуху… а біцепс… а трицепс. Дай смикну за бороду і загадаю бажання.
– Ну мала, начувайся.
Вони гасали і дуркували як у безлюдних парках, так і в переповнених торгівельних центрах. А коли Сашка втомлювалась, Боріч ніс її на плечах додому.
Цього разу Боріч посадив Сашку на таксі. Музиканти збиралися поджемити і випити у клубі, а на дівчину чекали мама і бабуся. Рідні все ж таки зібралися під вечір вдома, і ще встигали відмітити день народження у сімейному колі не кваплячись у справах.
– Боріч, запрошуй свою чарівну супутницю із нами, – відкинувши пасмо волосся, запропонував високий брюнет – саксофоніст, що весь вечір замість нот витріщався на Сашку. – До речі, як вам мої соло?
– Пихато!
– Браво, – хором вигукнули музиканти, засміялись і заплескали в долоні.
– Пані, поїхали з нами на джем. Я виправлюсь. Просто як побачив вас, про все забув.
– Ну от і чудово. Мене не буде і у вас буде нагода виправитися. Удачі.
Сашка козирнула, помахала Борічу і сіла в таксі.
– Кльова, – підсумував саксофоніст.
– Хто, твоя дружина? – запитав Боріч і жартівливо зажав голову брюнета у замок. – Пішли, герой коханець. Замісимо щось путнє.
Музиканти пішли замішувати музичне, а Сашка поїхала їсти вже випечений яблучний пиріг.
Вже майже під домом задзвонив мобільний:
– Алло, – відповіла дівчина невідомому номеру.
– Здрастуйте Олександро. Вибачте, що так пізно. Вам зручно говорити?
– Так, а хто це?
– Дудін Олег Максимович. Мені ваш номер Єгор Селін дав.
Точно. Це ж той режисер, про якого зранку Єгор Андрійович розповідав. Дудін – кумедно. Привіт, Дуда.
– Зачекайте, будь ласка, секундочку.
Сашка розплатилася з таксистом і вмостилась на лавочці під будинком.
– Здрастуйте, Олегу Максимовичу.
– Думаю, Єгор вам розповів суть справи. Бачив вас вчора на сцені – ви мені потрібні. Як вам така пригода?
– Я за. Мені цікаво.
– Чудово. Скажіть, ви наступної суботи зранку вільні?
– Наступної? – Сашка подивилась в небо. Пошукала відповіді на кедах. – Вільна, начебто.
– Перфектно! Давайте наступної суботи о десятій. В Театрі на лівому березі. Зайдете через службовий вхід і запитаєте мене. Дудін Олег Максимович. Вам розкажуть, як мене знайти. Зустрінемось і все обговоримо. Я познайомлю вас із вашим партнером. Згода?
– Згода!
– От і чудово. Тоді до зустрічі. Так, з днем народження, всього найкращого. До побачення.
– До побачення.
Сашка сховала телефон, посміхнулась вечірньому небу і поскакала до під’їзду.
Ліля з бабусею сиділи за накритим столом і дивились «Весну на Зарічній вулиці». Аліса Петрівна могла безкінечно передивлятися фільми за участю Рибникова, бо ж з дитинства була закохана в актора.
Сашка тихо зайшла до кімнати і завмерла на порозі:
– А я думала, що в нас сьогодні буде кіно про полковника.
Аліса Петрівна подивилась на Сашку, витримала паузу, переглянулась з Лілею та посміхнулась:
– Мені полковника ще у житті вистачить.
– Ах ви шпигуни, – додала Ліля. – А поділитися зі мною не спадало на думку, а, мамо?
– Так. Не… Ти ж дізналася? Так що не виступай.
– Рідні мої! – вигукнула Сашка. – Здається я буду грати в справжньому театрі.
Джим плюхнувся перед телевізором і завив, підспівуючи Рибникову. Три покоління жінок однієї родини розсміялися цьому імпровізаційному виступу, а бабуся додала:
– Ти б цього артиста кудись пристроїла. Дивись, який талант у квартирі пропадає.
На що Джим схопився, закрутився навколо осі, заметляв хвостом і занявчав, наче кішка.

