Арсеній Троян. Безпальцев і його (ж,ш)иза

Знаєте, що головне у літературній та і творчості загалом? Сильний голос автора? Модний прикид із «М’яса»? Відсутність «глагольних ріфм»? Ні, ні і ще раз ні. Головне — талант (ваш кеп). Справжній і унікальний. Він не залежить ні від одягу, ні від м’яса, ні від рим. Він просто є, бурлить десь всередині фізичної оболонки і вихлюпується з горла неповторною блювотиною слів, речень, матюків, асоціацій, образів і, якщо читає поет, отих саме «глагольних» рим, відсутність яких у тексті ще не означає те, що текст — талановитий.

Я не випадково використав в останньому реченні так багато слів, пов’язаних з фізіологією, адже далі будемо говорити про Безпальцева та його нову книгу (спойлер — як приклад наведу лише деякі твори, щоб було цікавіше читати збірку). Для людей, котрі не бувають ні на Слемах та не «варяться» в харківській літературній тусовці, треба надати невелику характеристику — Безпальцев (Олексій Беспалий) — поки що молодий, харківський прозаїк, який пише прозу в жанрі постмодерн. Він працює на якомусь суровому заводі і в нього є бабуся. Полюбляє гроші, навіть занадто. Також Олексій активно займається кросфітом і полюбляє чудернацькі капелюхи (ці два факти ніяк між собою не пов’язані). Безпальцев — справжній працелюб як у літературі, так і в житті та спорті: він активно займається у своїй качалці, часто виступає на літвечорах, регулярно поновлює свій доволі розкручений паблік ВК, а на творчих заходах дає слухачам та іншим фанаткам те, що вони хочуть, — вигляд об’ємного біцепса в майці, сильний, сповнений невикинутого на жимі лежачи тестостерону та глибокі відсилки до Сорокіна (останнє, звісно, фанатками цінується найбільше).

Не так давно Безпальцев випустив свою нову книгу під назвою «Шиза», з якою я мав змогу ознайомитись. Видання мінімалістичне та повністю відповідає стилю прозаїка — кольорова гама витримана в чорно-білих тонах, інших кольорів немає навіть на обкладинці, де зображена чи то жінка-бібліотекарка, чи позашлюбний син-наркоман Укупника, одним словом, людина. Вона з відстороненим виглядом поїдає виделкою пальці, які падають у детально намальований мозок. На звороті теж особливого різноманіття не знаходимо, тут зображений такий собі двосторонній палець, своєрідний знак безкінечності, мандала (це цензурне слово), змій-Уроборос, який поїдає сам себе, з тією різницею, що на обкладинці Безпальцева поїдання здійснює не змій, а син Укупника, а самі пальці — не мають початку, вони ростуть звідкись зсередини самих себе, що вказує на серйозність, вічність тем, які намагався розглянути автор «Шизи».

Під палітуркою книги теж мінімалізм. На початку замість технічних даних, ISBN-кодів та тому подібного (цього немає, бо книга самвидавна і, на мою думку, не коштує 50-60 грн.) — авторська передмова. У ній читача книги автор чи то ознайомлює, чи попереджує, що тексти, тобто «Шиза» — записки божевільного, людини, яка потрапила у пастку власного мозку, і далі вказано асоціативний ряд тем творів — «день народження, ізюм, настойка календули, секс, прибульці <…>».

І дійсно асоціації — основний «будматеріал», за допомогою якого Безпальцев створює свої тексти. Але вибір цієї своєрідної «цегли» не залежить ні від планів прораба, ні фізичних, ба навіть моральних законів. Безпальцев асоціює вільно, немов граючись, беручи і скріплюючи все, що виникне (можливо «рандомно») в його голові. Цей типовий постмодерновий прийом, який Олексій, без сумніву, запозичив у грандів сучасної літератури (мені на думку відразу спадає алкоодіссея головного персонажа «Москви-Петушки»), йде лише на користь, бо це робить тексти страшенно цікавими. Перший текст «#1 Пол (рос. — примітка моя)» (назви теж витримані в мінімалізмі) відразу засвідчує весь асоціативний політ, навіть розмах думки Безпальцева, адже він, текст, починається про Пола Уокера, а завершується згадкою про шампунь і фразою на латині.

Безпальцев у своїй асоціативних тріпах нічим себе не обмежує, його думки і фантазії не мають жодних меж, вони скріплюють в одному тексті все, що заманеться, навіть якщо заманеться щось брутальне і жорстоке. В одному із найбільш шокуючих текстів збірки — «Осторожно, злая собака» (13) — розповідається про фантазію зайнятись сексом із псом злого начальника. Головний герой уявляє собі всі деталі цього «злягання», у цієї собаки навіть виникає ім’я (Шелфі), це все — не зоофілія («я ж не хворий»), це все просто ради того, щоб покарати начальника, котрий бісить, а якщо «акт» таки станеться, то «нехай пес буде далматинцем».

