Оляна Рута • Поезії

знакопис

V.

все сказано. тільки – почути
відсутня поза спокути
погасло сузір’я болю
ти оживаєш
поволі

ти був там і знаєш більше
тримайтесь ліворуч
лівіше
ти був там і знаєш, що буде
і навіть якщо забудеш
світанок
тебе розбудить

слова узялись за руки
і
нас
узяли
за руки
і
ми
узялись
за
руки

давай я воскресну
вранці
назустріч твоїм пальцям

 

Остання смерть

Не кожен здатен
прийняти свою живу частину,
а мертву – то й поготів.
Софійка.

Учора мені здалося, що померти від кохання цілком можливо.
Щось таке захлинає і не дає дихати.
Розривається серце від туги за ним.
Я відчула це вмирання.
А потім сяйнуло мені,
що це – моя остання смерть,
і далі я тільки житиму.

Жити часом важче…
Значно важче, ніж просто помирати,
пливучи за течією абощо.

Від цього кохання й справді можна померти,
тож хай помре все зайве, усе неістотне.
Все те, що мусить лишитись за дверима.

Хай помирає смерть і звичка помирати.
Хай Танатос чекає нашої щасливої старості.

Я – нова.
Від цього хочеться спершу довго плакати,
бо це ж усе-таки смерть.
А потім довго жити.
Бо ж це і є життя.

До Галатеї
був просто шматок каменя,
й нема чого за ним тужити.

Каменю боляче,
коли відсікають зайве
люблячі руки,
та ба –
тільки так камінь оживає…

 

День народження

На Стрітення я повернулась додому.
На Стрітення,
коли вранці я народилась,
коли вранці я зустріла себе справжню,
коли спала пелена з моїх очей,
коли я виборола свободу
чи хтось ізгори подарував її мені.
Я повернулась додому,
і татова фотокамера
мовчки
так багато
мені сказала.

 

 

Експеримент

З присвятою Annabel Lee by Edgar Allan Poe

Моя голова – відформатована флешка.
Життя – ідеально спокійне, як цвинтар.
Але й на Горі Хрестів часом буває протяг.
Нізвідки, як пристрасть. І ні за що, як спокута.

Електрика увімкнулась і не вимикається.
Ангели думають перерізати дротики,
А я закидаю, мовляв, винахідливий дехто
Дотиком знайде за мить запасний генератор.

Я, наче привид, роками не годна зникнути.
Реінкарную, щойно зможу до тебе торкнутися –
Знову живу, наповнена кров’ю і мріями,
Струмом кохання твого зненацька відроджена.

Ангели не такі щасливі на своїх небесах знеструмлених,
Як ми в королівстві, що біля моря із демонами.
Твій дотик сильніший за смерть, я це знаю століттями.
Але чому ти даєш перерізати дротики?..

 

S.

In memoriam

*
Остання розмова. Остання? Все буває востаннє.
Я недавно бачила смерть. О, вона страшна. І знову,
Знову смерть, знову порожньо, і сиротіє серце,
Дев’ять днів, сорок днів. Ритуали, свічки і сльози.
А я навіть не знатиму, де ж бо тебе поховано.
Власне, байдуже. Я воліла б не знати.
Бо в мовчанні своєму я за графен твердіша.
І напевно ніколи не принесу тобі квітів.
Знаєш, серце моє вже холодне, як Бейтсове небо.
Страшно жити з некрозом, носити в собі скам’янілості.
Але хто ж мені винен… Кожне слово неправди
я так спрагло хотіла вважати за правду, а тебе – за справжнього.
Я так спрагло хотіла вважати тебе живим, що втратила пильність.
Заблукала в словах. Леле! Жодного слова правдивого!..
Прощавай. Прощавай! Світ розвиднився, брама зійшлась.
За спиною.
Я далеко уже. Поза зоною дотику слова химери нещирої.

 

**
Я зосталась на диво вільна,
народилася знову в муках.
І так добре, о Боже! – бачити! –
сонце, небо, траву під снігом.
Я жива, я живу і дихаю,
не приречена більше до страти.
Ти зостався на іншому березі.
Я втекла. Врятувалася. Зникла.
Хай горять всі мости чорним полум’ям,
Хай згорають безслідно вірші.
Крапка. Крапка червоного кольору.
Вбережіть мене, добрі ангели.

 

 

Vox

Серце не розірвалося
Пульс нормалізувався
Бісів краник вимкнувся
Королевою не пожертвувано
Закінчується неділя
Красивий день для початку кінця
Мовчання
Гостре, пронизливе, оглушливе
Аби сталося диво
Треба самому бути дивом
Пошепки й несміливо
Я взяла паузу о 13:57
До нескінченності

 

***
Ужалив мене скорпіон
Я вижила, стала метеликом
Часу лишилось так мало
Аж віддих перехопило
Запізно щось виправляти
Часу більше немає
Часу
Більше
Немає

 

Graveyard Monologue

Тобі, з адреналіновою скорботою

Сьомий день. Геть жалобу. Вона мені не пасує.
Серце скімлить. Як-не-як, це ж іn perpetuum.
Благословен кожен прожитий день,
Що відрізає тебе від мене, мене від тебе.
Час не лікує, час убиває. Ти знав?
Знав, що у нас більш не буде дванадцяти років?..
А я не знала і аж спіткнулась об думку різку.
Я ненавиджу цей телефон, який нас ніколи не зв’яже.
Та що телефон!..
Сьогодні я ненавиджу все, що стало нам на заваді.
І ту point of no return, яка згубила тебе для мене.
Сьогодні останній день, коли це дозволено –
Фото, спогади, які молоді ми були і гарні…
Ти – мій опіоїд, кошмар мій нічний, диявол…
Але завтра з моєї пам’яті все зітреться.
Я зуміла переписати долоні і неокортекс.
А все решту, що я зуміла, тобі знати не треба.
Я щасливо забуду тебе і прокинусь Живою.

