Марія Гончаренко
У країні сонячних зайчиків

***

Виникла в мене проблема одна:
з ім’ям моїм плутанина сама!
Завжди моя Бабуся
зве мене Захаруся,
часто мій строгий Дідусь
гукає мене – Вередусь.
Тато серйозний дуже,
і до мене звертається – Друже.
Мама ж кличе мене, як малятка –
Мавпенятко моє, Захарятко.
І тепер я не можу сказати,
як мене справді звати.
Вирішив так: літери знаю –
ім’я своє сам прочитаю.

 

***
Вмілі-вмілі мої ручки!
Ось зостались в милі пучки –
щойно прав оце сорочку,
бо вдягав її на квочку,
щоб не втратила тепла,
швидше ціпок привела..
Коли ж воду їй приніс –
дзьобнула мене у ніс.
То сиджу тепер я тихо,
щоб не звали мене Лихом,
щоб Бабуся не страждала,
грізно пальцем не хитала
і мені так не казала:
«Лихо, лишенько моє!
Де взялося ти таке?»

Де я взявся – сам не знаю.
Правда, дещо пам’ятаю:
як мене вдягали,
в небо підкидали,
думали, я пташеня,
укладали до гнізда,
яке люлькою називали,
і гойдали мене, гойдали…
Як я в тую люльку вліз?
Дід ховає в неї ніс.
Як же міг я там лежати,
а Бабуся колихати,
коли свою люльку Дід
у руках трима весь вік?

Загадка ця не проста,
старші й ті не знають.
Що малий я – то дарма,
скоро розгадаю.

 

***
Не злякає мене Тиша,
ця велика сіра Миша,
що в кімнаті десь сидить
і тихенько бубонить…
Ще й годинник на стіні
додає своє «так – ні»,
мов лякає у пітьмі.
Я подумав, у хатині,
в потаємній комірчині
мишенята в своїй школі,
кожний у сіренькій льолі,
вчаться, поки люди сплять,
а тому і шурхотять,
портфеликами торохтять…
А може, то Тато не спить,
сів і читає, а може, шукає
на полиці потрібної книжки?..
О, чули? Знову мишки
сторінками шурхотять.
Чи то зубки стукотять?..

Мої Мама й Тато сплять,
я не буду їх гукати.
Мишки ж ще пошурхотять –
і підуть тихенько спати.
Тсссссс…

 

***
Коли уночі з моєї кімнати
почуєте тихе ричання,
прошу, не лякайтесь і не ховайтесь –
то я починаю навчання.
Нишком, бо сплять мої Мама і Тато,
я собі вчуся «Р» вимовляти.
Навчитися мушу обов’язково,
бо дав собі слово, Захарове слово,
навчитися гарно слова вимовляти,
щоб у халепу не потрапляти.

Ось, наприклад, такої мені було:
раптом усе навкруги загуло,
вітер здійнявся, хмари стадами
заворушилися низько над нами,
і на землю посипався град.
Біжу і зраділо кричу: «Випав ГгАД!»
Всі розсміялися і здивувалися:
«Кажеш, з неба-колиски
посипались ГАДИ, наче із миски?»

А то на городі
кріт землю скопав.
Бабуся ж того не знає,
та й у мене, малого, питає:
«Це ти, може, вранці скопав переліг?»
«Ні, Бабусю, – кажу, – це КгІТ».
Сміється Бабуся: «Хіба ж КОТИ
риють під землею ходи?»

Зарядку роблю і Бабусі кажу:
«Виросту – буду міцний, як криця!»
А вона здивувалася: «Що? Як киця?»
А я все повторюю: «Як КгИЦЯ! КгИЦЯ!»
Але сам вже почув, що виходить: КИЦЯ.

Отакої мені буває,
бо я «Р» не вимовляю.
Щоб і вам халепи не мати,
треба самим собі ради дати
і, може, тихо як я, ніч у ніч
РРРРРРРРРичати…

 

***
Тато сказав:
«Надходить весна. Скоро сніги зійдуть».
Мама сказала:
«Так, ось котики вже цвітуть».
Я подививсь на свого Тимоша –
шерстка у нього така ж, як була,
жодної квіточки й брості нема.
Про що це дорослі говорять? Дива…
Коли ж я надворі гуляв,
крадькома
усіх котів обдивився –
дарма,
навіть бруньок на них ще нема.
Мабудь, до нас забарилась весна…

Ох, та коли вже вона прийде,
і я побачу, як Тиміш розцвіте?

 

На чільну сторінку
дитячого розділу
Текст-Оверко

 

  • 23
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    23
    Shares