Європейський літературний процес 1920-1930-х років пройшов під зіркою модернізму. Так, після смерті Франца Кафки, його вірний друг Макс Брод, усупереч його заповітові, публікує його невидані твори, зокрема романи «Процес», «Замок» та «Америка»; твори Германа Гессе «Деміан», «Степовий вовк» та інші вже давно були видані; поетична творчість Райнера Марія Рільке теж вже була опублікована. Окрім плодовитої літературної ниви сучасників, модернізм на той час вже міцно стояв на фундаменті з поетичної творчості Поля Верлена, Артюра Рембо, монументальних романів Марселя Пруста, новаторської прози Джеймса Джойса та інтелектуальної прози Томаса Манна.
Натомість, щедра на митців, українська література в 1920-х роках зустрілась із зухвалим бюрократизмом радянського партапарату. Хоча на початку ХХ століття, у передвоєнне десятиліття (яке у європейській історіографії називають фр. fin di siècle), українське мистецтво мало у своєму арсеналі високу поетичну та прозову творчість Лесі Українки, імпресіоністичні повісті та новели Михайла Коцюбинського, новаторську прозу Володимира Винниченка, після потрясінь Першої світової війни та громадянської війни, перед українськими митцями постало непросте завдання. Залишитися вірним мистецьким ідеалам означало звинувачення в ідеологічній ворожості «праведній» радянській владі та неминучим репресіям, а слідувати канонам соцреалізму, радянському варіанту тоталітарного монументалізму, означало відвернутися від справжнього мистецтва. Утім, українські літератори зуміли переступити через власні упередження й згуртувалися в літературні об’єднання задля захисту корпоративних інтересів українського мистецтва. Так, у столичній «ВАПЛІТЕ» об’єднались Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Куліш та інші видатні письменники; у молодому «Гарті» об’єднались Василь Еллан-Блакитний, Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Микола Хвильовий, Павло Тичина та інші. Отже, в 1920-ті роки українська література ще зуміла зберегти окремішність у справах мистецтва, не слідуючи забаганкам соцреалізму.
Особливої ж уваги заслуговує саме Микола Хвильовий. Будучи ідейним комуністом, Микола Хвильовий тримався власної думки щодо шляху розвитку новопосталої української літературної традиції та її художніх методів. Саме він своєю публіцистичною творчістю започаткував у 1925 році літературну дискусію щодо цього питання. Письменник зумів розглядіти суперечливість позицій новоявлених радянських ідеологів, які ґрунтувались на одночасному запереченні імперського шовінізму та одночасних закликах орієнтації на центр, себто на Москву. Хвильовий у своїх статтях стверджує: «Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.
Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.
Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу».
Творча спадщина Миколи Хвильового дуже багата. І, на мою думку, новела «Я (Романтика)» цілком може претендувати на звання його magnum opus. Переосмислюючи власне революційне минуле, як борця за пролетарську революцію, письменник зображує, втомленого від постійних аморальних вчинків революціонерів, чекіста в прифронтовому містечку. Постійні ремінісценції в образі старої матері, яка пригортає ліричного героя у свої обійми, письменником зображується із ніжною детальністю. Слід також відзначити аналогію «рідна матір-Матір Божа», зважаючи на те, що ліричний герой – ідейний атеїст. Тобто, певна сукупність рис материнства радянським письменником виражається в образі Богородиці. Зрештою, у переломну мить, ліричний герой поставлений перед моральною дилемою – він мусить приректи власну матір на смерть. І в душі героя боряться дві сили: гуманізм, який виражається в прихованому підсвідомому бажанні героя зректися своєї революційної місії та повернутися до своєї «колиски», себто початку початків, і сила ідейного «світлого» обов’язку знищувати ворогів соціалістичної революції, яка виражається в образах зухвалого доктора Тагабата й бездушного сторожа дегенерата. Зокрема, український філософ Мирослав Попович стверджує, що всі персонажі оповіді є різними кінцями душі героя, уособлюючи цей внутрішній конфлікт. Як нам відомо, ліричний герой вбиває власну матір, але письменник зображує, що син-вбивця загинув душею та совістю.
Дивлячись на художні форми та засоби твору, слід відзначити особливу побудову тексту. Текст збудований у формі «потоку свідомості», відомого модерністичного засобу, навіяного діяльністю відомого психотерапевта Зиґмунда Фройда. Зважаючи на те, що радянська Україна була відрізана від зовнішнього світу, Хвильовий удається до цього засобу цілком свідомо. Художні образи зображені як зорові та слухові відчуття ліричного героя, а не як безсторонній опис автора. Також письменник використовує незвичайні метафори для опису того, що бачить і думає антигерой-чекіст, порівнюючи польських можновладців, колишніх власників замку, в якому засідає чекістський трибунал, із його колегами-революціонерам; форма оксюморону виражається тут в ідейній боротьбі буржуазії та пролетаріату. Описи сучасного перекликаються із минулим, майбутнє з минулим; що більш, героєві постійно здається, що все довколишнє – лише галюцинація, дивне марево. Проте головний акцент зроблено на деталізації образів, спрямованих до відчуттів читача, як-то звук канонад, гомону жителів, шуму бурі та ін. Таким чином, із упевненістю можна стверджувати, що це яскравий зразок експресіоністичної новели, так як автор зосереджується на особистих відчуттях, роздумах та переживаннях, надаючи їм реальності. На моє переконання, можна сміливо стверджувати, що Микола Хвильовий у своїй творчості споріднений із творчістю відомого німецькомовного письменника Франца Кафки. Обидва акцентували на абсурдності зовнішнього світу, умовності соціальних законів та їхній антигуманності. І так само, доля обидвох зіграла сильну роль у їхній творчості.
Отже, українська літературна традиція багата також і на митців у жанрі експресіоністичних повістей та новел, що найяскравіше виразилось у генієві Миколи Хвильового. Незважаючи на суперечливість радянської дійсності двадцятих років, Хвильовий зумів залишитися вірним своїм ідеалам і збагатити світ прекрасними витворами мистецтва, закликаючи повернутися до гуманістичних начал і поважати одне одного.
