Незруйнована надія

«Писати про війну – наче руйнувати в собі надію».
Наріне Абґарян

Цього року в Україні побачила світ книжка письменниці Наріне Абґарян «Далі жити», й сама авторка стала гостею фестивалю «Книжковий арсенал». Українські читачі з нетерпінням чекали зустрічі з письменницею. Публічна розмова мала назву «Про абрикоси, щирість і війну». По автограф Наріне Абґарян вишикувалась довжелезна черга. Український Фейсбук того дня ряснів дописами, в яких користувачі висловлювали свій захват від спілкування з письменницею, ділилися позитивними емоціями та світлинами.

«Далі жити» – п’ята книжка Наріне Абґарян, перекладена українською мовою. Невеличкі клаптики життєвих історій різних людей складаються у повість. Клаптики такі болючі, що часом доводилося обмежуватися двома-трьома, й відкладати книжку на кілька днів – на більше бракло сили душі, зболеній щоденними повідомленнями зі Сходу…

Наріне Абґарян підписує книжку «Далі жити» перекладачці Галині Кирпі

Читаючи про жителів рідного вірменського містечка Наріне Абґарян, думкою мимоволі повертаюся до нашого українського сьогодення. Туди, де кілька років кровоточить глибокою раною Схід. Рідні й близькі авторки так чи так постраждали від міжнаціональних конфліктів і війни у 1991–1994 роках. Рідні й близькі, мабуть, більшості українців так чи так страждають від неоголошеної, але від того не менш реальної, російсько-української війни. Думаю, для героїв книжки «Далі жити» можна знайти українські відповідники – біль матері, яка втратила дитину, однаковий будь-де в світі. Біль від втрати брата, батька, батьківщини, рідного дому – інтернаціональний, він пече незалежно від того, вірменин ти чи українець.

Саме тому я не можу наділити цю книжку характеристикою, яку ми звикли чути про хороші книжки: «Прочитав (прочитала) за два дні». Так читати не вдасться. Принаймні мені не вдалося. Хоч розділи й невеликі, але дуже важкі, аж до землі пригинають. І далекий Берд постає на відстані серця. Авторський стиль – як ваблива стежка, що манить уперед, в невідомість. Пам’ять закарбовує кожну деталь, кожен пейзаж, кожне слово. Голос Наріне Абґарян мовби зітканий з любові, тепла, жалю і смутку. Часом він ніби зривається на крик відчаю, від якого здригається душа. А часом йому наче відбирає мову од тієї непоправної кількості втрат, що звалилися на голови людей, у звичайні будні яких смерчем увірвалася війна. Руйнувати і знищувати.

Живуть собі люди, обробляють землю, щось вирощують, розводять овець, закохуються і одружуються, будують хати. Через дві хати від вірмен живе азербайджанець, ось недалеко – сім’я українців, там ще поряд грузини. Як сталося, що раптом хтось вирішив когось вигнати й забрати цю землю собі? Чому нещодавні сусіди стали ворогами? Звідки взялася та нечувана жорстокість у людей, які ще вчора разом гуляли на весіллі в сусіда? Ніхто, мабуть, на це не відповість. Але це стається знову й знову. Там і там. Хоч війна лишає руїни всюди, і найтяжчі – в душі. Наріне Абґарян уміє читати людські душі, мабуть, тому, що має чудовий дар людинолюбства.

Дорога на Берд

Герої і сюжети нібито окремих оповідань-розділів нерозривно поєднані одним болючим нервом. Розділ «Колготки» починається тим, як Цатурів батько пішов на війну – і цією ж його фразою: «Бережи дівчаток» закінчується розділ «Вузлик». Історія життя старої Маро з розділу «Жити» переходить у розділ «Пахлава». І скрізь авторка намагається показати, що хоч «у війни свої правила», але й місце для людяності залишається. І ось зовсім нелогічно дівчинка з бабусею відпускають заручника, якого батько тримав у сараї, сподіваючись обміняти на нього свою захоплену азербайджанцями дружину («Чекання»). Або ще: «Якщо спитати в Алексана, в чому сенс людського життя, він відповість, не роздумуючи – в турботі».

Слід зауважити, що ілюстрації Тетяни Філатової органічно доповнюють текст. Художниця тонко вловила настрої, характери, літературне й мистецькі тісно переплелося в один цілісний твір. Аскетичні, часом суворі, часом беззахисні графічно-акварельні роботи підказують, що художниця дуже глибоко відчула трагізм оповідей Наріне Абгарян, одначе й надія в них є, адже «Далі жити»…

Можливо, когось ця книжка спонукатиме замислитися про сенс свого життя. Було б чудово, якби замислилися політики – такі, як ті, чиї передвиборні плакати палила в грубці тітка Нунуфар і примовляла: «Хіба ми оплакували б своїх дітей, якби цією нещасною країною керували порядні люди?»

Кілька разів авторка повторює, що війна починається, щоб ніколи не закінчитися. Вочевидь, це правда. Вона ще довго не закінчиться у нас. На жаль. Вона вже третє десятиліття не закінчується там, на Кавказі. «Берд прокидався дитячим сміхом, чоловічим покашлюванням, жіночим шепотінням». Так він жив, так він живе, так він мусить далі жити. Дехто може навіть не розуміти, що це і є щастя. Аж поки прийде війна.

Наріне Абґарян. Далі жити / Пер. з рос. Галина Кирпа; худож. Тетяна Філатова. К. : Рідна мова, 2018. 272 с. : іл. (Серія «Книжки Наріне Абгарян»).

Олена Юркевич

Фото Марини Бесчастнової, видавництва “Рідна мова” і Соні Багдасарян

  • 183
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    183
    Shares