5

В понеділок у студії грали етюди та читали по ролях нову п’єсу, а у середу та четвер, разом з Єгором Андрійовичем пішли до студентського театру.
В середу давали «Заводний апельсин» Берджеса. На сцені виблискував герой роману Алекс – одіозний суб’єкт з повним набором дивин. Чого лише вартувала хвороблива любов до платівок з класикою.
Актор задіяний в ролі Алекса, певно, не чим не відрізнявся від головного героя Берджеса. Пихате мерзенне створіння било старих, ґвалтувало дівчат і плювалося молоком в зал. Як це можна грати? Цим потрібно жити. Це потрібно мати в собі.
Сашка помандрувала додому пішки. Потрібно було звільнитися від ненависті та огиди. З одного боку – цікава постановка, з іншого – це створіння чоловічої статі, але не чоловік – бруд, який хотілося скоріше змити водою.
– Ні. Не можливо так грати, – шепотіла дівчина порожньою вулицею весняному цвіту і пахощам. – Режисер же знає хто на що здатен. Цей здатен. Напевно. Гидко!
В четвер давали спектакль за мотивами невеличкого оповідання Вуді Аллена. За сюжетом, смерть-стажер приходить до кравця єврея, щоб сповістити про кінець мирського життя. Та кравець не погоджується із таким вироком, бо ж «не може така пречудова людина піти так рано». Кравець спочатку обіграє смерть в карти а потім, побившись об заклад, перетворює недолугого стажера на свого підмайстра.
Хлопець, що вчора мерзенною пикою висвічував на авансцені, плювався молоком і лаявся в зал, випромінював тиху покірність та наївність. Високий брюнет, з підведеними чорними очима та бутафорською косою через плече, ніби витіснив з тіла вчорашнього Алекса.
Але ж як? Це абсолютно полярні емоційні стани. Абсолютно полярні характери.
Хлопець переміщувався сценою, ніби налякана дитина, яка боїться, що з-за рогу вискочить великий пес і вкусить. Хлопець, що не знав жінки, і потрапив до квітнику фатальних красунь. Леґінь, якого закинуло у справу, яка ну зовсім чужа його світосприйняттю.
Як так? І ці зелені очі…
І знову пішки додому. І знову пахощі цвітіння та яскраві вогні ліхтарів. А іще бархатний шерхіт автомобільних коліс вогким асфальтом після дощу.
Зелені очі. Здається зелені. Мають бути зеленими.
Взагалі, протягом тижні у студії проходило три заняття – понеділок, середа, п’ятниця. Оскільки у середу та четвер не займалися, а відвідували театр, то заняття у п’ятницю вирішили не відміняти. До того ж Єгор Андрійович заявив лекцію по історії кіно.
До початку лекції лишалось хвилин десять. Сашка вийшла з аудиторії та побігла до туалету. Не гальмуючи увійшла в поворот і налетіла на смерть. Чи на Алекса?
– Пані, переміщення з такою швидкістю може позбавити вас голови. Зауважте!
Посмішка, дотик погляду. Хлопець вклонився і пішов далі. Сашка завмерла.
Не Алекс, і не смерть. Інший. І так – очі зелені. І посмішка.
На зворотному шляху із вбиральні Сашка аж підстрибнула:
– Точно! Д’Артаньян і три мушкетери. Репліка Араміса: Переміщення з такою швидкістю може позбавити вас голови
Дівчина посміхнулась і повернулась до аудиторії.
Коли гримнули вхідні двері, Сашка читала. Єгор Андрійович все одне не починав одразу, тому щоб не зупинятися на півдороги, дівчина вирішила пробігти абзац до кінця.
– Здрастуйте, мене називають Платоном Костянтиновичем Морозовим. Я студент четвертого курсу акторського факультету. Ваш колега.
Сашка зупинилась і відірвалась від книжки.
Посмішка. Зелені очі.
– Можна просто Платон. Справа в тім, що у Єгора Андрійовича справи – знаєте, трапляється що і викладачі знімаються у кіно, – тому сьогоднішню лекцію прочитаю вам я.
Юні актори оживились – особливо дівоча частина аудиторії.
– Намагатимусь бути не нудним. А іще – закликаю вас приймати участь у бесіді і задавати питання. Якщо чесно, викладати доводиться вперше, тож розраховую на вашу підтримку.
Виголошуючи вступне слово, Платон вигулював погляд аудиторією. Коли стрів очі Сашки, зупинився. Сашка витримала не більше двох секунд. Після чого пірнула до наплічнику у пошуках чогось вкрай важливого.
– Ну що, поїхали?
Такі зелені очі. Глибокі. Просто безкрайні. Луговий степ аж до небокраю, і далі в небо, в море. І посмішка. Як же він змінився. Просто магічне перетворення на того мерзенного покидька Алекса і назад. До себе справжнього. Чи може і зараз він – не він. Впевнений у собі, легкий та відкритий. Із красивими руками…
– … кінострічки початку двадцятого сторіччя тривали десять, п’ятнадцять хвилин. Як правило це були комедії. Комедії ударів і падінь – саме так згодом нарекли цей специфічний жанр. Одним з найвидатніших представників цього напряму у кінематографі був Габріель Лев’єль, більш відомий за псевдонімом Макс Ліндер. Шарло – так називали Чарлі Чапліна у двадцяті роки – відзначав, що на його творчість вплинули саме ранні роботи Ліндера.
Слова. Що їх Платон заплітав у речення, ніжною рукою пестили потилицю. Пташиним пір’ям лоскотали мозок і то лунали голосно і чітко, то розчинялися у яскравому світлі аудиторії, так і не досягнувши органів сприйняття. Тепло розтікалось тілом і зосереджувалось внизу живота…
– … двадцять сьомого року прийнято вважати днем народження ери звукового кіно. Саме цього дня відбулась прем’єра стрічки Алана Кросленда «Співець джазу», головну роль в якому зіграв видатний артист та співак Ел Джолсон…
… і хотілось пити. Сашка облизувала сухі губи, та подеколи відривалась від конспекту, щоб подивитися на Платона.
– … не міг остаточно прийняти цей факт, і в тридцять першому році, після чотирирічної роботи виходить стрічка «Вогні великого міста». Одна з найуспішніших та найвідоміших стрічок Чарлі Чапліна.
В нього такі губи. Певно, вологі та чутливі. Певно…
– Негласне суперництво Бастера Кітона та Чарлі Чапліна триває й по сьогодні. Згадайте хоча б стрічку «Мрійники» Бернардо Бертолуччі. Де герої не як не вирішать, хто ж з цих двох коміків крутіший. Тема лишається відкритою, адже неможливо вирішити, ставлячи на ваги ці дві видатні постаті.
Голос. Це щось зі мною, чи він окрім вмілих перетворень може іще гіпнотизувати? Матеріалізувати голос. Перетворювати його на ніжні пальці, що крадучись торкаються шиї, спускаються по хребту ковзають по талії, лягають на животик і…
Платон ніби не розповідав лекцію з-за кафедри, а шепотів у маленьке вушко Сашки. Від того теплого шепоту текст втрачав зміст, перетворюючись на звуки, від яких тіло здригалось теплотою.
Прогулянка Платона сходами всесвітньої синематеки, де він жонглював датами, іменами, історіями, включаючи анекдоти та кулуарні плітки стала вітром і грала Сашкіним волоссям як тоді, на березі теплого моря. Коли човник чекав її сміливості розправити вітрила.
Таке чорняве волосся. Він навіть не помічає, як граційно йому вдається прибирати вередливе пасмо, що постійно спадає на чоло. Довгі худорляві пальці і руки вкриті венами. Ці руки, наче висічені з каменю майстром скульптури з усіма анатомічним подробицями.
«Експонатів руками не торкатися».
Як же не торкатися, коли це питання життя чи смерті. Коли конче потрібно відчути пульс у цих венах. Відчути гарячу душу і божий подих, що запустив у дію механізм такого прекрасного тіла.
– Дякую всім. Ви дуже вдячні слухачі. Сподіваюсь, ви не сумували.
– Ні! Ні! – наперебій заголосили юні актори. – Приходьте ще! Було дуже цікаво!
– Як знати, можливо іще побачимось? Я, до речі, був на вашому спектаклі «По той бік стиглих полів». Мені дуже сподобалось. Молодці.
Сашка, що копирсалась у наплічнику завмерла. Підняла очі і стріла погляд Платона. Хлопець дивився на неї і посміхався. Дівчина лиш підняла кутик губ у відповідь, і знову пірнула у важливість процесу.
Так, що тут? Книжка конспект, книжка. Книжку сюди, а конспект сюди, чи конспект у книжку а конспект…
– До побачення, Платоне! Бувайте, Платоне Костянтиновичу!
Коли прощання порідішали, Сашка відірвалася від важливих справ і зиркнула з-під лобу. Хлопець йшов до виходу. Рвані світло-сині джинси, військова сорочка з кольоровим пацифіком і написом «F**k the war» на спині. Платон не повертаючись підняв на прощання руку і вийшов в коридор.
Додому знову пішки. Не можна їхати громадським транспортом ані після відвідин класного концерту, ані після спектаклю, ані після лекції по історії кіно. Люди, що будуть повертатися додому разом з вами, обов’язково розіб’ють на друзки мінливий світ прекрасного. Їм все одно, вони не дивляться в небо, вони шукають землі.
А тут, повітря розкошувало цвітінням. Вогні старої вулиці з відреставрованими фасадами ніби переносили у казкове місто, в якому всі добрі та веселі. Де найціннішим скарбом є саме життя. Всі навколо усвідомлюють це настільки, що не вплітають у дні буття змагального бруду. Всі розуміють, що можна мірятися довжиною і товщиною соціально-економічного статку, а можна просто насолоджуватися кожною відпущеною миттю. Сашка крокувала саме по такому місту і була одним з його мешканців.