От в такій, як пишуть у штампованих наукових статтях, «постановці питання» полягає ще одна особливість творчості Безпальцева — провокація. Завдяки різноманітному і подекуди шокуючому асоціативному ряду прозаїк поміщає читача в ситуація, де його звичні погляди мають подолати певні випробування.

Безпальцівський «любитель собак» — дійсно не хворий, він — трикстер, несправжній «ідіот» Ларса фон Трієра, комік Енді Кауфман, він грає з усім, що йому трапиться під руку, навіть якщо це зоофілія чи інші табуйовані загальною думкою речі. Однак кожна гра має свої правила, особливо коли гра пожирає сама себе і зникають навіть ті правила, які вона сама визначила. Наприклад, «секта» акторів у фільмі вищезгаданого режисера, яка знаходить задоволення у тому, що грає у реальності душевнохворих, скочується до сексуальних оргій і врешті-решт більшість «хворих» повертається до свого звичного життя.

Комік Енді Кауфман, який жорстоко розігрував публіку, намагаючись вивести її з традиційних рамок, згідно з екранізацією Формана, втратив популярність і захворів на рак. Однак з Безпальцевим все буде гаразд, бо його провокації не виходять за межі літератури, та і більшість чорнушності і негативу «згладжується» доволі дотепним гумором і гарним відчуттям слова.

Дійсно, у кожному творі більшою чи меншою мірою наявний гумор. Однак не можна сказати, що це надає збірці позитивності та, власне, певної веселості. Гумор тут — постмодерновий, це їдка і хвороблива іронія, сміх крізь сльози, карнавал перед кінцем світу або вечірка перед завершальною стадією психічної хвороби, наприклад, «шизи». Взяти б до прикладу твір (6-й) «Поэтический вечер». Тут зображується типовий поетичний вечір, де «дон помідор з червоним єбалом збирає з глядачів гроші за вхід», іронічно обігрується атмосфера пересічного для Безпальцева літературного заходу, а сам твір різко завершується смертю головного героя — безіменного поета, якого збиває «вантажівка, наповнена вантажниками». У поета залишився непрочитаний твір, але аркуш з ним виявився чистим. Світ, у якому жив поет, позбавлений будь-яких законів логіки, смерть, ніби знущаючись, настала в каламбурі, а сам поет помер, так і не написавши свій останній твір.

Після хардкорних асоціацій, чорнушності, безпросвітності та іншої «шизи» варто відзначити доволі міцну вкоріненість творів у життя. Безпальцев пише і про себе, і про світ, який його оточує. Постмодерн Безпальцева абсолютно реалістичний у тому плані, що його твори можна без вагань обізвати модним інтернет-словечком «жиза». Автобіографічність іде поряд із асоціативністю, стає її основою і локомотивом. Деякі прозові зразки ніби передруковані з щоденника чи особистого блогу (не знаю, чи є такі в Олексія, але за змістом ці твори підходили саме в загадані жанри), наприклад, «Детвора» (11), де головний герой розмірковує про своє майбутнє в ролі батька, чи «Утро-утро» (18). Цей твір у характерній експериментальній манері ознайомлює читача з типовим робочим днем автора «Шизи». Ну а «Синяки» (20) — це взагалі підбиття підсумків цілого періоду у житті Безпальцева, пов’язаного із заняттям бойовими мистецтвами.

Насамкінець відзначу (або навіть повторюсь, адже це так само стосується «жизи») спроби Безпальцева осмислити так звану «соціальщину». Прозаїк часто роздумує про людей, про їхній спосіб життя, резонуючи від фантасмагоричних бойовиків, таких як «Лифтовая романтика» (23), де зображує людей, які все життя живуть у ліфтах (це навіть не рутина чи битовуха, а саме життя, обмежене стінами, не справжніми, а часовими, настанням смерті, та і сам ліфт — образ труни), до злої сатири на сучасну інтернет-культуру («Черный Instagram» (24)). Однак у деяку «соціальщину» Безпальцев не особливо вникає, чого вартий твір про рукостискання, де наводяться доволі прямі паралелі на українсько-російський конфлікт і пропонується сторонам конфлікту (у творі — «президентам») просто потиснути руки. Я от не розумію, як можна тиснути руку злочинцеві-Путіну, чому Безпальцев цього не розуміє — загадка. Однак не буду особливо бомбити, не забуваємо, Олексій — все ще «молодий» прозаїк, дивись, він ще змінить погляди, купить вишиванку, одним словом, стане адекватним і почне кричати на кожному розі «Слава Україні».

Загалом, Безпальцев і його «Шиза» — читабельна річ для тих, хто полюбляє справжню і унікальну літературу та готовий до «переформатування» (щонайменше штурму) мізків, творчість, де автор живе текстами, а тексти живуть автором, де в єдиний клубок переплелись «шиза» і «жиза».