Максим Танк. Я шукав тебе, правдо

***

Майже ніколи в юності
Ми не були з тобою
Тільки удвох
На цілому світі.
І тому часто заздрили
Адаму і Єві.

А тепер,
Коли прийшла самотність,
Не знаємо,
Як від неї порятуватися.

Ще раз нагадаймо
Вечірньому сонцю,
Щоб не забуло воно
Хоч завтра
Навідати нас.

 

***
Хмари летять –
На схід і захід –
І знов повертаються.

Птахи летять –
У весну і літо –
І знов повертаються.

Пісні летять –
Від серця до серця –
І знов повертаються.

Ось тільки не знаю,
Куди летять
Дні і роки мої
І не вертаються.

 

***
Коли буваю я
Серед звірів і птахів,
Трав лугових і дерев,
Стараюся
Таким бути, як вони,
А не тією людиною,
Яка непростимо
Їх колись зрадила,
Забула їхню мову,
Звичаї, обряди.

 

***
Важче за все говорити
Не з деревами і пташками,
Не з водою і вогнем,
Не з вітром і хмарами,
А з людиною.
Бо навіть коли вона
Говорить те саме,
Що й ти,
Це може бути зовсім
Щось інше.

 

***
Легше у небі
Зловити рукою пташку,
Слона провести
Крізь вушко голки,
Повернути розлив ріки
В її звичайне лоно –
Ніж випростать спину,
Зігнуту в поклонах.

 

***
Ледве пізнав
Колишнього знайомого ангела,
Який, дорвавшись до влади,
Найперше
Відростив роги,
На ногах – копита,
А на руках –
Учеписті ракові клешні.
Попрощалися.
А я і досі відчуваю
Їхній колючий доторк.

 

***
Тепер тут нову
Дорогу провели,
Без усяких перехресть,
Плутаних об’їздів,
Жахливих вибоїн,
Хитких кладок
На мохастій греблі,
Де багато завжди було
Пригод, несподіванок.
Одного не знаю, чому
І сьогодні я люблю
Вертатися додому
Давньою дорогою.

 

НЕВЖЕ?

Увесь час
Тільки і чую:
– Ти зобов’язаний!
– Ти у боргу!
– Ти мусиш!

– Ти зобов’язаний…
І ніхто не бачить,
Що від цього хомута
Всі намуляні
Боки.

– Ти в боргу.
І ніхто не знає,
Що задихаюся
Я в зашморгу кредиторів,
У яких
Ніколи не позичав
Ні тепла,
Ні співчуття,
Ні крихти надії.

– Ти мусиш…
Невже,
Зціпивши зуби від болю,
Іще мушу я
І всміхатися?

 

ТУТ БІЛОРУСЬ БУЛА

Після безконечних
Несправедливих
І справедливих війн,
Після пекельних
Куропатів,
Хатиней,
Тростянців,
Апокаліптичної
Чорнобильської гекатомби, –
Часом я боюся в руки брати
Географічний атлас,
Щоб не побачити
На зеленій поверхні
Замість святих імен
Рік,
Нив,
Лісів
І сіл
Моєї батьківщини,
Короткий напис:
«Колись
Була тут Білорусь».

 

Рідна хата Максима Танка, зараз – музей

 

НЕ ЗАБУВАЙТЕ

Не забувайте
На прощання
Сказати:
– До зустрічі!
– До побачення!
– До завтра!

Бо, може,
Більш ніколи не побачимо
Ні позавчорашніх хмар,
Ні вчорашніх дерев,
Ні сьогоднішніх пташок,
Що відлетіли у вирій.

 

***
І хоч сіверко і виє
у штахетах,
Та міліють в полі
Вже замети.

 

***
Щоб знайти
В незнайомому місті
Якийсь притулок,
Можна завжди довідатися
Від бездомних собак,
Котів і горобців,
Що краще за бюро довідок
Знають усі підворітні,
Смітники,
Горища і підвали,
Де ніхто у вас
Ніяких документів
Не спитає,
У чому і я не раз
Переконався.

 

***
Здається, як і в усіх,
Були і в мене
Після зими – весна,
Після дощу – погода,
Після ночі – світання.

Я й не помітив,
Що усе змінилося:
Після зими – знов зима,
Після дощу – знову дощ,
Після ночі – смеркання.

 

***
Я шукав тебе, правдо,
У списках живих,
І не знайшов.

Я шукав тебе
В поминальниках,
Але і там не так легко
Тебе віднайти.

Одна надія,
Що ти – іще
Серед ненароджених.

 

***
Я часто
Зі страхом думаю,
Що ми з тобою
Могли не зустрітися,
А зустрівшись,
Не пізнати одне одного,
А не пізнавши –
Розминутися,
А розминувшись – досі
Блукати самотніми
У світі.

 

***
Уважно пильнуємо,
Щоб малий,
Починаючи ходити,
Не спіткнувся.
Хоч це в його віці,
Не озброєному ні наукою,
Ні владою,
Ще нічим
Не загрожує світові.

 

***
Колись
Легкодумно заглибившись
У лабіринти своїх
Пошуків Правди,
Забувся узяти
Нитку Аріадни.

Тепер і не знаю,
Чи вдасться,
Коли навіть знайду
Оту Правду,
Мені винести її
На світ.

 

***
Я люблю ранній час,
Коли з шумом і співом,
Після зимового сну
Прокидаються дерева.

І братів, і сестер своїх
Окликають,
Та про сни, що їм
Снилися, розповідають.
І хоч я з малих літ
Осягаю їхню мову,
Шуми і перешуми,
Чарування, замови.

Тільки всіх їх пізнать –
Може, з часом пізнаю,
Коли стану і сам
Деревом рідного краю.

 

***
Кажуть: зло
Породжує зло,
А найчастіше
Його породжує
Надія
На відпущення
Гріхів.

 

***
– Чому, – питає мати, –
Ти не принесла, Катю,
Свіжих квітів з поля?

– Як же принесу я,
Коли їх пильнують
Метелики навколо,
І джмелі та бджоли.

З білоруської переклав Дмитро Чередниченко

Перекладено за виданням:
Максім Танк. Мой каўчэг. – Мінск, Мастацкая література, 1994.

Фото: Вікіпедія; www.tut.by

  • 66
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    66
    Shares