6

Площа перед театром порожніла. Сашка глянула на годинник, бавлячись пострибала бетонними плитами, піднялась сходами і зайшла через службовий вхід.
У скляній коробці з журналом обліку, телефонами і ключами чатувала жінка-цербер. Незрозумілого віку, у білій перуці, з тонною тонального крему і пудри, з кількома кілограмами червоної помади на губах.
Сашка зупинилась і зазирнула у віконце до жінки.
– Доброго ранку! Мені потрібен Олег Максимович Дудін. Режисер. Не підкажете, як його знайти?
Жінка просканувала Сашку і скривалась. Облизала губи:
– Ви хто?
– Саша Кирилова.
– Чекайте!
Жінка набрала номер на дисковому телефоні, послухала гудки, випрямила спину і посміхнулась:
– Алло, Олегу Максимовичу, доброго ранку. Любчику мій, тут до вас якась юна особа, – жінка запитально кивнула. Сашка кивнула у відповідь. Жінка скривила червоні губи і притисла слухавку до грудей. – Як тебе звати?
– Саша Кирилова.
– Якась Саша Кирилова. Ви чекаєте?
Жінка замовкла, послухала відповідь, знову просканувала дівчину:
– Хто?! Актриса?! Добре, пане Олегу, – поклала слухавку і кинула у маленьке віконечко. – На право. Сходами на другий поверх. Потім прямо по коридору. Останні двері ліворуч. Актриса.
– Дякую вам, пані. Ви дуже люб’язні. Рада була з вами познайомитись.
Сашка театрально вклонилась і поспішила.
– Позна… Що?!
Жінка відірвалась від споглядання глянцю про «зірок», і аж вилізла у маленьке віконечко:
– Ач, хамка яка!
На сходах Сашка стріла кількох чоловіків. Одного вона впізнала – театральний і кіноактор бесідував з молодим хлопцем і розминав в руках сигарету.
– Здрастуйте, – кивнула Сашка.
Чоловік зупинив розмову, глянув на дівчину і підморгнув:
– Привіт, чарівнице.
Сашка посміхнулась, злетіла на другий поверх і пішла коридором.
Повз дівчину хтось пробіг. На спині військової сорочки яскравів пацифік і напис «f**k the war».
– Платоне Костянтиновичу!
Хлопець зупинився, завмер на кілька секунд і не квапливо повернувся на п’ятках. Від контакту з паркетом скрипнула гумова підошва кед.
– Мадемуазель, я вас десь вже бачив.
– Ми зіткнулися в коридорі театрального. А ще, ви вчора читали лекцію. Про Чапліна, Бастера Кітона…
– Точно! Проте, перепрошую, маю бігти.
Платон вклонився в реверансі і рвонув коридором до крайньої двері зліва, в череві якої і зник.
Сашка дійшла до кінця коридору, постукала і зайшла в ті ж двері. У затемненій майстерні на одному з двох білих кубів сидів голомозий, сивобородий чоловік. Обличчям до чоловіка, спиною – з квітастим пацифіком – до Сашки стояв Платон.
– Так це мій годинник? – Платон кілька разів дзвінко вдарив по циферблату і підніс руку до вуха. – Дивно. Вийшов раніше, із запасом, щоб не спізнитися. Дивлюсь – пів на першу. Запізнююсь на півгодини…
– Так в метро ж годинник є, – посміхаючись відповів Олег Максимович.
– Та я читав. Якось зовсім забув. Добре, що не запізнився. Не люблю запізнюватися.
Доки Платон стояв спиною до вхідних дверей, режисер помітив Сашку і помахав їй.
– Здрастуйте, Саша. Мене звати Дудін Олег Максимович.
Добре збитий чоловік років п’ятдесяти. В чорному. З великим годинником на праві руці.
– Здрастуйте, – відповіла Сашка.
– Та ви проходьте, не стійте у дверях. Платоне, дай, будь ласка, світла. Розсунь гардини, а то як в печері. Знайомитись потрібно при світлі. Спектакль – інша річ.
Платон Пішов до вікна і розсунув важкі чорні гардини. Кімнату атакувало світло, на що армія сніжинок пилу нервово закружляла, контратакуючи сонячні промені. Присутні помружились.
– Саша, люба, чиркни, будь ласка, світло і вмощуйся.
– Знайомся, Платоне, це Саша. Олександра Едуардівна Кирилова. Саша, це Платон.
– Платон, – хлопець протягнув руку. Рукав підскочив і оголив кисть, яку прикрашали в’язані та шкіряні браслети.
– Саша.
Тепла і ніжна. Трішки волога, але в мене теж…
– Ну що друзі, справа така: будемо грати Булгакова. Я написав п’єсу за мотивами його біографії. В більшості – перші роки дорослого життя. Перетворення молодого лікаря на письменника. На майбутнього майстра. Мені хотілося б передати тему відкриття та усвідомлення свого істинного шляху. Душевних переживань, боротьби з морфінізмом, одужання. Співіснування сили і слабкості, егоїзму та самозречення, любові та ненависті Власне ось, – Олег Максимович дістав з портфелю дві зшиті стопки аркушів А4 і роздав акторам.
Погортали п’єсу і почитали перші акти. Основною декорацією мали стати два білі куби, на яких сиділи. А ще залізне ліжко зі скриплячими пружинами матрацу, тьмяне світло і вітер. Багато вітру у вікно з битими шибками.
Чи завжди все починається погано? Мабуть, вони ж були щасливі, хоч і безбожно бідні. Молодий лікар та його юна дружина. Чи було їм затишно у поневіряннях країною, яку трясло? Країною, яка марила як хвора на шизофренію жінка без нейролептиків та антидепресантів?
Текст полився гірською річкою повною фореллю. Зачепились одне за одне.
Будь що вирішили одружитися, ніби сам факт реєстрації шлюбу дорівнює сімейному щастю.
Чи завжди всі історії починаються добре? Зустрілися, покохали. І на все життя вдвох. Так мріялось тихими вечорами у теплій кімнаті із затишним освітленням. Коли голі лежали в гарячих обіймах і здавалося саме зараз варто крикнути – Зупинись, миттєвосте, ти прекрасна! Саме зараз. Ні – здавалося, що буде краще, іще краще. Прийде ранок і принесе з собою нове щастя. Щільніше, триваліше, а може й вічне?
Наступав ранок, і льодяне бездушне небо порожньою голкою впивалося у мозок, а гамірний світ звалювався звідусіль на непідготовану до нового народження душу. І знову потрібно було виходити на зовні і шукати свого шляху, своєї долі у колючому світі. З єдиною надією – знову повернутися у ту маленьку затишну кімнату. Скинути одяг і у гарячих обіймах вже точно прокричати – Зупинись, миттєвосте, ти прекрасна! Та чи випаде іще один шанс? Чи завжди всі історії закінчуються добре? Чи завжди всі історії закінчуються погано?
Олег Максимович поплескав у долоні. У майстерні на деякий час запанувала тиша. Актори відірвались від п’єси і стрілись очами.
Навіщо це все тобі потрібно? Чому ти просто не можеш радіти життю? Михасику, ця ж отрута тебе вбиває. Ти подивись на це небо, на ці гори. Хіба може бути щось чарівніше? Так, стоп. Закінчили.
– Я не хочу брати дублерів, – випустив тишу у прочинену кватирку Олег Максимович. – Можливо, це не дуже професійно, та мені хочеться, щоб ви були єдиними акторами цієї роботи. От хочеться! Як у вас до речі з часом?
– В мене випускні екзамени в школі. Потім вступні. Далі в принципі, вільна.
– Так. Єгор казав… Відпустку іще не запланували?
– Та ні.
– Добре, не плануйте. Будемо працювати. Хоча, стривайте. Я так накинувся. Ви, Саша, згодні?
Сашка зиркнула на Платона.
Добре, що він копирсався в тексті і не побачив. Якось машинально вийшло.
– Згодна. Мені цікаво.
– Чудово. А ти, Платоне. Як в тебе з планами?
– Закінчую четвертий курс. Якщо зйомок не буде, то в принципі влітку вільний.
– Дай бог, щоб вони були, а час, думаю, знайдемо. Ну добре, друзі. Радий, що ми всі зацікавлені в проекті. Давайте тоді до наступної суботи. Поки що раз на тиждень, далі ущільнимо. До кінця серпня маємо поставити. З вересня в репертуарі майстерні на Володимирській. Так що, як каже Єгор Андрійович – діло?
– Діло! – хором вигукнули Сашка та Платон.
– От і чудово. Спасибі за увагу, маю бігти!
Олег Максимович закинув на плече шкіряний портфель, підняв розкриту долоню і подріботів до виходу.
За вікном співали пташки , прошивали проспект поїзди метро і шурхотіли машини. Платон подивився на вікно, на Сашку, на годинник.
– Слухай. Я також маю бігти. До суботи?
Сашка знизала плечима і кивнула.
Хлопець чухнув з майстерні. Сашка лягла на підлогу і закрила очі. А коли відкрила, побачила зелені очі та пасмо чорного волосся, що неслухняно спадало на чоло.
– Чуєш, Кирилова? Репетиція закінчилась. Всі пішли. Звільни приміщення. Це тобі не готель. Це ТЕАТР!
Жінка цербер поправила перуку, і облизала губи.
Сашка схопилася, зробила реверанс, закинула наплічник й поплигала до виходу.