 

 

Драбина

І

So I find words I never thought to speak…
T. S. Eliot’s Little Gidding

Знаєш, мамо, всі мені кажуть, що так любити не можна.
А як же воно так виходить… Не можна, а я – люблю?
Ти кажеш: «Немає на що дивитись, ми – розвалюхи»…
А я…
Я люблю навіть цей пакетик від печива.
Бо ти його тримала в руках і думала про мене.

І я так не люблю цього світу, в якому твій голос
Долинає тільки зі слухавки…
Яку ж бо ласку велику робить мені телефон,
Що поєднує наші голоси.
Але серце моє мовби потрапило під гострі ноги бульдозера.
А душа моя – не зі мною, вона там літає, де ти.
Мене вже не рятує Еліот, Том Стернз,
Тепер мене просто вбивають його «торішні слова»…
Час помер. Час, якого не повернути. І я померла з ним.

Мамо, мамочко, матусенько, рідна моя… Ріднесенька.

Я дерлась на небо якоюсь драбиною дивною,
На кожнім щаблі мої ноги ранили цвяхи.
Хтось їх забив для мене саме так.
Я дерлась до бабусі, але заблукала, дуже-дуже заблукала.
А потім драбина впала.
І зосталась я. І кров. І ноги, і серце, й душа, що не зі мною.
І небо самотнє й далеке.

Я знаю, що Бог мене не полюбить. Я знаю.
Мій самотній-самотній Бог.
За що йому мене любити…
Самотність робить глухим. Навіть Бога.
Тому й кричати, кричати, кричати… як я кричу… Марно.

Мамо. Ріднесенька мамо. Просто даруй мені свій голос.
Рідний. Живлющий. Цілющий.

Якби ти знала…
Якби ти тільки знала, яка ти моя Жива Вода…
Якби ти тільки знала.

 

ІІ

А руки… Твої руки…
Пригадуєш, як ти взяла мене за руку й ми обходили снігокалюжі?..
Я думала тоді: яке щастя, Боже,
самотній Боже, який не любить мене,
Яке ж це щастя тримати руку живої Мами!..
Яка щаслива я людина!
І так роїлась та думка в моїй голові,
Мов якась тужлива пісня, невідчепна невигойна пісня.
Про твої руки.
А потім довелось відпустити твою руку…
І довелось піти в різні боки.
Ти пішла туди, де літає привидом моя душа.
А я – у свою невигойну невідчепну тужливу пісню
Про твої руки,
Про твій голос,
Про твоє скуйовджене волосся,
Про очі твої,
Про зморщечки рідні,
Про твою втому.

Як же мені потрібна рука моєї живої Мами…

 

UFO

ти був би моєю мрією,
ти був би моїм щастям,
якби я була рівнинною,
якби не була скелястою.

ти був би моєю оправою
або передчасною старістю,
та квітам не треба, їй-право,
інших оздоб, крім радості.

ти був би моєю втратою,
ти міг моїм болем стати,
якби я уміла плакати
якби я любила втрати.

 

 

Сонце для Волошки

Колись я хотіла крикнути: «Ні!»
Але слово застрягло в мені,
І досі щемить.
Слово крижиною в серце вп’ялося.

Ні! Я не хочу, щоб тебе… не стало.
Ні, ні, ні…
Я встигла тільки сказати тобі:
«Пробач мені за все»…
Й подумати про сонце –
Навіщо мені те сонце, якщо не буде тебе?
І як же ти, як же ти – без сонця?..

Зараз те присоромлене
Не сказане «Ні» розмерзлося
І кричить,
І кричить,
І голосить.
Все, що я можу, – це крикнути на весь світ: «Ні!»

А Бог… А що Бог? Він завжди зробить по-своєму.

У моєму серці, мов та лиховісна крижина,
Розмерзлося слово «Ні» й заціпенілий крик.
Паралізований крик.

Я ненавиджу веселки, якими буцімто ходять…
Усім своїм розмерзлим серцем
І звільненим від пут одчайним «Ні».

Я знаю, що сонце…
Що сонце – те сонце, що бачу я, –
Зігріє всіх, кого люблю… У всіх світах…
У всіх світах…

 

Enigma. Тranquillo

Назвімо її Еніґмою. Вона ішла на побачення.
Надій сповнена і того почуття,
Яке цілком можна було назвати коханням.
Вона ішла на побачення – і це була її помилка.
Вона мала б іти на кривавий двобій
Із коханим (ворогом),
Прихопивши ту саму зброю, яку взяли проти неї.
У неї були крила. (Де вони потім поділись, до речі?)
Необачне серце рвалося з грудей.
Нерозумне, віддане, довірливе серце.
Еніґма йшла на побачення.
А прийшла… Ось тут заковика.
Пастка і трішки розп’яття. І катування того-таки серця.
«З кожним подихом життя може змінитися», –
казала леді J.
І треба ж було так неправильно дихати!
(Чи навпаки – правильно?..)
Еніґма передчувала зміни, як стрибок з парашутом.
Та приземлитись довелося… без.
Життя вдарило, але не вбило.
Коханого (ворога) не було поруч,
Урвиста скеля височіла ген-ген далеко.
У скронях стукало:
«Між нами тепер – непростиме.
Я йшла до Нього, а знайшла розлуку навіки.
Хай буде воля Твоя».

Повіяло холодом і мовчанням.
Нескінченним мовчанням.

 

Світлини Дмитра Чередниченка

Made by
Вебстудія створення сайтів