Поет, що вміє зводити Золоті ворота

Є люди, які згадуються не лише з нагоди ювілеїв. Є люди, які згадуються тому, що їх не можна не згадувати. Вони мовби постійно п р и с у т н і. Тепер навіть не треба брати слухавки, щоб почути вранці найоригінальніше з усіх, що є, вітань – Рястове: “Найздоровішого!” Щоб воно підтримувало на цілий день. Воно досі бринить у повітрі від найменшого спогаду.

Юрій Ряст 1997 року дебютував унікальною книжкою – “Мати й сонях”. Унікальною тим, що вся вона присвячена матері. Поет мовби написав своєрідний поетичний сорокоуст за упокій найдорожчої в світі людини і водночас надгробком пам’яті по ній поставив соняха. Здається, його щире поминальне слово, раз по раз обпечене гіркою сльозою втрати, зворушить найчерствіше, найбайдужіше серце. Вражає поетове вміння перетворити хвіртку біля сільської хати у “мамині Золоті ворота”, звичайну жіночу сльозину зробити найвсесильнішою в світі, а сирітство рідної хати передати так зворушливо, що проймаєшся тим сирітством достоту, як своїм.

Приїду… Зозуля закує.
Зніму три сльози крадькома.
На покуті мати сумує –
Господня, моєї ж – нема.

Материна присутність неабияк відчутна і в другій збірці Юрія Ряста “Многая літа” (2002). Однак вона, ця збірка, тематично багатша й розмаїтіша. Рястове слово – точне, органічне, виважене, незбите, якесь напрочуд економне. Видно, що поет відчуває свою відповідальність перед ним. Письмо його – гнучке, метафоричне, емоційне, живописне, прикметне імпресіоністичними штришками й стривоженими інтонаціями.

А ще в Ряста є ціла низка блискучих поетичних мініатюр (“Чи згадаєш, дубе…”, “Ніби леґінь босий…”, “Вийшов з беріз…”, “Сніг в лелечому гнізді…”) І, звісно, визрівала сила-силенна творчих задумів. За збірку “Курай” він став лауреатом премії Спілки письменників України “Благовіст” (2011).

Часто буває, що одна річ – правду писати, а інша – правдою жити. І нікуди не відступатися від неї. Такий Ряст був у всьому – чесний, простий, делікатний, вразливий, скромний.

Юрій Ряст / Фото Сергія Цушка

Він знав ціну художнього слова. На нього завжди у всьому можна було покластися. Він умів захоплюватися іншими, помічати те, що неголосне, але глибоке й непроминальне.

Мене завжди вражала його внутрішня культура (те, що зветься культура душі) і гідність – ніде не вивищуватися, нікого не принизити, і при тому – тверда принциповість. Загалом це було щастя – приятелювати з такою людиною.

Заплющиш очі й мовби чуєш голоси: ось ми сидимо на лаві в нашій кухні (найчастіше Юрій заходив із Тетяною Лемешко) і, здається, не можемо наговоритися. Коли б то можна було ще тоді зупинити час. Ще ж стільки всього лишилося недомовленого і недожитого…

Сьогодні знову 18 лютого – день народження Юрія Ряста (та ще й день моєї мами, раніше ми завжди цього дня “обмінювалися” вітаннями, бо легко було запам’ятати). І дедалі все більше й більше відчуваєш, що у вирій відлетіла ще одна рідна душа. А з того вирію, на жаль, ніхто не повертається. Хіба що словом.

На згадку спадає то один, то другий вірш. То одна книжка, то друга. Безцінні раритети. Пощастило тим, у кого вони завжди під рукою – на полиці. Між улюблених поетів.

Є вірші, які згадуються не лише з нагоди ювілеїв. Є вірші, які згадуються мимоволі і ведуть вабливими стежинами просто в дитинство. А там – завмираєш перед світом і дивуєшся: чи буває яворовий дощик? Кленовий? Березовий?
Юрій Ряст знає, що буває. І переконує в цьому всіх, хто вміє дивитися на світ дитячими очима, в яких не одквітає казка.