7

Чи не в перше Сашка стояла розгубленою перед відкритою шафою.
Ну, і що вдягати?
Наче та сороканіжка, яка задумалась, а як же вона ходить на всіх своїх ногах? Як це можливо? Задумалась і розучилась ходити. У Станіславського в «Роботі актора над собою» метафору з сороканіжкою використовували ліниві актори, які не хотіли дізнатися, як же насправді працює їх тіло. Щоб у подальшому повністю себе контролювати.
Що ж вдягають, коли хочуть привернути увагу?
Сашка зиркнула на годинник:
– Скільки?! Так, добре, це, це і це.
Вилетіла з під’їзду і рвонула до зупинки.
Кудряве волосся – годину! Цілу годину. Як вони кожного дня цим заморочуються? – пливло вітряними подихами. Підведені очі блакиттю допомагали небу боронити місто. Бежева спідничка, зелений піджак на білу футболку, зелені балетки і трішки парфюму.
Якщо на вулиці не було б стільки народу, Сашка спокійно відштовхнулась і м’яко приземлитися би біля службового входу до театру.
Що це зі мною? Чому так радісно?
Поїзді метро їхав через Ріку, яка ділила місто на два береги: на красивий і лівий
Сьогодні субота! А що це значить, а що це значить парам-па-па-мам? Це значить, що сьогодні я знову його побачу.
Якщо ви дійсно хочете стати справжніми акторами, а не перебіжчиками з КВНу, вибач Едуардівна, нічого особистого, – казав Єгор Андрійович, – то таки маєте… Ви маєте навчитися опановувати своє тіло та емоції. Щоб не трапилось, хто б не народився чи помер. Якби ви не закохалися чи страждаєте через розрив з «покидьком» чи «шльондрою» – емоційним людям властива щедрість на образи – ви маєте відповідати лише ролі. Тобто: у траур радіти, у радість носити траур. Ви маєте стати тими одиницями, що прочитають інструкцію і вижмуть з гаджету по максимуму. Знаєте що то за гаджет? То ви самі. Вам подарували найдосконаліший механізм – ваше тіло, до того ж з душею. Я вас благаю – пізнайте себе. Не станьте тими йолопами, що купивши телевізор з наворотами використовують лиш дві клавіші – вкл і викл.
Якщо Сашка іще не досягла найвищого пілотажу, то принаймні стала грати за юнацьку команду. А там вже чогось, та вміють. Тож дівчина відфутболила ванільних метеликів у животі за стадіон, і поринула у катання на каруселі з молодим Булгаковим. А там ковбасило так ковбасило.
Сашка, а точніше її героїня Тася спочатку плакала і жаліла, потім психувала і жбурляла в об’єкт любові – Михасика – все, що траплялось під руку. Письменник марив і пускався у всі тяжкі. Все по колу. А потім робота у невеличкій лікарні і морфій. Бажання писати. Бажання слави. Нестерпний характер.
Коли Олег Максимович закінчив репетицію і полетів у справах, Сашка завмерла перед вікном і вивчала періодичність з якою ниряють сині поїзди метро. Скільки вагонів. Потрібно було відволіктись і зрозуміти, що той брюнет з зеленим полем очей не М.А. Булгаков, а Платон. ПЛАТОН!
На плечі ледь відчутно лягли руки, а на вушко прошепотів вже рідний голос:
– Молодець! – Сашка посміхнулась і повернулась до Платона. – Слухай, в мене сьогодні вільний день. Не хочеш прогулятися?
Питаєш!
Метро «Ріка» користувалась популярністю лиш серед рибаків та парочок, що тільки починали свої відносини. Тут не було ані офісних приміщень, ані нудотних розважальних комплексів, ані будь-якої іншої маячні, на яку зліталися охочі до розваг суб’єкти. Лиш Ріка, що відвішувала ляпаси кам’яним сходам на березі, та майже безкінечна набережна, що тікала в обидві сторони.
Не так давно міська влада визволила набережну з рук пришвартованих їдалень, охоронці яких агресивно заявляли права на прилеглу територію. Тож тепер спокійно можна було гуляти, або відпочивати сидячи.
Сашка з Платоном спустилися до Ріки і рушили в бік пішохідного мосту. Щоб після перемахнути на острів, де з галасу лиш спів пташок. Де зелено і багато лавочок для ідилічного спілкування.
Біля води весна іще не вступила у права власності на погоду. Подув холодний вітер. Сашка підняла комір піджаку і обійняла себе. Платон розстібнув сумку і дістав легкий коричневий шарф.
– Тримай, тепліше буде.
– А ти?
– В мене ще один є. Я сьогодні по дорозі зайшов до магазину. Там знижки. Не втримався. Люблю шарфики… і знижки.
Платон дістав акриловий шалик зеленого кольору, зірвав бирку і пов’язав на шию. Сашка пов’язала свій і посміхнулась.
Пішли мовчки, наче вперше роздивлялись качок, що дрейфували на хвилях. Потайки пускалися бісиків і тішились собі у схованку, доки не закінчились качки. Доки бажання знову почути голос одне одного не перемогло плюскання хвиль та крики скажених чайок.
– Я за тиждень школу закінчую, – вступила Сашка.
– Серйозно? Мадемуазель, то ви іще зовсім дитина.
Платон жартівливо пригорнув Сашку, а дівчина обережно поклала йому руку на спину і почервоніла. Хлопець погладив плече дівчини і пара пішла далі поряд.
А можна так іще?!
– І куди далі? Вже вирішила?
– Думаю – так. Ще сумніваюсь, та з кожним днем переконуюсь все більше.
– І що обрала?
– Поки не хочу про це. Доки остаточно не прийняла рішення.
– Щоб не наврочити? Також вірно.
– А ти? Одразу вступив до театрального?
– Ні, я до цього прийшов пізніше. Загалом, я і зараз не певен, що займаюсь тим, чим повинен. А тоді просто настав переломний момент. Я вчився на четвертому курсі в іншому універі. В певний момент зрозумів, що якщо не зміню життя – вибухну. Розумієш? Фізично вибухну! Пішов з універу, звільнився з роботи. Я до того більше року пропрацював в банку – після практики залишився на півдня, щоб суміщати, – тому мав деякі заощадження. Вступив до театрального на підготовчі курси, і за півроку, влітку вступив. Я був найщасливішим двадцятиоднорічним хлопцем. А тепер ось знову не знаю…
– А батьки?
– Що батьки?
– Як вони відреагували на твоє рішення?
– Доволі, як на мене, дивно. Вони сказали, що в них більше нема сина. Класика жанру. Тато і мама економісти. Батько просто марив. Щоб я продублював його життя. Бачила фільм «Товариство мертвих поетів»?
– Так, дуже крутий!
– Так ось, я не розповів батькові заздалегідь. Він не знав. Ніхто не знав. Мене зовсім не приваблювала кінцівка, як у того хлопчини, якій мріяв про театр. Батькові я все розповів тільки тоді, коли вступив до театрального. І ось вже чотири роки я не бачився з ним. Чи він зі мною?
