Мілан Загорац. Чи може Камов справді змінити чиєсь життя?

Пропонуємо вашій увазі есе Мілана Загораца про одного з найважливіших письменників Рієки – Янка Полича Камова та вплив його творчості на життя окремої особи.

* * *

Запитання із заголовка виникло не одномоментно. Радше йдеться про певний природний процес визрівання і запитання, і мене самого як автора цих рядків. З’явилося воно після звичайнісінької розмови з пані Вішнею Мачедо1 під час одного з наших більш-менш регулярних зимових кавувань в Опатії. Тоді з великою радістю і навіть гордістю Вішня подарувала мені примірник щойно перевиданої книжки Луї-Фердинанда Селіна «Подорож на край ночі», звичайно, з відповідною присвятою, і сказала: «Мілане, ця книжка змінить твоє життя». Чесно кажучи, тоді я – почасти наївно, а почасти й свідомо – цей короткий вислів сприйняв просто як побіжну й відповідну моменту заувагу. Зараз я не хотів би порушувати теми Селінового суперечливого життя, (лише) приписаного йому антисемітизму, прихильності до режиму Віші (про це теж згадалося б) тощо, як і впливу на екзистенціалізм, поширені й не дуже поширені філософські й суспільні рухи, дуже глибокі міркування про міжлюдські стосунки, як і майже пророчий погляд на безнадійність західного суспільства (обґрунтування забрало б значно більше місця, ніж для цього тексту взагалі відводилося, а далі ми поринули б у безглузді дискусії про його творчість, мізантропію, розчарування в суспільстві, людині, сумлінні, емоції тощо, а з другого боку – занурення у сутність мистецтва й життя, у саме буття і надалі їхній літературний синтез перед читачем, який має достатньо відкритості, щоб могти взагалі його читати). Але один факт залишається безсумнівним і незаперечним: після прочитання цієї книжки моє життя стало змінюватися. З 2005 року до сьогодні я переживаю особистісну трансформацію, яка все більше, все ширше й глибше проникає у мотивацію нашої творчості, нашого літературного, навкололітературного й життєвого досвіду. Гаразд, може, Селін і не був причиною змін, але в кожному разі став каталізатором, одним з тих додаткових чинників, які прискорюють певні процеси.

А друге, і ще важливіше в тому висловлюванні Вішні Мачедо – те, що ще тяжче пояснити: чи здатна література взагалі змінювати життя? Відповідь на це запитання завжди складна, але можна спростити її так: залежить від того, яка література й чиє життя. Твори Селіна чи Янка Полича – звичайно, можуть. Моє життя – так точно. На краще чи на гірше – це дуже індивідуально, не існує універсального рішення. Кожен на це має відповісти сам для себе й сам собі.

Усе це разом – такий собі вступ до моєї літературно-життєвої пригоди з Янком Поличем Камовим, яка почалася тепер уже доволі давнього 1997 року, коли я познайомився з Младеном Уремом. Тоді я ще був студентом і допомагав Младенові редагувати «Рівал»2, і, якщо казати зовсім відверто, навіть близько не уявляв, що колись і сам писатиму про Камова, тим більше, що він не належав до моєї улюбленої літератури, та й малоймовірно таке для пересічного парубка двадцяти одного року. Вірогідність того, що Камов для мене означатиме щось більше від прочитання одного з Младенових текстів, безкінечного кавування з компанією у «Континенталі», коректуру, слухання Уремових спостережень щодо глибини, узгодженості й синтетичності бачення, дорівнювали нулю. Мабуть, та студентська борода й образ інтелектуала-напівволоцюги й забезпечили мою дотеперішню пов’язаність з Камовим – якщо більше нема причин, то принаймні на підставі для певної більшості людей очевидної схожості між моїм тодішнім обличчям і тим найвідомішим портретом Камова, практично психограми, мене, не знаю, на щастя чи на жаль, значна частина нинішніх прихильників героя і творів Камова сприймають як його «реінкарнацію» (вживаю це поняття не дослівно, за якимось твором, а радше самоіронічно, хоча й про певні умовні зв’язки теж можна казати: ми обоє з роду Поличів з Кралєвиці, хай і дуже далекі родичі, а за справжнім фізичним виглядом Камов більше схожий на мого дядька, ніж на мене; але, як я вже казав, це все звичайні спекуляції, які не мають ваги більшої за одноденний жарт!).