Галина Кирпа

 

ЮРІЙ РЯСТ

ЯВОРОВИЙ ДОЩИК

Вірші для отаких, такеньких і отакісіньких

НЕМОВЛЯТКО-ЖИТО

А зими – так наче й не було!
Непотрібні вже мені санчата.
Немовлятко-жито за селом
Напува дощем веселка-мати.

Я тягнусь угору, мов стебло,
Хочу все пізнать і зрозуміти.
Немовлятко-жито за селом
Вже навчиться скоро говорити.

 

ПРИЛЕТІЛИ ПРОЛІСКИ

Прилетіли проліски
З теплого вирію,
А за ними слідом –
Фіалки.
Може, ви й не вірите,
А я вірю –
Рвати мені проліски
Жалко…

 

МАМИНІ РУКИ

Руки нашої мами
І в свято не празникують.
Вічні у них будні,
Не мають вони вихідних.
Мамо,
Покладіть свої руки,
Хай вони посвяткують
І ви – біля них.

 

Юрій Ряст виступає на ювілеї творчого об’єднання “Радосинь”. Будинок письменників України, 2010 р. / Фото Сергія Цушка

 

ЛЕЛЕЧАТА

Сніг в лелечому гнізді
До весни просидів.
Білий, білий,
Бідний, бідний
Лелечат не вивів.

Затепліло рано,
Сніг в гнізді розтанув.
Білий, білий,
Бідний, бідний
Зажуривсь – розтанув.

Вивелися в травні
Лелечата справжні.
Білі, білі,
Чорно-білі
Лелечата справжні.
Звеселіла хата,
Хутко й лелечата
Білі, білі
Чорно-білі
Підняли крилята.

 

ЛАСТІВКА

Повернулась ластонька
Навесні до хати,
До віконця ластиться,
Питає, де мати.

Не хвилюйся,
ластонько,
Оновляй гніздечко –
Ходить наша матінка
Десь тут недалечко.

 

КАЧКИ

Качки до двору добиваються –
Зі ставу манить мамин дим,
І вечір качкою хитається,
За качуром іде рудим.

За вечором туман скрадається,
Вологий, волохатий звір…
На качура матуся свариться,
Що він туман привів у двір.

 

ЛОПУХИ

Підростають лопухи
Біля хати.
Ой які ті лопухи
Лопухаті.

Посварились через них
Два хлопчиська –
В кого вищі,
В кого ширші
Лопушиська.

– Ой у мене є лопух
Лопушезний –
Вір не вір,
Він як двір,
Широчезний!

– А у мене є лопух
Лопухатий –
Вищий тебе,
Вищий тину,
Вищий хати!

Дивувались лопухи
Лопухаті –
Ой які ті хлоп’яки
Хвалькуваті…

 

ГОРОД

Вже затісний стає город
І зелень тин ламає.
Вчинив гарбуз переворот
І, мов козак, гуляє.
Та так,
Що зляканий осот
Закляк із переляку:
– Зовіть народ,
Де той народ?
Тримайте харцизяку!

 

Юрій Ряст у видавництві “Пульсари”, 2009 р. / Фото Сергія Цушка
СЛІПЕНЬКИЙ ДОЩИК

Сліпенький дощик – дідусь незрячий,
По місту дибав, куди – не бачив.

Біля майдану, де пахне липа,
Сліпенький дощик кота задрипав.

Він натикався на перехожих
І вибачався, що потривожив.

Через дорогу ішов самітно
На світлофора червоне світло.

Тут нагодились якраз малята,
Взяли той дощик у рученята.

І повели його врочисто
По окуляри до окуліста.

Сліпенький дощик у скельця глянув,
Сказав, що бачить – бездоганно.

Усім чемненько уклонився
І вже видючий – як припустився!

 

ДОЩІ ТА ДОЩЕНЯТА

Всю ніч ланами йшли дощі,
Аж вранці спать лягли в кущі.

Та підхопилися завзято
Дрібні їх діти – дощенята.

Весь день гасали дощенята,
Помокли кури й цуценята.

Надвечір виспані дощі
Загнали дощенят в кущі.

І доки дощенята спали –
Дощі баштан весь просапали.