– А мама?
– Ну що мама? В них ще до того не ладналось. Батько пізно повертався додому, часто їздив у відрядження. Постійні сварки, крики, з’ясування стосунків. Природно – в мами з’явився чоловік. Справжнє кохання. Мабуть, в сорок років це щось особливе? До того ж вона завагітніла. Жити разом не мало ніякого сенсу, і мама пішла. Потім стало відомо, що батько мав іншу родину з двома дітьми. Маминому сину зараз чотири роки. Так що їй не до мене.
– Так ти з ними зовсім не спілкуєшся?
– З батьком – ні, з мамою десь раз на місяць. Батько їй іноді гроші для мене передає. Знаєш, я спочатку не брав. Перші навіть порвав і спалив, а потім подумав – якого дідька? Дають – бери. Може він так свою любов проявляє. Та і гроші ще нікому не завадили. Такі ось сімейні відносини. Але ти знаєш, я з ними ніколи близьким і не був. А ось бабусю любив. Вона два роки тому померла.
Вітер посилився. Платон зупинився і повернувся до ріки. Очі хлопця блищали чи то через повітряні потоки, чи то через бабусю? Сашка підійшла до хлопця і стала так близько, як тільки дозволяють правила етикету.
Та які ще правила? Ближче! Ось так. Але не торкатися. Як же не торкатися?!
– Ну добре, – Платон повернувся і подивився на Сашку.
Так близько!
– Підемо на острів. Там є одне затишне місце в мисливському стилі. Розкажеш про себе, а то щось я ніби на ток-шоу якомусь. Геть поплив. Виходить, що запросив дівчину прогулятись, для того щоб зекономити на психотерапевті.
– Мені подобається тебе слухати. Можеш навіть не платити.
Хлопець і дівчина завмерли. Погляди зустрілись і…
Гей, ти! – гукнув би головнокомандуючий військом купідонів. Той, що проводив кампанію в Місті, яке ріка ділила на два береги. – Досить стріляти! З цими двома і так все ясно. По конях, хлопці. Вони тепер і без нас розберуться.
Небо затягнуло хмарами. Буквально за п’ятнадцять хвилин похолоднішало чи не до зимових температур. Кафе ж запрошувало до свого порожнього затишного черева. У теплій напівтемряві, що купалась у кельтській музиці, пара вмостилась за найзручніший столик.
Біля працюючого електричного каміну здавалося, що на вулиці лютує мороз. І лише двом щасливчикам випало кутатися у погляди одне одного. Випало наситити час спілкуванням і звуком медового голосу, під акомпанемент потріскування дровин.
Платон і Сашка зголодніли, і не вигадуючи світів замовили дві порції пельменів. Хлопець попросив не зливати воду, а під час варіння кинути в каструлю морквину, цибулю і лавровий лист. Так що окрім основної страви, вийшов ще і пречудовий паруючий бульйон.
– Я обожнюю, коли їм пельмені, випити трішки горілки. Ти як на це дивишся?
– Ні, я не буду. Мені томатний сік.
– Будьте ласкаві! Сто грамів горілки і стакан томатного соку.
Налити на ковток холодної горілки. Випити. Рецептори розкриваються і готові сприймати їжу. А тепер гарячий пельменчик і ложечку бульйону. Довершено. Якщо закрити очі та зосередитися на відчуттях, можна зафіксувати момент захоплення теплом тіла. Легкість ллється, вогонь в каміні дає старт. Медитацію розпочато.
Можна сперечатися про що завгодно, та одна подія є безумовною радістю. В потрібний час, в потрібному місці випити чарчину холодної горілочку і закусити гарячим пельменчиком. Але головною умовою є те, що на вулиці має бути прохолодно, ба навіть зимно. Коли всіх умов дотримано, раювання забезпечене.
Платон знав це на відмінно, Сашка навіть не здогадувалась. Навіщо це їй? Дівчина посміхалась і без того священного ритуалу. Рум’яні щічки прикрашали юне личко. З вологих губ злітали слова – тепер її черга проводити екскурсію минулим.
Як добре, що вона… Як добре, що він не говорить – «взагалі, я творча особистість». Як добре що він… Як добре, що вона втямила з молоком матері і запахом олійних фарб батька, що не існує в світі не творчих особистостей. За подобою Своєю – значить кожен Творець!
Сашка розповідала, Платон їв та слухав. Сашка їла, говорив Платон. Паузи у розмові виникали лиш для того, щоб зазирнути в очі. А коли є очі, слова програють в суху.
Після дощу та істеричного припадку зими, знову вийшло сонечко і привело з собою тепло. Пара вийшла на вулицю і погуляла островом: пісочним пляжем біля Ріки, самотніми доріжками парку. І хоча тепло запропонувало дівчині зняти шарфик, та Сашка лиш послабила його хватку.
Такий ніжний.
Додому повернулися під вечір. Платон захотів провести, і ось пара стояла неподалік під’їзду, переминаючись з ногу на ногу. Сашка зняла шарфик і простягнула Платону. Хлопець взяв дівчину за зап’ястя:
– Лиши собі. Він тобі личить. А запах твій, я і так запам’ятав.
Сашка знітилась, та одразу ж стрепенулася:
– Тоді, я хочу також тобі дещо подарувати.
На днях заходив Боріч. Посиділи на даху, потеревенили, помружилися на захід сонця. На прощання Боріч подарував два квитки на концерт свого гурту:
«– Може запросиш його, якщо духу стане.
– Ой. Хто б казав. Французьку вже вивчив?»
– Ось, – Сашка дістала з наплічника два квитки. – Знаєш їх?
– Так, звичайно! Непогані хлопці. Давно, щоправда, нічого про них не чув.
– Вони з туром каталися. І ще альбом писали. В мене сусід там грає. Тримай. Один тобі, один мені. Тепер я тебе запрошую. Це завтра. О восьмій.
– Круто! Тоді я завтра зателефоную, і домовимось про зустріч.
– Домовились. Бувай.
Дружні обійми на прощання після секундної паузи. І не повертатися, бо прощання може тривати вічно.
В квартирі потрібно якнайшвидше прослизнути в свою кімнату та увімкнути щось ліричне. І на канапу. І у стелю. І вище неба!
– О, привіт. Як репетиція, як твій молодий Булгаков? – перехопила шпигунку бабуся.
– А? Привіт! Та… Булгаков як Булгаков.
– Дивно. А я читала, що він мерзотником ще тим був.
– Та… Та це потім. Коли він до Москви перебрався. Ти не з полковником? Привіт розбишако, – попестила Сашка Джима, що прилетів на хвості-пропелері й притарабанив гумову курку.
– Завтра. Завтра побачимось, – бабуся замислилась та посміхнулась думкам.
– Рада за тебе, люба. Я втомилась, Піду у кімнату. Ти зі мною, чудо волохате?
Джим понісся коридором до Сашкіної кімнати.
– Ні, я тут фото перебираю, – не підіймаючи очей сказала бабуся. – Відпочивай.
Сашка приснула, і подріботіла до себе, де Джим вже вмостився на ліжку і приготувався слухати.