Тим часом Младен Урем багато зробив для визнання Камова. Окрім публікацій у нас, це й публікації за кордоном, особливо у США, численні критичні тексти, відкриття його маршрутів, все точніше й точніше картографування тієї «камовської» біографії Камова, яка виявилася не  просто звичайною лінійною біографією, а в цілому мала визначальний вплив на мотивацію і розвиток його творчості. У цьому контексті я був одним з послідовників Урема в його пошуках привидів минулого, пошуках, що все наполегливіше потребували аналізу й синтезу в новітню, цікаву зараз і – що найважливіше – актуальну оповідь. Через кілька років я взявся разом з дружиною Тамарою підготувати, ґрунтовно відредагувати, оформити й підготувати до друку Уремову книжку «Янко Полич Камов, Дора Маар і хорватський авангард», яка на той час, у наших хорватських умовах, стала справжнім невеликим публіцистичним хітом, розкриваючи тему родини й походження Дори Маар3, а також її зв’язків з Янком Поличем Камовим і Рієкою. Зараз це була б така собі саморекламна розповідь, якби за всім цим не стояв мій певний особистий катарсис, який я у ті часи переживав, і який складався з «низки нещасних випадків», котрі постійно спіткали мене й мою сім’ю, і які я намагаюся зібрати, упорядкувати й викласти в своєму неоприлюдненому романі з робочою назвою «Дзен у мистецтві опанування Камова» – я досі вважаю, що не готовий його опублікувати, здебільшого через те, що живі члени родини можуть впізнати себе в багатьох героях і стосунках, а сам роман, крім того факту, що головний герой працює над романом про Камова, взагалі Камова й не стосується. Слід сказати, що література тут вийшла за межі літератури й стала справжнім реальним життям, з усіма падіннями, болями, кризами духу й тіла – буквально катарсисом, який недвозначно змінював мене з перебігом процесу, досі далекого від свого завершення – щоб заново синтезуватися у якусь абсолютно іншу літературу, у новому контексті й новому часі, зі своїми тягарями й додатковими запитаннями. Просто як невеличкий штрих до цього спостереження додам, що «герой і твір» Янка Полича Камова в моєму загалом дуже вільнодумному сімейному середовищі став якось мимоволі практично забороненим, відкинутим, знятим з полиць – певно, у ньому вбачалася якась випадкова пов’язаність з болючим катарсисом, який ми колективно проживали. Лише цілком випадковий збіг кризи – на перший погляд економічної, а насправді суспільної, точніше – руйнації суспільства, в якому ми живемо, – і сотої річниці з дня смерті найвидатнішого письменника Рієки помалу знову відчинив двері ідеї, що Камова треба перечитати – цього разу після того, як ми за своїм досвідом дозріли до повторного прочитання, коли те, що раніше було лише літературним досвідом, стало досвідом реальним, і ми знову були готові синтезувати його в новий ідейний проект. І це ні в якому разі не тлумачення Камова як молодика, що помирає за якісь ідеали, вештаючись п’яний вулицями й нарікаючи на тяжке життя у своїх не зовсім пересічних творах. Навпаки, незважаючи на біографічний факт смерті на двадцять четвертому році життя, його література переросла матрицю чогось, що ми могли б назвати літературою юнацького бунту, і переступила буденність – у тоді ще абсолютно непізнані простори духу. Погодьтеся, це не та література, яка описує сіре щодення, пиття пива й розмазування шмарклів десь у пейзажі занедбаного передмістя. Тут Камов досі має сторічну фору й тому потребує повторного прочитання.

Камов неповторний. Це не просто гучна заява палкого читача й послідовного дослідника Янка Полича Камова. Адже Камов давно помітив архетипні характеристики нашого суспільства, відкрито вказав на них і відійшов у, скажімо так, нірвану. Це була його місія на цьому світі, і хоч який вона мала трагічний вигляд – її виконано. Наша ж місія – розтлумачити написане. Заява про неповторність Камова випливає з його емпіричного дослідження сенсу життя у Хорватії (і не лише в Хорватії), глибокого розуміння особистісних цінностей, створення емпатійних зв’язків з істотами навколо себе, свідомої здатності до маневрування у дуже складних умовах реальності, і подальшої остаточної літературизації цього досвіду. Моя ж особиста зміна, яку він викликав, випливає з його літератури, сьогоднішніх реалій і всього того складного шляху, який створює справді глибоку й значущу літературну парадигму (зі скромним доповненням, що якийсь певний результат ще далеко!).

Нарешті, спробую підсумувати відповідь на запитання, чи може Камов змінити наші життя. Уже раніше в тексті згадував, що ідеться про особисті зусилля. Окрім того, не обов’язково читати Камова, щоб почати процес особистісних змін. Але безсумнівно те, що в тексті Камова закодовано велику парадигму нашого національного «безталання» і «карми», які нас переслідують уже доволі давно. На жаль, висновки досі незмінні: це суспільство засноване на передумовах прагнення матеріальної забезпеченості без праці, легкого життя осторонь без власного внеску, з потворною звичкою висміювання того, хто думає інакше. Так можна жити тільки в кредит. А його ж треба повертати.

_________________________

1 Вішня Мачедо (хорв. Višnja Machiedo, 1940–2013) – хорватська перекладачка, літературознавець, літературний критик.

2 «Рівал» – хорватський літературний часопис, виходив у Рієці у 1988–1998 рр.

3 Дора Маар (фр. Dora Maar, справжнє ім’я – Генрієтта Теодора Маркович, 1907–1997) – французька художниця і фотограф.

З хорватської переклав Володимир Криницький

  • 106
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    106
    Shares