 

ХТО ДЕ ЖИВ

У лісі жив Трусь.
У лузі жив Трясь.
У полі – Вітрусь.
У мами – Юрась.

Між хмарами – Блись.
На вигоні – Хвись.
На прив’язі – Лизь.
У запічку – Брись.

На ґанкові – Тупало.
У темряві – Лупало.
У стаєнці – Мукало.
У копанці – Кумкало.

В колисці – Чукикало.
В кожусі – Кахикало.
На стежчці – Кудикало.
На дасі – Курликало.

На вишеньці – Тьох.
На сідалі – Квох.
На стільчику – Ох.
На покуті – Бог.

Іще там хтось бувсь,
Та я вже – забувсь.

 

ЯВОРОВИЙ ДОЩИК

Короткий дощик закінчився –
Ані хмариноньки ніде.
Хлюпнув з відра – і вгомонився,
А з явора – іде та йде.

Іде той дощик, невгаває,
Листочками униз пливе.
Той дощик з явора спадає,
Той дощ на яворі живе.

Коли на вулиці вже сухо
І кури вийшли з лопухів –
Іде той дощик і не слуха,
Що вже навколо всі сухі.

Мені той дощик не наснився,
Він з явора іде для тих,
Хто під ранковий дощ спізнився,
Проспав – і змокнути не встиг.

 

МІШАНИЙ ЛІС

Цей ліс називається мішаним,
В нім поруч можуть рости
Дуби,
Жолуддям обвішані,
І клени, наче брати.

Ми лісом осіннім тішимось,
Збираєм жолуддя, листи…
Ми теж,
Як і ліс оцей мішаний,
Всі різні і наче брати.

 

ЧИ ЗГАДАЄШ?

Чи згадаєш, дубе,
Коли виростеш,
Як я тебе
На руках носив —
Жолудем?

 

В НАС ТАКИХ ЩЕ НЕ БУЛО

Ось чорненьке цуценятко.
В нас таких ще не було.
Песик цей – таке біднятко,
Сиротина, злиденятко.
Перебита в нього лапка…

Не сваріться,
Мамо, татку, –
В нас таких ще не було!

 

БАБИНЕ ЛІТО

Десь бабине літо поділось,
І в баби вже літа катма.
Кудись вона з ним
притулилась,
А де – не знайде і сама.

За літом і баба пустилась,
Ні літа, ні баби нема.
На бабине літо звалилась
Учора-звечора зима.

 

ЖДУТЬ ПТАХИ ТВОЄЇ ДОБРОТИ

Білий сніг шпаківні запечатав,
Виставив морози на пости,
Горобців – сіреньких розбишаток –
Жити у шпаківні не пустив.

Холодно і голодно пташатам,
Кинь їм зерен – зробиш добре ти.
Білий сніг сердець не запечатав,
Ждуть птахи твоєї доброти.

 

У КОТА БУЛА МЕТА

У кота була мета.
Та мета – була ще та! –
Миші вкоротить хвоста.
Та
В миші теж була мета,
Та мета уже не та –
Обдурить того кота!
Та
Миша зараз десь гуляє,
І в кота мети немає…

 

МУЗИКИ

Кицька грає на роялі,
Мишеня – на скрипці.
Вони б грали, може, й далі,
Та напали хрипці.

Від такої од печалі –
Через тії хрипці –
Лопли струни у рояля,
Урвались на скрипці.

 

СПІВАКИ

Цап із півником співати
Полюбляють дуже.
Правда, цапик глухуватий,
Але те – байдуже.

Зате півник пелехатий
Із нотами дружить.
Учить цапа, як співати:
“Ой не шуми, луже”.

 

КРИХТА ХЛІБА

Кида хлібом хлопчик-пустунець,
Хліба накришив на скатертині,
А в саду бідака горобець
З голоду вмира на яворині.

Де рятунок? Вже йому кінець.
Хуга – ворог птасі і людині.
Він летів до літа навпростець
Та замерзли крила горобині.

Незабаром і зимі кінець…
Друже, ми з тобою будем винні,
Як весни не стріне горобець,
Як задубне він у самотині.

 

Чільне фото: Оляна Рута

  • 126
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    126
    Shares