8

З цього моменту дні розділилися на ті, коли Сашка зустрічалась з Платоном та інші.
Дівчина закінчила школу і склала іспити. Тоді ж і настала пора визначатися з майбутнім. Після однієї з репетицій, Єгор Андрійович нахмурив брови і попросив Сашку залишитись. Заплигнув на стіл і відстукав степ:
– Едуардівно, ти змушуєш мене вдаватися до крайніх заходів. Відповідай: вступаєш на мій курс, чи обираєш в перспективі возитися з капризними художниками зі своєю мистецтвознавчою освітою. Відповідай терміново, а то зараз танок Елвіса вріжу. A little less conversation, – Єгор Андрійович почав метляли стегнами.
– Ні! – кинулась до столу Сашка. – Тільки не це! Тільки не танок Елвіса! Я згодна. Згодна вступити на акторський і бути актрисою. Ваша взяла, суровий деспоте. Безсердечний правитель!
– Так, Едуардівна, пам’ятаєш правило номер п’ятнадцять?
Сашка встала з підлоги, отряхнулась, підтягнулась і виголосила:
– Правило номер п’ятнадцять: краще не дограти, аніж переграти!
– Діло, Едуардівно!
– Діло!

* * *

Репетиції в театрі почастішали. Майже після кожної Платон з Сашкою гуляли. Ходили в кіно. Годинами засиджувались у великих міських кофейнях, щоб загубитися, або випрасовували паркові стежки. І говорили, говорили, говорили…
Одної прогулянки старим парком, влупив дощ. Парочка побігла навмання, і натрапила на стару альтанку в завитках та кованих візерунках. Вхід, чомусь, загородили проволокою. Мабуть, знаходження всередині могло призвести до непоправних наслідків, мабуть, альтанка комусь здалась аварійно-небезпечною. Та коли вода з неба полилась як із безрозмірного душу, та іще під таким напором, вибір став очевидним. Молоді актори залізли всередину.
З альтанки відкривався чудовий вид на старе Місто. До того ж по буднях у дощ люди рідко вештаються парками, тому світ належав лише цим двом.
Це внизу кипіли будні і сигналили машини. Це внизу люди збивалися до купи на пішохідних переходах і матюкали дощ. Бо ж ця скотиняка, напевно, вибруднить взуття і одяг. І як тоді на зустріч, і як тоді до офісу? Як тоді стати найкращим, найефективнішим працівником? Як отримати айфон у якості подарунка на новий рік від керівництва? Як же ж не нажертись на корпоративному волейболі у парку халявного бухла, і не висказати босу все, що про нього думаєш? А винен у сьому цей клятий весінній дощ. Ну скільки можна поливати? Трясця! Скільки?
А в аварійній альтанці, далеко від всього того, стояли хлопчик та дівчина. Платон та Сашка не помічали лахміття сірої завіси, що ховало небо. Хлопець і дівчина дивились крізь сиве клоччя на соковиту блакить, підігріту лагідним сонцем. Платон обійняв Сашку, схрестивши руки на грудях дівчини. Зарився носом у волосся – запах шампуню і дощової свіжості – і поцілував дівчину в потилицю.
Хлопець цілував і вбирав запах дівчини, наче Жан-Батіст Гренуй. Наче також намагався створити найдосконаліший, найпрекрасніший аромат. Наче знайшов його у принцесі, що пришвидшено дихала і страшилася поворушитися.
Тепло, морськими хвилями, накочували та заливали юне тіло. Сашка тремтіла, облизуючи сухі губи. Ще ніколи чоловік не стояв так близько. Дівчина поклала долоньки на руки хлопця.
Теплі. Рідні.
Намагаючись не порушити обіймів, Сашка повернулась до Платона обличчям. Підняла голову і побігла зеленим луговим степом до небокраю, зі всіма його поетичними синонімами.
Дощ монотонно тарабанив по даху альтанки. У підніжжя схилів гомоніло місто, та вся ця какофонія лишалась десь там. Сашкині вуста розімкнулись. Дівчина зволожила язиком їх сухість, закрила очі і потягнулась до Платона. Хлопець наблизився і ще дужче обійняв дівчину. Всесвіт скоротився до розмірів маленької альтанки, остаточно втрачаючи у вічності всі свої розміри та умовності.
За силою дії, перший поцілунок можна порівняти хіба що з першим вдалим наркотичним досвідом. А коли це поцілунок з коханою людиною… Хімія – білосніжно-хмаринна легкість тіла і раювання душі.
Дощ гатив цілий день. І весь цей прекрасний день, волею Творця планет та янгольських розкладів, належав цим двом.

9

Бог дав. Платона запросили у новий проект – невеличка роль у серіалі, – і до початку серпня хлопець знімався. Фільмували на виїзді, тому бачитись не вдавалось. Лише скайпом і телефоном.
Маму запрошували на нові проекти, тому дома жінка майже не з’являлась.
Бабуся практично розчинилась у полковнику Сініцині, ніби отримала у дарунок другу молодість. Щоправда комфортну і спокійну.
Сашка знайшла себе у списку студентів. Перший курс, акторське відділення, майстерня Єгора Андрійовича Селіна.
Кирилова Олександра…
– Едуардівно, вітаю!
Сашка розкрила рот, щоб привітатися і подякувати.
– Мені не потрібно. Дякуй собі та батькам, та готуйся. З вересня будете жити в репетиційній. Буду тебе лише на спектаклі відпускати. Все принцесо, назад вороття немає. Ну що, Елвіса?
– Ні!
– Добре-добре. Жартую. Все, я побіг. Передай Дудіну, як побачиш, що він винен мені ящик пива і одну поїздку на риболовлю, – чоловік повернувся до стенду, де товпилися абітурієнти. – Шановні, вітаю всіх тих, хто вступив. І запрошую всіх тих, кого не взяли, спробувати наступного року. Діло?
– Діло! – хто мляво, хто радісно.
І на що я підписалась?
Сашка посміхнулась вслід майстру, вислухала крики радості майбутньої одногрупниці. Відмовилась від пропозиції «набухатися на честь вступу» від екзальтованої чувіхи з малиновим волоссям і поїхала на дачу.
Поки в репетиційному процесі, через зйомки Платона, виникла пауза, дівчина освоїла дачу полковника. Сім’ї познайомились і прийшлись одне одному до вподоби. А на Сашку ще і випала доля няні. Онучка Сініцина – блакитноока принцеса – прикипіла до дівчини, і вони бавились на газоні, купались і засмагали. Часто Сашка читала в голос книжки, під які дівчинка засинала. Сашка накривала свою вихованку рядниною і уявляла, що мала – спільна їх з Платоном доня. Тоді підсвічена сонцем посмішка прикрашала і без того щасливе обличчя юної актриси.
Коли онука Сініцина поверталась до батьків у місто, Сашка виходила на пленер. Навколо дачі красувався ліс, пагорби зі схилами та велике норовливе небо. Кожного дня дівчина вигадувала для себе якусь ціль, роботу, будь-що. Так час переставав бути нугою з шоколадного батончика і перетворювався на вітер, що здмухує з дня пір’я годин. Що наближує момент закінчення зйомок та зустрічі.
Сашка сиділа на березі річки в тіні косматого дуба і читала. Поряд у піску валявся напівсонний Джим. Пес до того розніжився, що навіть не звертав уваги на докучливих мух, шо облюбували його вологий шкіряний ніс. Задзвонив телефон і пес повів вухом та здув нав’язливих гостей.
– Привіт, Саня!
– Здрастуй, хороший мій. Я скучила.
– Я також, маленька. Чуєш, я сьогодні закінчую. Перша робота. Дебют. Хоч і серіал, та з чогось потрібно починати. Мені нічогенько заплатили, тож запрошую вас, пані, до ресторану. Справжнього. Знаєш, до такого, як у старих американських фільмах. Де тихо награє музика і красиво подають їжу. А поки, до вечора, хочу здійснити давнішню мрію – подарувати собі класичний костюм. Думаю, час настав. Тим більш – з’явилась можливість.
– Чудово! Тобі допомогти вибрати?
– Ні-ні, я сам. Приїду до тебе причепурений.
– Ти диво!
– Знала б сама, яке диво ти… Добре, маленька, я за тобою о сьомій заїду. Бувай.
– Чекатиму.
Книжка лягла у теплий пісок, а телефон вмостився на твердій обгортці і заснув. Сашка потягнулася і смачно позіхнула. Одним оком зиркнула на Джима і посміхнулася.
– Здається, хтось ще зранку хотів купатися. А?
На слові купатися, пса ніби вгатило током. Світло-жовтий вертоліт схопився, замахав своїм пропелером-хвостом і понісся до пірсу.
– Чекай, чекай! Так не чесно, давай разом.
Та Джим вже летів з дерев’яного настилу до води. Бризки. Слідом бомбочкою Сашка.
І сонце виблискуючи на воді, шепоче про любов до своїх дітей.

10

До випускної сукні, яку вподобали мама та бабуся, додалася іще одна. Чорна суконька, яку обрала Сашка. А ще відкриті босоніжки на тонкій шпильці.
Коли Сашка відкрила шторку в примірочній, жінки завмерли в блаженній посмішці а-ля «і це наша дівчинка?» За чим прозвучало одноголосне:
– Беремо!
З рештою вбрання Сашка впоралась сама. На зароблені промоутером гроші, окрім фарб та полотен, дівчина купила комплект чорної мереживної білизни, та панчохи тілесного кольору.
Бабуся з Джимом, біглем полковника, та самим Сініциним залишилась на дачі. Мама на три дні поїхала у відрядження до Берліну. Сашка увімкнула музику та закружляла порожньою квартирою. Ванна, зачіска…
Амальгама віддзеркалювала народження – дівчинка перетворювалась на дівчину.

* * *

Платон обійшов машину. Відкрив двері і подав Сашці руку. Костюм темно-синього кольору, біла сорочка, чорна краватка, блискучі туфлі.
– Ти гарний, – прошепотіла Сашка і взяла кавалера під руку.
Ресторан в старій частині міста, не далеко від Дудової майстерні. Стильне місце, куди люди насправді приходять поїсти та поспілкуватися, а не побувати новим музейним експонатом. Піаніст награвав Summer Time. Сашка ледь не підстрибнула, та Платон взяв дівчину за талію, підморгнув та запропонував присісти за столик.
– Жовті тюльпани. Мої улюблені.
Сашка накрила долонею Платонову руку.
Підійшов офіціант. Дівчина навіть не відкрила меню, а прокашлялась та видала:
– Нам пельменчики з бульйоном, та два по сто горілочки. Хочу спробувати, – повернулась до Платона. – Ти так смачно розповідав.
Брови офіціанти полізли вгору, а шкіра на обличчі пішла червоними плямами.
– Пані жартують. Дякую, ми зараз виберемо і покличемо вас.
Офіціант вклонився і чухнув протирати спітніле чоло.
– Що ти будеш?
– Тебе!
Платон завмер, відірвався від меню і зустрів бісиків, що танцювали в очах Сашки. Хлопець торкнувся зап’ястя дівчини, поцілував долоню і продовжив:
– А все ж таки?
– Я не знаю? Мені все одно. Обери ти.
– Добре. Давай тоді візьмемо морських гребінців, я давно хотів скуштувати. А на основне… Ось, морський окунь зі спаржею та бруснично-апельсиновим соусом. Як тобі?
Сашка відкрила меню:
– М-м-м, а давай візьмемо одного окуня і одну форель. Ось, з печеними овочами. І поділимось.
– Чудово! А пити? Я б червоного сухого вина випив би. Хоча, до риби здається біле подають? Але мені хочеться червоного.
– Підтримаю.
Піаніст награвав джазові стандарти. Люди дзвеніли виделками та ножами по білосніжних тарілках. Бесіди створювали оксамитовий гам, що бринів непомітним фоном. Хоча, якщо всі враз би затихли, на місті ресторану виникла б звукова пустка.
Платон подав Сашці руку, і дівчина з посмішкою погодилася на танок. Пара привернула до себе увагу лиш на мить. І хоча в ресторані ніхто крім цих двох більше не танцював, присутні швидко втратили цікавість до сміливої молоді.
Хлопець і дівчина рухались в ритмі прогулянки пальців піаніста по клавішам. Щось із Білла Еванса. Мрійливо-закохане, або ж меланхолійно-осіннє, та головне – зближуюче.
Сашка поклала голову Платону на плече і закрила очі. Така посмішка буває лиш у щасливої дитини, яка взяла від літнього дня все, що він їй запропонував. Певно, з такою посмішкою на обличчі засинав Дуглас Сполдінг, коли таки отримав новенькі тенісні туфлі. Посмішка довершеності світу.
– Десерт замовимо? – прошепотів на вушко прикрашене перлинною сережкою Платон.
– Давай краще прогуляємось.
За дверима ресторану відпочивав вечір. Жодного перехожого. Світло ліхтарів пробивалось крізь жалюзі листя, і жовтим кропило асфальт. Запах літнього вечора без машин можуть оцінити лише жителі великих міст, ба як знають значення слова контраст. Пара зупинилась і набрала повні груди літньої прохолоди.
– Підемо до Ріки, – запропонувала Сашка і обійняла Платона. Хлопець однією рукою міцно прижав дівчину до себе, а в іншій тримав букет жовтих тюльпанів.
– Підемо. Тобі не холодно?
– Мені добре.
Хотілося знайти маленький кораблик, та пуститися на ньому подалі від берегу та людей. Дихати свіжістю води, дихати одне одним. Але водний простір окупували лиш судна для прогулянок. З палуб лунала така музика, що знаходитися в зоні ураження було небезпечно для здоров’я. Тому молоді люди пішли набережною подалі від галасу.
Зупинились біля чавунних перил. Платон накинув на Сашкині плечі піджак. Дівчина притислась до хлопця і поцілувала. Торкнулась Платонового обличчя. Чуттєві, маленькі пальчики помандрували шкірою, наче бажали на дотик запам’ятати кожен сантиметр.
Платон поклав квіти на перила, і сховав руки під піджак, що зігрівав дівчину. Торкнувся спини, спустився вигином тіла в чорній сукенці до талії, та поклав руки на сіднички. Стис налиті, пружні півкола. Сашка здригнулась, простогнала і наблизилась до тіла Платона так близько, як тільки дозволяла матерія.
– Поїхали до тебе, – прошепотіла дівчина, та ніжно вкусила хлопця за мочку вуха.
– Ти впевнена?
– Як ніколи.
За двадцять хвилин пара вийшла з таксі. Лише п’ять поверхів і вони тільки вдвох. Старий дореволюційний будинок – великі двері, високі стелі.
З маленького програвача продовжував свою майстерну справу Білл Еванс. М’яке світло бра закутало кімнату в напівтемряву, заливши можливість бачити одне одного. Платон сів на ліжко. Сашка роздивилась бібліотеку і підійшла до хлопця. Платон обійняв дівчину і поцілував у животик крізь тканину сукні. Руки дівчини лягли на потилицю хлопця.
Так чудово блукати шовком його волосся.
Платон притягнув дівчину і та, не сперечаючись, опинилась зверху. З загорілих плечей ковзнули бретельки сукні, однією рукою хлопець розстібнув застібку ліфа. Прямо перед очима опинились невеличкі дівочі груди.
Сашка спочатку намагалась розстібнути, а потім розірвала сорочку на тілі хлопця. Дзвінко посипались ґудзики, і дівчина звільнилась від сукні, лишившись в самих мереживних трусиках та панчохах.
Сашка швидко дихала і рухала стегнами. Нотки прекрасних стонів розбавляли її шаманський шепіт. Теплі животи торкалися, а бажання стати одним цілив засвічувало кімнату яскравим, жовтогарячим сонячним світлом.
Дівочі руки блукали м’язистою спиною Платона і впивалась в неї пальцями, адже маленькі червоні нігтики не були призначені для цього. Дівчина відкидалась, і тоді вже хлопець підтримував її за спину, цілуючи груди і плаский животик. Та отримавши порцію пестощів Сашка поверталася, для того щоб краще роздивитися обличчя Платона. Зазирнути в очі і з новою силою провалитися в жар його міцних обіймів і цілувати, цілувати, цілувати…
– Чекай. В мене є маленький секрет. Я ще не…
– Я знаю, маленька, – хрипів Платон, і спускався до шиї. – Тому якщо скажеш стоп – я зупинюсь. Ми можемо відкласти це до моменту, коли ти будеш готова.
– Ні, я не хочу зупинятися. Я просто подумала, що ти…
– Я… Я кохаю тебе, Сашенька.
– Хороший мій.

* * *

Вікна квартири виходили на схід, тому о пів на шосту Сашку розбудили сонячні промені. Дівчина обережно вислизнула з обіймів Платона і навпочіпки подріботіла до ванної. В корзині з білизною лежала зім’яте біле простирадло з невеличкими краплинами крові.
Сашка увімкнула холодну воду і відіпрала сліди, наскільки це було можливе. Після чого довго роздивлялася своє дзеркальне відображення та вертіла головою.
– Ну, і що змінилося? Нічого, – посміхнулася і показала язик відображенню.
Просто… Просто було так добре… і зовсім не боляче. Просто він такий ніжний.
Тепла вода з душу нагадала торкання Платона. Руки, язик… Який гарячий він був в ній, і як вона кричала і листям опадала на груди хлопця, коли втретє відчула абсолютне єднання. Коли фантазія міцно схопила за руку і повела найяскравішими моментами. Сашка увімкнула льодяну воду і прийшла до тями.
Тихенько вдягнулась і присіла на край ліжка викликати таксі.
– Ти куди? – потягнувся Платон і обійняв дівчину за талію.
– Порядні дівчата мають ночувати вдома. Я і так вже прострочила всі часові відрізки і порушила всі можливі обмеження.
– Лишайся. В тебе все одно дома нікого.
– Не можу. Не ображайся, я поїду. Так буде правильно.
– Давай вдень до зоопарку сходимо. Дуже захотілось побачити слона.
– Давай, – Сашка нагнулась і поцілувала Платона.

11

В неділю всі зібралися. Аліса Петрівна, Сашка та полковник з’їздили до аеропорту, та зустріли маму. Ліля привезла безліч усіляких німецьких сосисок та ковбас, а ще шоколаду і пива.
Джим носився по квартирі, бабуся з полковником порались на кухні, а мама розповідала Сашці про відрядження. Сашка очікувала на паузу. Та коли мама відволіклася і дістала з сумки пару нових кросівок, Сашка заклякла.
Не можу. Потім. Колись потім. Нехай Платон поки буде лиш мій.
На репетицію в понеділок йшли разом. Зустрілися біля метро, взялись за руки і покрокували. Говорили без упину. Згадували смішного ведмедя, що плавав на спині і гриз якесь гілля. Слона, що танцював, як тільки вони підійшли до вольєра. Стрибали, та співали пісень. Зупинялись. Ставали серйозними та проговорювали текст п’єси, а потім знову зривались на радість і бігли навипередки до найближчого магазину. Купували морозиво і кусали по черзі одне в одного.
Дудін зустрів своїх акторів усміхненим. Випили чаю та поїхали.
Режисер сидів у залі, актори розмістились на двох білих кубах на сцені.
Платон потер чоло і втупився в далечінь:
– Ти від мене чогось чекаєш. Всі від мене чогось чекають. Хворі не закінчуються, все йдуть і йдуть. Я сплю по три години. Це просто якийсь страшний сон! – хлопець вскочив і побіг до вікна. – Я так більше не можу. Не можу залежати від чиїхось сподівань. Розумієш? Не можу! – повернувся до Сашки і встав перед дівчиною навколішки. – Я просто хочу жити!
Платон поклав голову дівчині на коліна і заплакав. Та за мить підскочив і заорав на Сашку:
– А знаєш що? Я це все навмисно вигадав, щоб позлити тебе, коли ти відмовилась їхати за морфієм. Все навмисно! Зрозуміла? Я тебе ненавиджу!
Платон вгатив долонею по кубу і впав на підлогу. Підповз до Сашки та почав цілувати її ноги:
– Вибач мене, Тасенька. Вибач. Я… я просто дурень. Я просто…
Сашка сіла на підлогу, і поклала голову Платона собі на коліна. Погладила волосся. Витерла сльози:
– Нічого. Михасику, любий. Нічого. Просто потрібно трішечки потерпіти, зовсім трішечки. Все обов’язково владнається, обов’язково.
Після невеличкої паузи Олег Максимович підвівся і поплескав в долоні:
– Добре! Давайте п’ять-десять хвилин перерви та їдемо далі.
Режисер повернувся до комп’ютеру. Платон підвівся і поцілував Сашку:
– Молодець! Піду прогуляюсь, подихаю.
Сашка торкнулась Платонового обличчя:
– Ти в порядку? Блідий такий. Як себе почуваєш?
– Та нормально все. Зараз переконаєшся. Танок а-ля Селін, – Платон відстукав степ і вклонився.
Олег Максимович засміявся, Сашка посміхнулася і поаплодувала:
– Може я з тобою? Ти точно в нормі?
– Абсолютно. Просто кілька хвилин на самоті.
Дівчина зиркнула на годинник і дістала з наплічника сценарій. Буркочучи текст пішла кімнатою.
Зупинялась біля вікна і вальсувала. Сідала на підлогу і перестрибувала куби. Закривала сценарій і програвала сцену. За двадцять хвилин Олег Максимович відірвався від свого комп’ютера і поплескав в долоні. Сашка подивилась на режисера дитиною, що загубила улюблену м’яку іграшку.
– Платон іще не повернувся.
– Чекай, а скільки часу пройшло? – на годинник. – Так двадцять хвилин.
Сашка глянула на чоловіка. Кинула сценарій і рвонула до дверей.
Метрах в десяти на підлозі лежав Платон. Дівчина підбігла до хлопця і завмерла. Рука рефлексійно закрила рот, щоб з нього не вирвався крик відчаю. Очі змочили сльози.
– Оле… – слова не бажали вилітати з пересохлого горла, та дівчина ковтнула залишки густої слини і спробувала ще. – Максимич! Швидку!
Чоловік, що вже встиг вибігти в коридор, зупинився, і три місяці витратив на пошуки мобільного у безрозмірній кишені брюк.
Платон лежав на підлозі блідий. Замість дихання з легенів виривався хрип. Закриті очі. Сашка рвонула сорочку. Ґудзики, як тоді, під час найінтимнішого моменту, задзвеніли підлогою. Дівчина поклала долоні на груди хлопця і зашепотіла, натискаючи короткими ривками. Три рази штучне дихання. І знову руки на груди.
Режисер знайшов телефон і тепер змагався з розблокуванням:
– Саш, що з ним?! – сто три. – Алло, швидка! Що не кричіть! Людині погано! Двадцять п’ять. Морозов, Платон… Та яка, до біса, різниця як йогу звуть?! Саш, що з ним?!
– Серцевий напад!
– Серцевий напад. Володимирська, 23. В арку, – Олег Максимович скинув виклик і сів навколішки біля Платона. – Саш, що робити?!
Платон в’яло відкрив очі та подивився на Сашку. Сльоза з очей дівчини впала на обличчя хлопця.
– Потрібно обперти його об стіну. А ще нітрогліцерин чи аспірин. Бажано разом. Є тут хтось крім нас?
– Та звідки ж я знаю. Я в цьому залі також вдруге. Якщо б у мене в театрі…
Олег Максимович разом з Сашкою обперли хлопця об стіну. Режисер схопився і пробігся коридором, відкриваючи на своєму шляху вікна.
– Дудін, а чого це ви коридорі репетируєте? Едуардівна!
В коридор зайшов Єгор Андрійович. Чоловік перетворився на суцільну посмішку і взявся бити степ.
– Ду-дін! Поїхали рибалити! Ти мені винен!
– Та яка б… Платону погано. Дуй в аптеку, на розі Володимирської цієї… Як же її? – прокричав Олег Максимович з іншого кінця коридору, і побіг на зустріч другу.
– Я знаю де! Що купити?
– Аспірин, і цей… та що за пам’ять?! Саш!
– Нітрогліцерин! – крикнула дівчина. – Здрастуйте, Єгоре Андрійовичу!
Та викладач вже летів галасливою центральною вулицею, розштовхуючи перехожих та зупиняючи позашляховики.
– Оле… Змочіть, будь ласка, ганчірку, чи рушник!
Режисер кивнув і заметушився. Зняв сорочку і рвонув до туалету.
– Зараз, мій хороший, вже скоро, – Сашка сиділа навколішках поряд з Платоном. Гладила і зсипала на обличчя поцілунки. – Дуда, будь ласка. Господи, – глянула у відкрите вікно і повернула погляд до хлопця. – Тільки не йди… Потерпи, маленький мій.

12

Швидка поїхала.
На сходах театральної майстерні сиділи троє. Олег Максимович курив і вглядався в далечінь, де за аркою галасувало пообіднє місто. Єгор Андрійович похилив голову, та розглядав туфлі. Сашка переломилась навпіл і сховала обличчя в долонях. Мовчали. Кожен зосередився на своїй справі так, наче це і був шлях серця – єдино вартісний шлях у житті, яким насправді вартувало пройти.
– Едуардівно, ти геній! – відірвався від взуття викладач, і обійняв Сашку. – Де ти навчилася цим медичним премудростям? Ми чогось про тебе не знаємо?
Сашка випрямилась, подивилась крізь арку. Запустила погляд в синє сонячне небо, замружилась та посміхнулась:
– Тато навчив.
– Він лікар? – запитав Олег Максимович?
– Художник… і чарівник.
Чоловіки розуміючи закивали.
– А ти як тут опинився? – повернувся до викладача режисер.
– За пивом своїм прийшов… і за риболовлею! Ні, насправді був просто поряд, та припхався не без новин. Едуардівно, мені телефонував мій учень. Дебютує в кіно режисером. Питав про тебе. Ти як на рахунок кіно?
Сашка знизала плечима:
– Цікаво.
– А о це вже діло!
Троє переглянулися, та хором з